Військовому Олександрові Василаки із Гадяча 31. У березні 2023 року він добровольцем пішов на фронт. А у листопаді під Бахмутом отримав поранення правої ноги, наслідком якого стала її ампутація. Гадяч.City розповідає неймовірну історію порятунку, жаги до життя та позитивного мислення людини, якій не раз доводилося дивитися в очі смерті.
Олександр на війні — із березня 2023 року. До повномасштабного вторгнення працював на будівельних роботах. Чоловік розповідає, що разом із другом пішли записуватися у територіальну оборону на другий день після того, як росіяни розпочали широкомасштабну війну. Проте тоді, за словами Олександра, їх не взяли, бо перевагу віддавали тим, хто мав хоч якийсь військовий досвід та служили в армії. Олександр в армії не служив, мав відстрочку до 2024 року — вдома була хвора мама. А до Збройних сил потрапив... випадково. Ні, його не "зловили" задля мобілізації — він сам прийшов до першого відділу ТЦК.
Олександр Василаки добровільно пішов захищати УкраїнуФото: Фейсбук-сторінка Олександра Василаки
— Йшов по Гадячу, якраз дорога повз військкомат. Думаю собі: а чому б не мобілізуватися. Я йшов і думав, боюся чи не боюся я іти на війну. Ну й зайшов. Мабуть, хотів себе випробувати. Мене запитували, чи це моє остаточне рішення. Вдома рідні мені дали прочуханки. Говорили: "Що ти наробив, на кого ти нас покидаєш". Але вже як другий раз пішов у військкомат, прийшов уже із повісткою додому, — розповідає військовий.
Головне, щоб не працював по позиції танк
Олександр усміхається:
— У мене є нарукавний знак штурмового піхотинця.
Про реакції значить, що цей знак дуже важливий.
— Що він означає?
— Це трішки менше, ніж медаль, але вручають його тим, хто був у великому "замісі" — безпосередньо у бойовому зіткненні із противником, — пояснює Олександр.
Після навчання він потрапив до 5-ї окремої штурмової київської бригади. З усіх, хто проходив навчання, у цю бригаду потрапили лише троє військових.
Після навчань у 5-ту окрему штурмову бригаду потрапили лише троє військових. Серед них і Олександр ВасилакиФото: Фейсбук-сторінка Олександра Василаки
— Мабуть, тому що були проворні. Знали, що доведеться багато тікати, — каже чоловік.
— Чому багато тікати?
— А тому, що йдеш 5 кілометрів до позиції. А тебе обстрілюють. З усього, що може бути. Ще й дрони над тобою літають.
Завданнями солдата-стрільця Олександра Василаки та його побратимів було штурмувати російські, утримувати наші та відвойовані у противника позиції поблизу Бахмута.
За той період часу, поки він був на фронті, довелося багато чого пережити й переосмислити:
— Я повірив, що є янгол-охоронець. Мене могло разів 10 убити. Коли у росіян відбулася ротація, снайпери як скажені працювали. Від мене куля пролетіла за декілька сантиметрів. Я завжди думав, що якщо я сьогодні залишився живий, то для когось цей день став нещасливим. Й ти не знаєш, чи будеш ти завтра жити. Я навіть прощався із дружиною. Говорив їй: "Вибач, я тебе підвів".
На фронті відчуття стираються: якщо по тобі відпрацювало РПГ — відчуття неприємні, у вухах свистить, ти отримуєш мініструс мозку. Я двічі через таке проходив. Але це "краще" ніж танк. Ми завжди остерігалися саме танка. Одного разу із нашого окопу по шию він зменшився по коліна від ударної хвилі. Окопи після того, як по них відпрацював танк, наче перемішані й важко дихати.
Дорога до допомоги
Олександр добре пам’ятає той день — 15 листопада, коли він отримав поранення, яке вартували йому правої ноги.
— Я вже "витягнувся" із позиції, повернувся на відпочинок (у нас система була така: три дні ми сидимо в обороні, три дні у резерві й три дні відпочиваємо). Але росіяни почали штурмувати й щойно ми приїхали, нам повідомили, що потрібні люди. Звісно, були такі, що відмовилися, але коли відмовляєшся, то може бути СЗЧ (самовільне залишення частини).
Олександр йшов останнім із чотирьох у їхній групі. Перший військовий був із рацією. Вони майже дійшли до наших окопів — до них залишалося буквально 15 метрів, як росіяни "накрили" групу Олександра із міномета. Коли все закінчилося, вони не почули першого військового — він загинув на місці, а з ним вони втратили й рацію, затим і зв’язок — й не могли повідомити, що поранені і їм потрібна допомога.
— Нас пошматувало добре. Я відчув, що штани вже були мокрі я зрозумів, що я будь-якої миті я можу стекти кров’ю і наклав собі турнікети. Потім знову приліт. Я втрати свідомість. А коли прийшов до тями, зрозумів, що не можу стати на ногу, — розповідає Олександр.
