Червень 2023-го. Гадяч. Ми в одній із кав’ярень міста, де Владислав погодився зустрітися й розповісти свою історію життя.
Владиславу – 28. Молодий, харизматичний. Захоплюється спортом, рибалкою. З 12 років навчився грати на ударних барабанах. А ще мріяв стати військовим. Тому після закінчення навчання у Гадяцькому вищому професійному аграрному училищі пішов на службу. Саме був 2015 рік — війна на Сході України. Юнак поїхав на Донеччину. Саме тоді дізнався, що таке війна. А про всі жахи «руського миру» пізнав під час оборони Маріуполя та майже рік в російському полоні. Повернувшись на рідну землю, продовжив нести службу на Полтавщині.
«До останнього не вірив, що у 21-му столітті можлива війна»
Владислав згадує, що мріяв стати військовим з дитинства. У 19 років пішов служити. За період служби змінив не одне військове звання. На момент повномасштабного вторгнення мав 9 років загального стажу служби за плечима, однак не уявляв, що доведеться брати участь у такій великій війні.
Ситуація на Сході загострювалась протягом всього лютого. Однак підрозділ, де служив Владислав, не здогадувався, скільки випробувань доведеться пережити вже найближчим часом. Того дня, 24 лютого 2022 року, Владислав знаходився на Донеччині.
– Я не знав, що буде повномасштабна війна. Того дня був у наряді, охороняв машину, — пригадує Владислав. – Однак були й такі, що здогадувалися, але ніхто нічого не казав, аби не сіяти паніку. Адже паніка, як ми знаємо, найгірший ворог.
О 5 ранку, коли почалась повномасштабна війна, за наказом командира взводу ми швидко зібралися й поїхали до Маріуполя. Нас прикомандирували до 36-ї бригади морської піхоти, – каже чоловік.
Владислав був оператором-навідником ПТРК "Джавелін. Разом зі своїм підрозділом виконував бойові завдання на металургійному комбінаті імені Ілліча ("Азовмаш")
«Ми не знали, що були вже в оточенні російських солдатів»
З перших днів повномасштабного вторгнення захисники Маріуполя прийняли на себе потужний удар. А в березні вже почався відлік оточення та блокади міста:
– Ми не були в оточені й не знали, що нас взагалі зможуть оточити. А коли ми дізналися, що нас оточили, то російські військові вже стояли до самого Запоріжжя. З Маріуполя виходу не було ніякого, – розповідає Владислав.
Життя на меткомбінаті імені Ілліча було не з простих. Воїни увесь час знаходилися під російськими обстрілами.
– Комбінат імені Ілліча не був підготовлений до ведення бойових дій. У нас були підвальні приміщення, які могли зруйнуватися у будь-який момент. Умов ніяких не було. Звісно, спочатку у нас було що їсти, однак запаси закінчувалися. «Азовсталь» допомагав нам як міг, – пригадує захисник.
На заводі Ілліча підрозділ 36-ї бригади морської піхоти нараховував дві з половиною тисячі військових. Умови на Азовмаші були нелюдські. 36-та бригада розділилася за наказом підполковника Шостака: частина військових на чолі із Сергієм Волинським з’єдналася із захисниками "Азовсталі". Інша частина намагалася прориватися.
– Ми намагалися усіма силами давати відсіч ворогу, двічі проривалися. Перший раз спробували 10 квітня 2022 року, але без успіху. Було ще більше 200-х та 300-х. Вдруге в ніч на 12 квітня спробували прорвати оточення, але також безрезультатно, – каже Владислав. – Спочатку ворог узяв в оточення Маріуполь, а тоді вже завод Ілліча.
Комбриг Володимир Баранюк, очоливши військову колону, першим виїхав із Маріуполя, проте потрапили у полон. За головного залишався замкомандира 36-ї бригади, начальник артилерії, підполковник Шостак. Він дав наказ здаватися в полон. Адже у нас вже не було ані боєприпасів, ані харчових продуктів чи води, щоб й надалі тримати оборону. Та й сили закінчувалися також.
Начальник артилерії, підполковник Шостак після другого прориву сказав: "Що хочете, те й робіть. Хочете – здавайтеся в полон, хочете – їдьте на "Азовсталь".
Розумієте, якщо поїхали б на "Азовсталь", так, як зробили інші, то там половина не доїхали. Те, що пишуть в ЗМІ, що доїхали усі – неправда. Адже місто було в оточенні. І їхати до заводу військовим транспортом — неможливо. Міст не витримав би важкої техніки. Йти пішки – майже нереально. Місто безперервно обстрілювали, – розповідає Владислав.
