Олена Кіріченко родом із Донеччини, навчалася в Краматорському фаховому коледжі економіки й торгівлі за фахом технік-технолог по громадському харчуванню. Тривалий час працювала кухарем. Спочатку у школі, потім в буднику-інтернаті та дитячому садку. Також пробувала себе в бухгалтерській справі. Рік тому родина Олени через повномасштабне вторгнення переїхала у Сергіївську громаду.
Олена мріяла про свою кондитерську справу, відкрити власний магазин. Однак плани перекреслило вторгнення росіян на Донбас 2014 року. Тоді не можливо було отримати грант на власний бізнес. Хоч село Маркове (Костянтинівська громада), де жила родина Олени, й не була окупованою. Тому довелося опановувати іншу професію – молочну. Родина Кіріченко-Пономарьових тримала ферму, займалися молочною продукцією й вивозила продавати на агропродовольчі ринки в Костянтинівку, Краматорськ, Бахмут та Часів Яр. Окрім основної роботи, Олена займалася випічкою, пекла торти, паски, пиріжки.
Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, Олена до останнього не наважувалася залишати рідну домівку, місце в якому народилася та виросла, але життя та безпека дітей та батьків була вище всього.
"До останнього не могла повірити в те, що доведеться тікати й нам"
– Війна у нас з 2014 року. До повномасштабного вторгнення наше село не обстрілювали, бої відбувалися за 60 кілометрів від нас. Бачили, чули й потроху звикали. Але я не думала, що окупанти підуть далі, на всю Україну й почнуть повномасштабку, – розповідає Олена.
24 лютого минулого року, був звичайний робочий день, ми у дитячому садку готувалися до свята мам. Розмальовували вікна дитячими малюнками, прикрашали зал весняними квітами та метеликами. Свято повинно було бути веселим та насиченим, діти чекали цього дня, щоб порадувати своїм мам. Але не судилося, розпочалася повномасштабна війна.
Жінка до останнього не вірила, що таке взагалі можливе. Важко було прийняти те, що відбувається у цивілізованому світі:
– Під час обстрілів сиділи у підвалах. Не було світла, після чергового прильоту обірвало газову трубу і ми залишилися без газу. Знаєте, коли зона комфорту порушується, це починає не подобатися і починаєш усі сили кидати на те, щоб хоч якось можна було жити далі.
Однак ми розуміли й тому готувалися до того, що доведеться покидати рідну домівку. Розпродали господарство за безцінь, адже в усіх усе було, це ж село, усі тримали господарство. Та ще й люди масово почали виїжджати. Тому що не вдалося продати – вирізали, закрили тушкованку, – пригадує Олена.
Настала весна, люди почали виводити корів на пасовище. Звісно, було страшно, але годувати тварин потрібно було. Після одного такого вигулу ракета вбила корів та пастуха. Тоді родина Кіріченко-Пономарьових зрозуміла, що ніякий підвал не врятує, і війна швидко не закінчиться.
– Коли бачила, як нічне небо світиться від вибуху ракет, починався шок. Звуки вибухів було дуже добре чути, я розуміла, що окупанти вже добираються до нас, бо тоді почали обстрілювати Бахмут, який від нас був за 30 кілометрів, – розповідає Олена.
Але до останнього родина не збиралася виїжджати. Однак 28 травня 2022 року плани змінилися:
– Того дня ми пішли зустрічати своїх корів і в цей момент почалися прильоти. На село летіли метрові ракети. Це було жахливе видовище, було страшно. Але не стільки за себе, як за своїх батьків. Бо ж обстрілювати почали вулицю на якій жила мама. Ті хвилини, поки не з'явився зв'язок і не переконалася, що з нею та й з усіма усе добре, здалися вічністю. Тоді то я й подумала: "Підвал не врятує, якщо залишитися, то я наражаю не лише себе, а й дітей, батьків на небезпеку", – пригадує Олена.
Ніч провели у підвалі. Олена за якихось два дні знайшла евакуатор, спонсора, який оплатив автобус, адже виїжджала родина у повному складі – 17 осіб. 1 червня зібрали деякі речі й виїхали колоною до Полтавщини: діти автобусом, Олена з рідними сестрами та батьками в машині, вантажівка з речами. Жінка каже, багато чого ще залишилося в рідному селі:
– Змогли вивезти кішку, яка тільки народила двох кошенят і маленьку собачку. Курей залишили. Багато речей, побутової техніки також не узяли. Город був засаджений, вже були помідори, огірки, – розповідає Олена.
Життя з нуля в Сергіївській громаді
Олена розповідає, що їм було важко було наважитися на переїзд, бо коли довго живеш на одному місці, де все облаштовано потрібно усе залишати й кудись їхати. Особливо важко було батькам. Але життя було важливішим за матеріальні цінності. Тому після першого обстрілу Олена почала займатися пошуком місяця, куди можна було переїхати.
Кімнати в гуртожитку не підходили та й в місті не дуже хотілося жити, а тому шукала громаду, яка сама себе створила.
Так і натрапила на Сергіївську громаду. Дізнавшись трохи більше про Сергіївку, зв'язалася з відділом виконкому у справах переселенців і родині пообіцяли знайти будинок. Невдовзі їм запропонували варіант із помешканням ще двадцятих років будівництва у Сергіївці, але це був найбільший будинок у громаді із двома просторими кімнатами. Олена не вагаючись погодилася.
