У 1991 році побачила світ книга українських журналістів Володимира Маняка та Любові Коваленко "Голод 33. Народна книга-меморіал". Це було перше видання в Україні, яке містило свідчення українців про Голодомор. Робота на книгою тривала два роки й містить у собі 6 тисяч свідчень. Серед них ми знайшли і спогади жителів колишнього Гадяцького району — Михайла Савченка із Лютеньки та Сергія Пирогова із Біленченківки.
З барди ліпили ліпеники
Свідчення Михайла Савченка із Лютеньки
У нас у Лютеньці був колгосп імені Шевченка. Село велике 2200 дворів, а в колгоспі було аж 20 бригад. За рознарядкою згори багато землі засівали еспарцетом, клевером, люцерною, суданкою сорго, а посіви зернових поменшали. Коли зібрали врожай, посіяли озимину, засипали яре зерно на посів та видали людям по 20 г на трудодень. Виявилося, що план продажу хліба державі колгосп виконати не може і тоді постановою уряду нашу Лютеньку занесли на республіканську чорну дошку.
В селі закрили магазини кооперації, обидві школи — середню й восьмирічну, млин, олійницю, заарештували правління колгоспу (хто не встиг зникнути).
З району приїхали бригади. В них були люди з Полтави, Києва, Харкова, Дніпропетровська. Повне село чужих людей, їх прозвали "буксирами".
Світлина з колекції кардинала Теодора Інніцера (Архів Віденської архиєпархії). Голодні селяни залишають село в пошуках їжі в містіФото: Центральний державний кінофотофоноархів України ім. Г. Пшеничного (ЦДКФФА України)
Зібрали збори колгоспу і оголосили, що колгоспники повинні негайно повернути нібито незаконно одержаний ними хліб (200 г на трудодень), обклали високим податком кожну садибу і встановили строк.
І от настав Чорний день. Бригада "буксирів" пішли по дворах, шукали хлібу хаті, на горищі, у скринях, у сараях, клунях. Залізними щупами пройшлися по грядках, по сараях, чи нема де закопаного. Знайдене зерно забиралось. Картоплю, буряк теж виносили.
Млинки, жорна, ступи били. Не допомагали ні умовляння, ні плачі.
Село почорніло, принишкло, ніби людей у ньому немає. Оцей смерч гуляв по селу тижнів два. Судили правління колгоспу, чотирьох чоловіків присудили до розстрілу. По касації розстріл замінили десятьма роками таборів.
Усіх людей вигонили в поле перемолочувати скирти соломи. За день молотарка намолочувала 30 кг мишачого посліду. З колгоспних комір вивезли посівне зерно, страховий фонд, фураж. Худоба, свині лишилась без кормів. почався падіж. Міцних хазяїв із села вивезли ще в 30-му році. Кого ж тепер вивозити? Знайшли 37 "підкуркульників" і вночі вивезли кудись. Казали люди потім аж у Кизил-Ординську область. Серед них були і такі, хто не мав клаптя своєї землі, колишні наймити і навіть церковний дзвонар. Майно їхнє розібрали буксири.
На завершення всього вони розділили колгосп на шість колгоспів і виїхали. До квітня ми ще харчувалися картоплею, яка в кого зосталась десь у ямі не знайдена і не забрана. Сусіди ділилися з сусідами пустими кукурудзяними качанами, просяною лускою.
Пішло в їжу липове листя та барда. Треба дякувати долі, що лютенський спиртзавод в селі переробляв картоплю і залив з тією бардою три великі ями. До весни вона загусла. Оцю барду і продавали людям. З неї пекли ліпеники і так тим жили.
Умирать почали у квітні, особливо старі люди й зовсім малі діти. На нашому кутку в один день померла Савченко Петро і його жінка Марфа. Пономаренко Стефан видибав якось з хати, думав дійти до поля і знайти хоч якусь гнилу картоплину, а на вулиці впав і не стало чоловіка.
В мене в той час була вже сім'я: жінка і четверо малих дітей. Старшому вісім років. Спасла нас та смердюча барда та ще конятина від здохлих коней. Отака була чорна дошка нашому селу.
На хуторі Писарівщина жило до 33-го року 200 душ
Свідчення Сергія Пирогова із Біленченківки
Восени й зимою 1932 року було вивезено з колгоспу і забрано у людей зерно, картоплю, буряки. Через тиждень-другий після виконання плану заготівель на сільраду надходив новий план, нові пуди, які треба було взяти в людей і такого-то числа здати державі. По дворах ходили сільські активісти Лизогуб Тетяна, Корчан Яків, Чорнобров Йосип, Ткач Яків. Живими зосталися ті, хто зумів хоч щось сховати від їх пильного ока. Мучилися і помирали не тільки ті хто не хотів вступати до колгоспу, а й сім'ї колгоспників.
Відбір зерна від селян на зерносховищі “Хлібсоюзу” в селі Кагарлик Київської області. Кагарлик, 1932 рік.Фото: gis.huri.harvard.edu
На хуторі Писарівщина жило до 33-го року 200 душ. Голодною смертю помер кожен п'ятий житель хутора. У цьому списку виписані імена господарів тих дворів, де в 33-му помирали люди:
- Цілуйко Василь поховав матір сестру дружину троє дітей
- Целуйко Федір поховав дочку Мотрону вісім років
- Чорнобров Григорій помер сам, померли його мати, дружина, сестра, дитина.
- Сіренька Анастасія поховала матір.
- Буслик Пилип поховав дружину і дитину дворічну.
- Сало Левко поховав дружину, дочку, сина, невістку, двоє онуків.
- целуйко Іван помер сам померли діти 19, 7, 5 і 3 роки
- Сало Махей поховав десятирічного сина
- Хока Пилип помер сам, померла його дружина, сестра дружини, двоє дітей
- Сіренький Ісаак помер сам, померли приймак, діти 16, 11, 8 років
- Сіренький Гаврило помер сам 1907 року народження
- Целуйко Сидор помер сам 1887 року народження,
- Чорнобров Яків поховав трирічну дитину,
- Целуйко Пилип поховав тестя і його брата
- Сіренький Іван поховав дружину і дитя
Голодною смертю загинуло на хуторі 44 душі. Список складено завдяки пам'яті людській.