"В полоні, до нас ставилися, як до нацистів"
Оборона міста тривала близько трьох місяців. Більшість цього часу Маріуполь вже був оточений ворогом. Місто обстрілювали артилерією, авіабомбами, атакували танками. На вулицях тривали стрілецькі бої. Мирні жителі гинули цілими родинами.
Хоч бійці й до останнього тримали оборону, однак запаси закінчувалися. Воїнам важко було прийняти рішення — здатися в полон.
Так 12 квітня минулого року, Владислав потрапив у російський полон.
– Колоною автобусів, зі зв’язаними очима нас відправили в Оленівку. Це був у них (російських військових — прим. автора) розподільний пункт. Далі відправили до росії. Там і провів майже рік.
Владислав каже, що думав, що російські військові будуть ставитися до полонених нормально, так, як і українські військові, однак виявилося навпаки.
– До нас ставилися, як до нацистів. Годували нас тричі, однак порції були дуже малими, як на один раз. Переважно це була каша,– пригадує захисник. – Вони давили і морально, і фізично. Вони (російські військові) намагалися так добити людину, щоб воїн не зміг далі піти служити, захищати свою родину, свою країну.
Що відбувається в Україні Владислав не знав. Жодної інформації росіяни не давали, лише казали: «України вже майже немає».
Лише у серпні 2022 року Владиславу вдалося написати матері листа. Однак лист йшов довгих два місяці — його перевіряла не одна інстанція у росії.
У листі Владислав написав, що він не ранений і попросив у нього вірити.
Через пів року росіяни видали полоненим книги. Владислав отримав історію України, однак книга була перероблена на російський лад.
– Я знаю нашу історію, знаю історію України, а те, що написано в книзі, було далеким від правди, – каже чоловік. – І це саме найгірше, адже пропаганда йде повним ходом. І якщо читатимуть звичайні жителі росії, а не військові, то вони повірять.
10 квітня 2023 року Владислава переодягнули у цивільний одяг. Відвели до камери, у якій знаходилося 15 чоловіків. Того дня їх усіх обміняли.
– Про обмін ніхто не казав. Але я зрозумів, що нас обмінюють, коли переодягнувся у цивільний одяг, – каже Владислав. – Нас спочатку везли автозаками, тоді літаком. А вже до кордону доїхали на автобусі. Майже всю дорогу їхав із зав'язаними очима, і лише перед в'їздом на територію України нам розв'язали очі.
Вперше, що я зробив на території України – закурив, бо в полоні цілий рік не давали цигарки. А тоді зателефонував до матері.
Після полону захисник продовжує нести службу
Після полону Владислав пройшов медогляд. Його перевели на іншу службу і тепер служить при військовій частині. Каже, що росіяни не зламали силу волі, не забрали того найціннішого, що є у кожного з нас – цінити життя й оберігати своїх рідних, свою землю, країну.
– Росіяни багатьох захисників зламали. Тих, кого не зламали, були готові, знали, що подібне може трапитися, тим більше ще це вже не просто війна, а повномасштабка. А ті, які прийшли захищати після 24 лютого, були морально не підготовлені, – каже Владислав.
Те, що росіяни робили й роблять з нашими людьми, вистрілюють мирних жителів України, просто не вкладається у голові. У людини потрібно, щоб було щось людське, однак у них (росіян) людського я мало побачив.
Скільки зламаних доль, а скільки вже стали янголами. Російські нелюди завдавали удари, що артилерією, що авіацією, по житловим будинкам. Для чого? Ви ж "асвабадителі", так що ж чи кого ви звільняєте? Ви вбиваєте мирних людей. Що ви звільнити хочете?
І не в пропаганді справа. Коли попадаєш на територію України, бачиш на власні очі, що відбувається, і ти все одно вбиваєш мирних людей…
Надіюсь, їм усе повернеться в стократному розмірі. Дуже хочу, щоб відчули усе те, що кожен з нас відчуває зараз.
- Читайте актуальні новини від Гадяч.City у Telegram-каналі.
- Обговорюйте новини та діліться актуальним в нашій групі Гадяч.City у Facebook.
- Ми також є в Instagram.
- А ще дивіться улюблені інтерв'ю та опитування в TikTok й в YouTube.
