На гугл-карті відрізок від Гадяча до Миколаївки, що у Краснолуцькій громаді, забарвлений у синій та помаранчевий колір. Це й не дивно — будемо їхати по вже "легендарній" Білопілля-Терни-Липова Долина-Гадяч. Миколаївка — село на кордоні із Сумською областю. Тут проживає трохи більш як 20 людей. З Миколаївки ми разом із журналістами газети "Рідний край. Газета Гадяцького земства" започатковуємо проєкт про малі села наших громад. Його ми вирішили зробити саме взимку, адже саме у холодну пору найтяжче живеться, й не лише у малих селах.
З Миколаївки до Гречанівки — пішки
Дорога до Миколаївки — суцільна трясучка. Максимум на якому можна їхати — друга швидкість. Водій "Москвича", якого ми зупинили, аби запитати чи у правильному напрямку їдемо, настановляє:
— Буде розвилка, не їдьте хорошою дорогою, бо попадете на Липову Долину. Вам далі по і поганій.
І ось ще одне перехрестя — і ми в’їжджаємо у Миколаївку. Звісно, тут немає жодних вказівників, одразу на в’їзді зустрічають пусті хати. Проте далі видніються добротні паркани й дими із димарів.
Нам одразу щастить — з одного із дворів виходить чоловік і жінка. Це Наталія і Ярослав Ярошенки. Вони приїхали у Миколаївку після початку повномасштабного вторгнення із Чернігівщини — їхнє село знаходиться на самому кордоні із росією.
Ярошенки приїхали у село 10 квітня 2022 року — на батьківщину Ярослава, тут проживають його батьки. Наталія розповідає, що для неї головним під час переїзду було те, що тут відносно тихо і безпечно, адже у родині двоє малих дітей.
Наталія говорить: раз у тиждень приїздить маршрутка, яка довозить людей до Гадяча. Але бувають термінові справи, наприклад, потрапити в лікарню, тож доводиться наймати авто. Хоча не кожен і хоче їхати навіть за 200 гривень по поганій дорозі. Тож доводиться закуповуватися у Гадячі до наступного рейсу автобуса. Раз на тиждень у село заїздить хлібовозка, але як говорить Наталія, хліба тут купують все менше і менше, тож гнати авто на таку відстань виробнику не зовсім рентабельно, тож, можливо, хлібовозка зовсім сюди перестане їздити.
Найближчий магазин від Миколаївки — у сусідній Гречанівці, за кілька кілометрів від села. Туди миколаївці добираються на велосипедах або ж пішки. У Гречанівку їздять і миколаївські діти — їх тут усього шестеро, та й приріст дітей загалом лише від переселенців, крім Ярошенків у Миколаївку приїхала ще одна родина, яка тікала від війни, теж із двома дітьми.
Наталія щодня веде свою старшу доньку на шкільний автобус, який забирає її дитину у дитячий садочок. Страшно не страшно, а що робити, якщо немає іншого виходу, міркує Наталія. Роботи у селі немає — Ярослав влаштувався на вахту у сусідній Сумській області. Допомагає виживати родині господарство — кури, гуси, качки. Придбали навіть й козу, щоб було молоко для дітей.
На закупи до Миколаївки
Миколаївка — це всього-на-всього три вулиці. Миколаївець Василь Кучмук перераховує хати у селі:
— Раз, два, три, чотири по тій стороні. По правій стороні теж дві хати. На ліву сторону, за кладовищем ще одна хата є, — каже Василь. Усього у селі майже два десятки хат.
Сам він з Івано-Франківської області, вже кілька десятиліть живе на Полтавщині, а зараз на заслуженому відпочинку. Розпитуємо, чим можна займатися у такому невеликому селі:
— Читаю газети, знайшов у мішку старі примірники ЗОЖа, — каже чоловік.
Його дружина, Тетяна Кучмук, чи не єдина, хто у селі має роботу. Жінка працює соціальною робітницею у Краснолуцькому територіальному центрі. Має підопічних у Миколаївці й у Гречанівці. З нею ми зустрічаємося біля будинку 80-річного дідуся з інвалідністю — жінка виходить на вулицю із надією, що авто журналістів це давно очікувані майстри, які мають приїхати ремонтувати конвектори у будинку старенького.
— Прийшла, а у нього 17 градусів у хаті. Може, то й нормально, але ж знаєте, як лежачій людині, — говорить жінка.
Якщо у Миколаївці до підопічних треба лише перейти із вулиці на вулицю, то до Гречанівки потрібно ще дістатися — пішки, велосипедом або поки дозволяє погода, й скутером, каже Тетяна. І якщо похід в магазин можна якось відтермінувати, то на роботі потрібно бути обов’язково. Від громади соціальним працівникам для цього видали велосипеди.
Тетяна розповідає, що миколаївцям вигідніше й швидше їхати на закупи чи й навіть у лікарню у Липову Долину, що у сусідній Сумщині. Звідси до Липової всього 10 кілометрів. У той час як до Гадяча — 21 кілометр поганою дорогою.
