23-річний Богдан Парака загинув 25 березня під Вільхівкою на Харківщині. Його смерть стала справжнім шоком не лише для його батьків, друзів та однокалсників, а й для усієї Гадяччини, адже він був першим загиблим гадячанином у повномасштабній російсько-українській війні. Батьки, близький друг та перша вчителька і вихователька разом із журналістами Гадяч.City згадують, яким був Богдан.
Чоловіки теж плачуть
Все, що залишилось від сина для подружжя Наталі та Миколи Парак із Гадяча – два альбоми із фотографіями милого кароокого малюка дуже схожого на маму. На одній він чимось незадоволений, на іншій – першокласник. Тут Богдан надяг костюма, сміється від вуха до вуха, а на піджаку красується медаль — сусід пришпилив нагороду свого діда малому на лацкан. Майже пророче фото, адже за трохи менше два десятки років хлопець справді стане героєм.
Фото: Фото із особистого архіву родини Парак
Згадка для батьків про Богдана: відео і фото у телеграмі, які скидали друзі і знайомі Наталії, авто, на яке сам заробив Богдан і могила на цвинтарі під жовто-блакитним прапором.
Пані Наталя журиться, що після загибелі сина десь зник його телефон, а разом із ним – усі його фото і відео.
— Якби ж то ми знали, що із нами не буде Богданчика, ми б усі-усі фото перенесли на якийсь носій, – додає пан Микола.
У слухавку важко слухати схлипи. Чоловіки плачуть, надто коли у них забирають синів.
Фото: Фото із особистого архіву родини Парак.
"Дякую за те, що народила"
Вільхівка – велике село поблизу Салтівки. Коли чуєш топонім Салтівка, стає все зрозуміло – це найбільш поруйнований російськими окупантами район Харкова. Зараз його називають другим Чорнобилем. Але першим удар на себе взяла саме Вільхівка – тут зруйновані майже 100 відсотків будівель. Також знищена школа – там був штаб росіян, ще й досі на вулицях стоїть знищена техніка. Російських окупантів звідти вибили 25 березня – сімдесята "Кракен", бійцем якого був Богдан Парака.
Пані Наталія говорить, що навіть і не знала, що син пішов на війну добровольцем та підписав контракт із ЗСУ.
Богдан Парака своїй квартирі, яка постраждала від обстрілу.Фото: Фото із особистого архіву родини Парак
– Він все мені говорив, що із ним усе добре і що він лише допомагає там. Не розповідав мені, бо не хотів, щоб я хвилювалася. Він син "афганця" і чорнобильця, йому б була відстрочка (Микола Парака три роки служив у Афганістані та ліквідовував наслідки аварії на Чорнобильській АЕС – прим. автора), але все одно пішов.
Іноді я на нього серджуся за те що він зробив, тому що хтось зараз відпочиває, а моєї дитини немає. Коли телефонував, постійно дякував мені за те, що відпустила на Харків. І за те, що народила. Колись зателефонував і говорить: "Ось ми будемо із ним (товаришем – прим. автора) іти Хрещатиком, і нас будуть зустрічати із квітами". Ми тоді не зрозуміли, що це означає. А потім як зрозуміли, син уже зробив свій вибір, – додає пані Наталія.
У вільному доступі є відео боїв за Вільхівку. За вісім хвилин усвідомлюєш, який там відбувався жах – вуличні битви та мінометні обстріли.
– Еще летит, – говорить чоловічий голос за кадром, і одразу чується вибух.
І хоча село звільнили, звільнили із втратами. Разом із Богданом того дня загинули ще п'ятеро його побратимів.
– Нам показували місце, де загинув Богдан. Там їм просто ніде було сховатися, – говорить Наталія.
До жаху усвідомлення втрати додалося й те, що батьки довго не могли знайти свого загиблого сина.
– Майже тиждень жили у Харкові і їздили моргами, щоб знайти сина, добре, що разом із нами був його товариш Денис, це він все виясняв, – говорить пан Микола.
Богдан із мамою.Фото: Фото із особистого архіву родини Парак.
Позивний у Нацкорпусі – позивний на фронті
Богдан Парака у 2021 році закінчив Харківський національний університет внутрішінх справ, факультет права і масових комунікацій. Жив у Харкові, працював помічником адвоката. Власне, так здійснилася його дитяча мрія. Пані Наталія пригадує, що син завжди був справедливим:
— Коли Богданові було 15 років, чоловіків родич переписав на нього пай. Через два роки він поїхав до того села отримувати за пай гроші. Тоді Богдан пригадував, що разом із ним прийшов також старенький дідусь. Але йому відмовили давати гроші, бо у нього не було якоїсь довідки. А дістатися до Гадяча у літнього чоловіка не було змоги. Богдан мені тоді розповідав про той випадок: "Мам, мені так стало шкода того діда. Ось я стану юристом і буду безкоштовно усім допомагати". Так він пішов навчатися на юридичний. Колись йому ставили четвірку з української мови. Я тоді дуже сердилася. А він коли вступав до вишу, здав ЗНО із української мови на 178 балів із 200!
Фото: Фото із особистого архіву Наталії Параки
Богдан любив кататися на лижах, у школі займався футболом. А під час навчання в університеті став учасником Національного корпусу – поєднання громадського руху і політичної партії, яке відстоює національні інтереси України. Хлопці увесь час проходили вишколи, їздили на змагання Україною. Саме у Нацкорпусі у Богдана з’явився позивний "Полтава", бо він із Гадяча, із Полтавщини. Із цим позивним він пішов на фронт.
Богдан Парака міг би стати снайпером, адже влучно стріляв. Пан Микола пригадує момент із минулого життя, як вони родиною поїхали до Євпаторії й Богдан на дитячих атракціонах виграв купу іграшок – у тиру він поцілив в усі мішені.
