Жителька села Грунь, що на Сумщині, Ольга Біданець сідає на велосипед і мчиться до будинку, де віднедавна живе Тамара Верба із трьома онуками. Їде, бо знає, що там потрібна її допомога.
Дві родини поєднало горе
— Ну як же можна покинути це сонечко, — каже по відеозв’язку пані Ольга і обіймає маленьку дівчинку, яка через росіян тепер ростиме без мами.
Двох жінок і дві родини поєднало горе — у жовтні 2023 року під Куп’янськом загинула донька Тамари Верби — санітарна інструкторка евакуаційного відділення медичної роти 57-ї окремої мотопіхотної бригади імені Костя Гордієнка сержантка Юлія Чернишова. Їй було всього 32 роки.
Фото: Фото надала Тамара Верба
Юлія та син пані Ольги Олександр планували одружитися.
Їхнє знайомство сталося за трагічних обставин — Юлія приїхала у Грунь на похорон свого побратима, двоюрідного брата Олександра. Горе і кохання поєднало молодих людей. Проте всі плани Юлі і Саші перекреслив російський обстріл польового госпіталю, де працювала військова.
Але після смерті молодої жінки дві родини не перестали спілкуватися й відчули, що між ними встановився духовний зв’язок. Тепер їхній сенс життя у підтримці одне одного, збереженні пам’яті Юлі та виховання трьох її дітей.
— Колись у мене було одне сонечко, тепер троє сонечок, — гірко говорить пані Тамара.
— Я знаю, що тут потрібна, — додає пані Ольга. — Зараз усім нам так тяжко без Юлі. Вона стала нам як рідна.
Мріяла бути учителькою, стала військовою
Тамара Верба розповідає, що її донька ніколи не говорила, що хоче стати військовою. Жінка згадує, що десь у 8-9 класі її донька мріяла бути учителькою російської мови. Проте після закінчення школи у Сарах, вона обрала зовсім не гуманітарний напрямок — вступила до Київського медичного коледжу на сестринську справу, який закінчила у 2011 році. Працювала у Центральній поліклініці Міністерства внутрішніх справ.
Фото: Фото надала Тамара Верба
Служба у армії розпочалася у 2020 році, коли Юлія підписала контракт. Професіоналізм молодої жінки одразу помітили. І тільки вона та її родина знали, якою ціною їй він дався.
Досвід надавати допомогу у екстремальних умовах дівчина здобувала під час Революції гідності — вона була серед медиків, які чергували на Майдані.
— Колись телефоную до неї, чую, там щось страшне коїться. А вона мене заспокоює: «Мама, тут все добре. Зі мною все нормально», — говорить Тамара Верба.
Скориставшись нашою слабкістю після Революції Гідності, росіяни вторглися в Крим і на Донбас — так починалася війна. Крім основної роботи у київській лікарні, Юлія їздила на чергування до госпіталів, куди привозили військових із фронту. Можливо, саме тоді дівчина для себе вирішила, що вона буде потрібнішою на фронті.
— Коли вона сказала, що буде йти до війська, я була дуже проти. Молила її не робити цього. Але вона завжди говорила, що воєнні дії трохи стишилися і з нею все буде добре. І всі, хто знав Юлю, говорили, що вона коли пішла служити наче розквітла,— каже Тамара Іванівна.
Присяга Юлії Чернишової. Фото: Стоп-кадр із відео, яке надала Тамара Верба
Юлія до повномасштабного вторгнення служила у Херсоні. Їй так полюбилося це сонячне місто на півдні України, що вона навіть хотіла перевезти сюди родину.
Але вже наприкінці 2021 року під час короткої відпустки вже відчувала, що буде вторгнення. Тамара Іванівна на все життя запам’ятає слова доньки — «Мам, щось готується». І невдовзі її із Херсона перевели на схід України. Разом зі своїм підрозділом вона пройшла усі гарячі точки. А під Бахмутом провела три місяці.
Фото: Фото надала Тамара Верба
— Коли почалося повномасштабне вторгнення, вона розповідала, що могла не їсти по два дні увесь час допомагала хірургам. Вона зізнавалася, що її нудило від запаху крові. У той час нашому старшому хлопчику робили операцію і він жалівся на біль. Юля прислала фото і каже: «Подивись, який біль терплять військові», — згадує Тамара Іванівна. — Юля просила нас виїздити, коли росіяни у 2022-му зайшли. Але я їй говорила: «Сонечко, ну як ми без тебе виїдемо? Хоча вже тоді бомбили Охтирку.
Фото: Фото надала Тамара Верба
Загинула рятуючи пораненого
Після Бахмута Юлію перевели на Куп’янський напрямок. Незадовго до загибелі на неї чекала ротація у Дніпро, адже у неї закінчувався контракт — це була б звична для неї робота у госпіталі. Але молодій жінці не вистачило зовсім трішки часу.
Востаннє Тамара Іванівна спілкувалася із Юлею 13 жовтня:
— Ми переписувалися. Вона говорила із дітками. 14-го лише переписувалися, бо їй дуже було нІколи. Приліт стався о пів на одинадцяту вечора і з того часу вона вже не виходила на зв’язок. Її шукали тоді три дні. І знаєте, нам ще пощастило. Що її знайшли. Бо інших — ні.
Того вечора росіяни завдали удару по школі, у якій облаштували військовий госпіталь. Лікарі надавали допомогу всередині. Юлія поряд із будівлею у авто надавала допомогу пораненому. Всі, хто був у приміщенні і поряд, загинули.
Фактично Юлія Чернишова загинула рятуючи людину. Пані Тамара й зараз не може усвідомити того, що увесь час рятуючи інших, Юлія загинула сама. Тамара Іванівна переконана, що місце розташування госпіталю здали зрадники.
Фото: Фото надала Тамара Чернишова
— Скільки вона людей врятувала. А себе не вберегла, — гірко говорить пані Тамара. — Її дуже цінували. Багато знайомих мала. Після загибелі багато людей телефонували їй — не знали, що Юлі немає. Довелося витягти картку із телефона. Тому що цього витримати просто неможливо.
Тамара Верба облаштувала куточок пам’яті. Фото: Фото надала Тамара Верба.
Через життєві обставини пані Тамарі довелося із Гадяччини переїхати на Сумщину. Але щодня її серце у Сарах і єдине, що їй щодня рве серце — вона не може приходити на могилу до Юлі: її поховали у рідному селі. Тож в новому домі пані Тамара облаштувала куточок пам’яті доньки, щоб хоч якось бути поруч із нею, забрала усі старі фотографії і альбоми — на них немає війни. Та головні у кому живе пам’ять про її доньку — це троє онуків.
І вони дають силу жити далі.