1 червня вони виїхали, в дорозі провели увесь день. Лише о півночі вони дісталися Сергіївки.
– Нас зустрів господар будинку, зібрав компанію сусідів, які допомогли розвантажити машину. А 15 червня ми вдруге садили город. Місцеві тепло прийняли нас, дали розсаду, насіння, картоплю, взагалі все, що було. І збирали картоплю із сусідами, – розповідає Олена. – Батьки пішли на річку, наловили рибу, збирали гриби. Ми дуже багато насушили грибів і передали "Гадяцькому борщу". Передаємо й хлопцям нашим на Донеччину. Встигли вже вигодувати свиню, а тому і сало поїхало до захисників. Взагалі підтримуємо як можемо. То молочною продукцією, то балуємо домашньою випічкою.
Всеукраїнська асоціація громад та Сергіївська громада допомогли Олені перевезти корів. Знайшли перевізника, оплатили дорогу. Однак більшість поголів'я не вдалося забрати:
– Ми коли виїжджали, залишили на перетримку своїх корівок місцевому фермеру. А коли приїхали забирати, то з 18 голів залишилося тільки шість молодняків і вони були в такому стані, що здається, наче не годував їх і чекав, поки за ними приїде м'ясник. Більшу частину корів вирізав та продав, – розповідає жінка.
Дорога для тварин була тяжкою, їхали 12 годин без їжі та води. У Сергіївці не було ферми, тому ми розібрали старий сарай і нашвидкоруч поставили загороду. До приїзду корівок накосили траву, налили багато водички. Потім Сергіївська громада виділила луки, де можна пасти корів, річка була поряд. І мої "дівчатка" почали по трохи приходити до тями. Почали додавати молочко.
"Назву нашої продукції взяли з нашого села, щоб була пам'ять"
І так у Сергіївці родина Кіріченко-Пономарьових продовжила молочну справу. Місцевий виконком допоміг оформити ФОП. Почали брати участь у грантах. Донори допомогли з обладнанням і Олена відкрила сирну справу. Родина велика, тому для кожного є своя робота.
Зараз ферма налічує 14 дійних корів, один племінний самець, 13 голів молодняку: 11 дівчаток і 2 хлопчики. І щоб якось утримувати фермерське господарство Олена по гранту прийняла на роботу двох людей, які були також вимушеними переселенцями:
– Це було співфінансування і головна умова надати роботу двом людям з ВПО. Я знайшла, оформила їх, і тепер сплачую за них податок, – каже Олена.
Так з'явилося трохи часу і жінка опанувала сирну справу. Записалася на курси до відомої полтавки-сироварки Тетяни Дядичко. Каже, вона розповідає так, що не полюбити цю справу не можна.
– Я ще проходжу навчання. Опанувала групи сирів Паста Філата, (з італійської тоненька нитка — прим. авторки). Також опанувала витяжні сири: моцарелу, сулугуні, чечел, качіокавало, бурату. Пройшла курс і по білій плісняві. Це камамбер, пікодон. Нині опанувала тільки сир качотта. Це напівтверді сири. А ще у липні буде курс по твердих сирах, тому буду опанувати нові види сирів, – розповідає жінка.
Окрім сирів, ферма Кіріченко-Пономарьових виготовляє вершкове масло, вершки, сирники. Також виготовляють із сиру кварк. Готують сирки в шоколаді, сирки солоні з гострим перцем, із зеленню.
– Батьки протягом року їздили по громадах Полтавщини й пропонували молочну продукцію, потім подумала, що потрібно брати усе у свої руки, адже батькам було не легко. Тому вирішила трошки розширити ринок збуту, почала вивозити продукцію до Гадяча. Багато людей нас вже знають, адже багато хто вже куштував продукцію, – каже Олена.
Ми молоко здаємо на аналіз у Дніпропетровську сільськогосподарську дорадчу службу, яка веде і допомагає господарствам піднятися з нуля. Звісно, що аналіз платний. Вони нам присилають документацію на соматику клітину, на здоров'я тварини, повністю розгорнутий аналіз молока, в якому стані корови тощо. І на основі цього прописуємо, що кожній корівці додавати. Скільки фуражу по літражу, скільки білків, жирів, вуглеводів. Все контролюємо, для того, щоб було сиропридатне молочко, щоб не було запаху, присмаку, щоб мало солоденький, жирненький і щільний стан.
Зараз родина Олени працює над тим, щоб отримати сертифікат на свій товар та розробляє дизайн етикетки. А також, можливо, в майбутньому будуть співпрацювати з місцевими магазинами.
А вже зараз свою продукцію родина продає під назвою "Марківчанка"
– Назву нашої продукції узяли з назви нашого села, щоб про нього залишилася пам'ять, — говорить Олена.
- Читайте актуальні новини від Гадяч.City у Telegram-каналі.
- Обговорюйте новини та діліться актуальним в нашій групі Гадяч.City у Facebook.
- Ми також є в Instagram.
- А ще дивіться улюблені інтерв'ю та опитування в TikTok й в YouTube.
