Щороку на четверту суботу листопада припадає національний пам'ятний день в Україні. День, коли згадують загиблих від штучного голоду, організованого радянською владою в XX столітті.
Журналісти Гадяч.City зібрали хоч невеликі та цінні спогади гадячан, які стали свідками геноциду.
«Закон про п’ять колосків», кара голодних селян за збирання в полі залишків урожаю ув’язненням на 10 років із конфіскацією майна або розстрілом, вилучення зерна, обшуки, що супроводжувалися терором, фізичними та моральними знущаннями над людьми, встановлення натуральних штрафів — права держави забирати у селян не лише зерно, а й інші продукти харчування та майно, яке можна було продати або обміняти на їжу – про все це вони знають та вже не розповідають, адже це не просто біль, це знущання, які вони запам’ятали на все своє життя. Такого явища не було в жодній іншій республіці СРСР.
А життя ж то було нелегке...
Нещодавно перестало битися серце Ольги Михайлівни Цілуйко із Рашівки. Та вона нам багато розповідала про своє життя. Де працювала, як вийшла заміж та одне, що приносило їй сум не лише у спогадах, а й в очах це голод та війна.
Народилася Ольга Михайлівна у 1923 році, пішла до Рашівської школи та не закінчила її. Голод... Тяжкі роки, що важко згадати, дитинство її зустрілося з геноцидом.
– Батько був чоботарем, а також умів шити пальта, бурки. На той час заможні люди проживали в хуторах, тому тато часто ходив до них виконував замовлення, а звідти приносив їжу та гроші.
Та голод став не єдиним випробовуванням для Ольги Михайлівни. Бо юність її припала на війну.
Забирали все...
Уляні Миколаївні Фесенко з Малих Будищ було 10 років, коли українські землі обступив Голодомор:
– Дуже страшний голод був... У родинах тоді було багато дітей по п’ятеро-шестеро, а виживало одно-двійко. У нашій сім’ї шестеро. Зараз я вже одна зосталася.
При голоді харчами не перебирали. І їли все, що тільки можна було - навіть збирали опале листя, щоб із нього щось спекти. А ще пам’ятаю, як люди на річці ловили черепашок. Бувало, ловить-ловить, тоді від безсилля падає у воду і топиться. Страшне тоді робилося, ой страшне. А ще ходили поліцаї по хатах - перевіряли у кого що було. І на горища лазили. Забирали все: квасолю, зерно...
Їли квіти конюшини...
Софія Андріївна Журавель, із Малих Будищ, народилася у далекому 1929 році, хоч і була ще зовсім маленькою та тяжкі роки не забула:
– Два брати в мене були. У сусідів через паркан росла акація. Так одна гілка до нас у двір так похилилась, що аж до порогу діставала. І от бувало старший Яшко полізе, нарве ягід собі, брату і мені. Ото і їли. А ще поряд були луки, то підемо нарвемо квіток конюшини, а баба насушить, намне, додасть грамину зерна та спече якісь ліпеники.
У часи голодомору тримали корову. По селу ходила приблудна корова, от сільрада й віддала її нашій бабі...
У це важко повірити, але все це відбувалося за наявності великих запасів зерна у централізованих державних резервних фондах та масштабного продовольчого експорту.
Також залишається відкритим питання кількості людських втрат України від Голодомору. Певні історичні обставини ускладнюють підрахунки, а ще більше — встановлення імен убитих. Тодішня влада зробила все можливе, щоб приховати наслідки свого злочину. Адже на місцях було заборонено фіксувати реальну кількість смертей.