"Брате, тримайся, Богдан загинув"
Гадячанин Денис Ямпольський пригадує, як вперше у своєму житті побачив Богдана – його до садочка на руках приніс тато.
— Чомусь добре врізався у пам'ять цей епізод. Богдан плакав, бо вони жили у Веприку і тут раптом його приводять у незнайоме місце, – говорить Денис.
А потім вони разом сиділи за однією партою у школі, в університеті, і саме Денисові довелося сповіщати про загибель сина батькам і допомагати забирати його тіло із Харкова.
Хлопець пригадує, що товаришувати вони почали десь у третьому класі, разом їздили на великах чи вибиралися на рибалку. Але справжня чоловіча дружба почалася п'ять років тому, коли вони обоє поїхали до Харкова.
22 лютого Богдан зателефонував товаришеві і попросив зустрітися.
— Одразу після того, як незаконні "лднр" попросили у путіна визнати ці території частиною росії (21 лютого), ранком наступного дня Богдан попросив зустрітися, аби віддати ключі від авто. Я побачив, що він дуже засмучений і збентежений, але найбільше мені тоді запам’яталися його слова. Він говорив, що хотів би мати родину і дітей, але відчуває, що загине, – говорить Денис.
Востаннє Денис і Богдан бачилися вранці 24 лютого. Богдан приїхав рано-вранці до товариша, щоб попросити віддати авто батькам.
— У той день я відвозив дружину у Гадяч. Просив Богдана, щоб він поїхав зі мною. А він лише усміхнувся і швидко побіг у метро, – пригадує Денис.
Далі хлопці спілкувалися лише телефоном і в месенджері.
25 березня їхній спільний товариш повідомив Денисові, що Богдан тяжко поранений, але наступного дня від нього прийшло повідомлення: "Брате, тримайся, Богдан загинув".
Богдан і Денис — за першою партою у другому ряді.Фото: Фото із особистого архіву родини Парак
Ще й досі ані батьки, ані друзі не знають, загинув Богдан на полі бою чи не витримав поранень у госпіталі, бо його прізвище значилося серед імен трьохсотих. Богдана мали поховати у Харкові. Але мама, яка відпустила у Харків сина, вирішила, що забере свою дитину.
Денис говорить, що найбільше у своєму житті Богдан любив Харків і своїх батьків. Тож просив не розповідати мамі, де він перебуває і що робить, каже хлопець. І додає, що ближчої людини, ніж Богдан, у нього ніколи не було у житті.
"Сидить хлопчик, очі як дві вуглинки"
— Перша вчителька – вона ж як мама. У мене як у мами на цій війні загинули вже два сини. Перший – Саша Корнійко із Петрівки-Роменської, а другий – Богдан Парака. Вони, навіть, однолітки. Саша трохи старший з Богдана. Тільки перший «поріз» – Саша – загоївся, але болить, а другий – Богдан – не дає спокійно жити і увесь час кровоточить, – говорить вчителька молодших класів Полтавського обласного наукового ліцею-інтернату (м. Гадяч) Лариса Чонкова.
Пані Лариса пригадує той день коли вони із Богданом вперше зустрілися.
Богдан був дуже позитивною і життєрадісною дитиною. Йому добре давалася математика, він брав участь у шкільних виставах. Не був відмінником, але дуже відповідально ставився до навчання.
Її слова підтримує й Ірина Орлова – вона два роки, у сьомому і восьмому класі, була вихователькою у класі Богдана.
— Я прийшла до них у складний для дитини час – перехідний період. Клас був особливим, але ми подружилися. Я була класним керівником у позакласний час, тому бачила кожного. Після того як Богдана не стало, я увесь час собі думаю, що я б точно не сказала, що Богдан буде серед перших, хто буде захищати країну, якщо стануться якісь події. Із їхнього класу чимало хлопців стали воїнами, але я дуже здивувалася, коли дізналася, що і Богдан пішов воювати. Тиха спокійна дитина. Тому що були хлопці, були авторитетами, сірими кардиналами, хтось був негативним лідером, хтось позитивним.
Риса у хлопця, яку запам'ятала пані Ірина, дуже розвинене почуття справедливості.
Обидві жінки говорять, що до останнього сподівалися, що Богдан живий, адже серед загиблих його імені не було.
— То був страшний день – 27 березня. Тоді у Гадячі пройшла новина, що Богдан загинув. Ми думали, що це якась помилка. Жевріла надія, що живий. Але увечері його смерть офіційно підтвердили, – журиться пані Лариса.
***
Навіть через майже чотири місяці батьки Богдана не можуть змиритися із втратою сина. Та і як змиритися батькам, у яких війна відняла єдиного сина.
Щодня пані Наталія ходить до Богдана на могилу і носить щось смачненьке: то цукерки, то яблучко, булочку.
– Я залишаю на могилці, а потім наступного дня приходжу – гостинців немає. Радію, що до мого сина приходять люди, — говорить пані Наталя.
Колись хлопець сказав батькові, що коли в Україну прийде росія – буде біда. Він разом зі своїми побратимами пішов рятувати свою країну не просто від біди, а від величезного російського зла.
Мрія Богдана здійснилася – він справді зараз допомагає людям: комусь просто жити далі, комусь жити і усвідомлювати себе українцем, скидати із себе шари столітнього колоніалізму і радянщини, дає сили боротися на різних фронтах.
Богдан, як сотні його побратимів полягли за те, щоб ми жили у демократичній і вільній країні. Сотні цивільних українців не бачать нашої перемоги. Тому в Україні створили Меморіал пам’яті. Жертви війни Росії проти України. Ми не маємо права забути жодної людини, чиє життя забрали росіяни.