Олександр разом із дружиною Оленою після операціїФото: Фейсбук-сторінка Олександра Василаки
Тож Олександрові разом із побратимами довелося діставатися до свого командно-спостережного "навпомацки". Кілометр йому довелося повзти й вести за собою поранених побратимів:
— Вони йшли, а я виповзав. Хлопці сердилися на мене – дорогу знав лише я. А я то туди поповзу, то туди, а потрібно в інший бік, увесь час губився у дорозі. Росіяни намагалися нас добити. Я просив хлопців мене понести, але розумів, що вони не зможуть цього зробити, бо й самі поранені й контужені. Але все-таки ми вийшли до наших зв'язківців і вже там мені надали першу допомогу.
Але евакуаційну групу довелося чекати ще дві години.
— Евакуація теж була важкою. Хлопці мене несли майже 5 кілометрів на ношах й після того ще й захворів на двосторонню пневмонію, бо мене тягли по холодному, — говорить Олександр.
"У тата немає ніжки"
Незадовго до поранення Олександр одружився — у нього якраз була коротка відпустка, він повернувся до Гадяча. І зробив пропозицію своїй тоді ще цивільній дружині. Разом вони виховують двох дітей — чотирирічну доньку та дворічного сина. Син ще мало розуміє, а ось донька реагує на тата по-дитячому:
— Каже мені: "У тата немає ніжки", — говорить Олександр.
Те що ноги не буде він зрозумів по погляду лікаря в ізюмській лікарні. Шанси були 50 на 50, що ногу вдасться врятувати. Її пробували витягувати на апараті Єлізарова, але кістка була дуже подроблена, а м’язові тканини відмерли. Олександрові зробили високу ампутацію, майже по пах.
— Тож в принципі я змирився, що її не буде. Зараз ще все дуже боляче — мало пройшло ще часу. Але я терплю й готуюся до протезування, — розповідає Олександр. Протез має профінансувати держава, тож зараз головне готувати куксу під протез.
Нині військовий проходить реабілітацію у санаторії у Полтаві. Олександр розповідає, що його хотіли відправити у реабілітаційний центр у Львів, але він «випросив» Полтаву.
Олександр випросив реабілітацію у Полтаві, щоб бути ближче до родини й ГадячаФото: Фейсбук-сторінка Олександра Василаки
— Я всіх оббігав (усміхається), просився, щоб мене перевели саме у Полтаву. Мені не дозволяли. І вже коли був уже зібраний, аби їхати до Львова, мені сказали, що моя взяла і я їду на Полтаву. Мені легше у там, бо я можу приїхати додому, у Гадяч, — говорить Олександр. Й зізнається, що спочатку йому було морально важко на Донеччині:
— Я звик до Гадяча, тут жив увесь час. Там на перших порах мені здавалося, що то чужа земля, хоча й розумієш, що захищаєш батьківщину.
Ми пристосовуємося до міського простору
Преамбула до цього матеріалу мала б бути така. З Олександром ми стикнулися на Гетьманській. Було слизько і ми із донькою балансували по слизькому тротуару, тримаючись одна за одну. І тут ми побачили, як якийсь хлопець на милицях впевнено, куди не пішли ми, переходить невеликий пандусик біля «Меркурія». У моїй голові роїлися дві думки: чому не потрушено, щоб люди нормально могли ходити й не боятися, що можуть зустрітися будь-якою частиною тіла із тротуаром. Пізніше цього ж хлопця я побачила у Фейсбук — на фото із моєю одногрупницею. І вирішила запитати чи часом він не гадячанин. Виявилося, що не лише гадячанин (її друг дитинства), а й приїхав до Гадяча всього на кілька днів.
— Так де ви мене бачили? — запитує Олександр. — Бо я не сиджу на місці. Гуляю Гадячем. Виходжу навіть коли слизько. Коли вперше приїхав до міста, обійшов його увесь. Я не відчуваю ніяких проблем, а якщо простір до людей з ампутаціями не пристосований, то ми пристосовуємося до нього.
Фото: Фейсбук-сторінка Олександра Василаки
Єдине, що зараз доставляє дискомфорт — на побутовому рівні: сам він не може, наприклад, нести чашку тому, що руки у цей час зайняті милицями. Тому тут без сторонньої допомоги Олександр не може обійтися.
Але попри всю свою історію, ампутацію, Олександр в усьому бачить позитив. Говорить, що після того, як попрощаєшся разів п’ять із життям і рідними, де й беруться сили жити далі.
На пам’ять про 15 листопада у його тілі залишаться осколки — їх не можна витягнути.
— Хлопці, які отримали осколкові поранення і якщо осколки не можливо дістати, сердяться — бо це пам’ять про війну, а крім того — що це осколки від російських снарядів. Знаєте, не хочеться мати у своєму тілі щось російське. Але я їх сприймаю як належне. Я їх "заробив" захищаючи Україну. Я бачив розбитий Бахмут і не хочу, щоб війна прийшла в інші міста, тим паче у мій Гадяч.
- Читайте актуальні новини від Гадяч.City у Telegram-каналі.
- Обговорюйте новини та діліться актуальним в нашій групі Гадяч.City у Facebook.
- Ми також є в Instagram.
- А ще дивіться улюблені інтерв'ю та опитування в TikTok й в YouTube.