У Миколаївці жили 200 людей
Одна із найстарших жителів Миколаївки — 85-річна Олександра Русанівська. Старенька живе разом із сином Василем. До них заходимо не просто так, адже бабуся Шура, як її називають у селі, мабуть, єдина, хто пам’ятає історію села.
— А Ви знаєте, що Миколаївка по-народному називається Войнівщиною? — дорогою до хати говорить пан Василь.
Про Миколаївку насправді не так багато відомостей можна дізнатися із відкритих даних. Лише те, що село постраждало у роки Голодомору і знаходити свідчення навіть про такі маленькі села за щастя.
Розповідаємо бабусі Шурі, що прочитали про Миколаївку у Вікіпедії.
— Ой було, було, — каже старенька. — Сама я того не знаю, бо ж народилася тільки через 5 років після Голодомору, але люди переказували, що у нас жила одна родина. А було так голодно, що батько хотів зарізати дочку, та мати не дала. А батько невдовзі помер.
Войнівщиною Миколаївкою звуть не просто так — ще за часів російської імперії тут знаходився маєток пані, на прізвище Войно. Сама вона була родом із Фінляндії, а Миколаївка дісталася її чоловікові як винагорода за участь у війнах імперії. Пані Войно побудувала тут маєток, церкву та посадила алеї із бузку (буз, як кажуть у Миколаївці).
— Я тут трішки історією цікавлюся, то я вам скажу, що оці всі землі, — Василь обводить довкруж себе, — колись належали Богданові Хмельницькому.
Але, звісно, до наших днів ані маєток, ані церква, яку побудувала пані, ані бузкові алеї пані Войно не дійшли. Те, що імперія дала, інша імперія і забрала. Коли більшовики дісталися до Миколаївки, вони просто вбили жінку, пізніше двоповерховий маєток розібрали й побудували із будматеріалів корівник, пригадує Олександра Русанівська. До наших днів залишилася лише криниця пані Войно.
Бабуся Шура, як вона саме каже про себе, у Миколаївці народилася, хрестилася, прожила все своє життя й пережила п’ятьох сільських голів та й сама працювала у Гречанівській сільській раді бухгалтеркою. Вона ще пам‘ятає, як у Миколаївці жило до двохсот людей, діти ходили у школу — тут був свій навчальний заклад — початкова школа, яка тепер стоїть розвалена. Масово, пригадує жінка, із Миколаївки почали виїздити тоді, коли розпався колгосп (звісно, ми це пишемо без романтизації колгоспів і радянського життя).
— Важко жити у Миколаївці. Аби не діти й онуки, які привозять із Гадяча ліки, то хтозна і як виживала б, — говорить жінка.
Газ є, інтернет є
Василь Русанівський береться провести нам екскурсію селом. Надворі чути повітряну тривогу.
— Аякже, нам тут все чути. Від Малої Побиванки чуть, — каже Василь.
Початок повномасштабного вторгнення чоловік буквально відчув:
— Я прокинувся від вибухів, вони Миргород обстрілювали. Збудив матір, зібрали документи. Ми думали, що росіяни аж сюди дійдуть, у Бобрику ж були. Але не дійшли. Проте тут у нас таке робилося. Тут же поряд Сумщина, то тут таке над хатою літало.
У центра села поряд із зупинкою стоять сміттєві баки для різних видів сміття.
— Оце як поставили їх, то менше стали смітити. А сміття забирають чьотко, ніколи не було, щоб воно застоювалося, — каже чоловік.
Василь показує два сусідніх будинки, розповідає, що вони залишилися ще від часів пані Войно. Один із них так і називають — "будинком повара пані Войно". Лиш ніхто зараз не живе там.
Далі їдемо до ще одного будинку — там колись жив німець, на прізвище Арент, який служив у пані Войно машиністом. Історія цього будинку також трагічна — червоноармійці налетіли із сусіднього села на Сумщині на будинок, поки господаря не було вдома і порубали всіх, хто був всередині. Бо шукали тут золото. Жінці — невістці того німця Арента — відрубали пальці.
Ми ще зайдемо на розвалини початкової школи, пан Василь покаже зачинений сільський клуб.
Проте чоловік переконаний, що жити у Миколаївці можна:
— У нас все є: газ, підведена вода, інтернет. Суботами у село приїздить пошта, привозить пенсії й газети. Якщо мені щось треба, я можу поїхати у Гадяч, авто є, тракторець є, а що іще треба у селі? — говорить Василь Русанівський.
- Читайте актуальні новини від Гадяч.City у Telegram-каналі.
- Обговорюйте новини та діліться актуальним в нашій групі Гадяч.City у Facebook.
- Ми також є в Instagram.
- А ще дивіться улюблені інтерв'ю та опитування в TikTok й в YouTube.
