Шістдесятидворічний Сергій Аврамченко у березні 2022 року переїхав із Максимівки, що у Вугледарській громаді, на Гадяччину. Вдома у чоловіка залишилося велике господарство і пасіка майже на три десятки бджолосімей. Чоловікові довелося все залишити заради одного – залишитися живим. Але на новому місці він вирішив відтворити частину дому і зараз відновлює пасіку у Сарах.
Повернувся на батьківщину прадіда
Будинок у якому зараз живе Сергій Аврамченко потопає у зелені й коли заходиш у хвіртку зі спекотної вулиці, начебто потрапляєш в італійське патіо — над невеликим двором, клумбою, рядками цибулі біля хати росте широка яблуня, гілки якої зовсім безцеремонні — так і хочуть торкнутися голови та заплутатися у волоссі.
Тут же у дворі Сергій облаштував собі робоче місце — на лавочці розкладений пасічницький реманент, поряд стоїть майбутній вулик. Будинок для бджіл віддав знайомий пасічник й Сергій зараз його реставрує.
— Каву будете? – запитує Сергій. – Ні? А я люблю зробити собі кави, взяти стільчик, сісти біля вуликів, спостерігати за бджолами та думати щось своє.
Сергій Аврамченко переїхав у Сари у березні 2022 року із села Максимівки, що у Вугледарській громаді. У відносно тиху Максимівку у цьому році вже почало прилітати від росіян.
Неймовірно, але зараз Сергій повернувся туди, звідки походить одна із гілок його роду.
— Якщо тут усі корінні (Сергій робить жест навколо себе, окреслюючи рукою півколо), то на Донбасі – вихідці із різних регіонів. Сюди ж зводили усіх (на Донбас за радянських часів переселяли людей із різних міст не лише України, а й росії та інших країн, які входили до складу срср). Мій прадід із Кобеляцького району, маму примусово вивезли із Львівщини, коли їй було 14 років. Тесть із Миколаївщини. Розповідав, що як переселяли людей, то розбирали хати із собою забирали. І паспортів тоді не давали, – говорить чоловік.
У 1981 році Сергій Аврамченко закінчив школу бджільництва у Гадячі (зараз це Гадяцьке аграрне училище) – чи не єдиний на той час навчальний заклад у радянській Україні, який готував професійних бджолярів. Тому Сергій ще із молодих років гарно знав місцевих гадяцьких людей, мав товаришів й два десятки років їздив із Донбасу на Гадяччину купувати картоплю.
Сергій Аврамченко сам реставрує старі вулики
Для 90-х і ранніх двохтисячних та й навіть трішки десятих років – до війни на Сході України у 2014 році – у селах Полтавщини кінець серпня і вересень були гарячою порою. Бо потрібно було викопати картоплю до приїзду її покупців – в основному це були жителі Донеччини та Луганщини. Хтось купував за гроші, хтось міняв картоплю на кавуни, перець, цибулю, помідори. Хтось із Донбасу їхав навмання, сподіваючись на удачу знайти продавців, а хтось уже знав, що для нього вже підготовлена картопля у постійних продавців. Сергій пригадує, як їхав по картоплю у 2014 році:
— Усе думав їхати чи не їхати. Як тут будуть ставитися до мене, бо я ж із Донбасу. А товариш каже, приїжджай, все нормально. Це було 25 серпня, яка зараз пам'ятаю. Я приїхав, а товариша запросили на ювілей кума. Та й мене заодно. Тоді я, пам'ятаю, розповідав, що у нас відбувається, що стріляють. У 2014-му за 20 кілометрів від мого дому такий був приліт, що від вибухової хвилі потріскалися вікна і здригнувся увесь будинок.
Тоді, у 2014 році, Сергій повернувся додому, й займався своєю буденною роботою, – обробляв 30 гектарів землі, мав два трактори, тримав пасіку на майже 30 бджолосімей.
Відносно спокійне життя тривало до лютого 2022 року, коли почалося повномасштабне вторгнення.
— Я зателефонував до родичів на Львівщину, кажу, що війна почалася. Родичі послухали, сказали триматися. Я тоді телефоную товаришу у Сари, кажу, що у нас війна. Він мені й каже, чому я буду там сидіти, їдь до нас у Сари, – каже Сергій. – А у мене трактори, пасіка, землі. Як із цим усім? А він каже: «Кидай усе і їдь». І то правда, життя важливіше. Прожив у нього місяць і кажу йому: «Льончику, я хочу сам жити», а тут мені пощастило, сусід – Сергій киває головою на сусідній двір – запропонував цей будинок.
Пасічницькі інструменти.
Чоловік планував повернутися додому восени, адже сподівався, що війна закінчиться. І він дійсно повернувся, але ненадовго – лише щоб зібрати урожай пшениці та соняшника і забрати ЗІЛа (вантажівка). Збіжжя Сергій перевіз у Сари. А зараз його поля заростають бур'яном, бо їх ніхто не обробляв.
Зі своїх 62-х років понад сорок осіб працював. Працелюбство у Сергія заклалося ще у дитинстві. Батько Сергія був шофером. І скрізь із собою брав малого сина. Тож уже у третьому класі Сергій знав, як їздити на вантажній машині. А пізніше вже дорослий Сергій власними руками складав ЗІЛи із рами. Останнього ЗіЛа, третього, він забере на Гадяччину.
— Образливо, що все життя працював, старався та у 62 роки залишитися без нічого. Зараз у мене лише одна розрада й залишилась – бджоли, – говорить Сергій.
У Максимівці залишився навіть пасічницький реманент
Невелика пасіка – всього на 5 вуликів – стоїть на осонні у садку. У трьох із них живуть бджолосім'ї. Завести пасіку Сергій вирішив, коли зрозумів, що найближчим часом у Максимівку не вдасться повернутися. Хоч Сергій і закінчив школу бджільництва, проте сама пасіка у нього з'явилася… несподівано. Бджолами займався його товариш. Років п'ять він возив родині Сергія мед.
А потім одного разу привіз не мед, а… вулики.
— Раз приїжджаю додому, дивлюся, стоять три вулики. Питаю у дружини, де взялися. Виявляється, Будулай привіз (прізвисько товариша). Сказав, що більше нам банки возити не буде. Займайтеся самі, – сміється Сергій. – Можливо, якби він не привіз ті вулики, я б і не розвів.
Пасіку у Сарах довелося відновлювати із нуля, бо у Максимівці залишився навіть пасічницький реманент. Чоловік планує збільшити бджолину родину до 10 сімей. Більшої не хоче через стан здоров'я. Бо це, на перший погляд, із бджолами працювати легко. Потрібно і багато стояти, і нахилятися, і підіймати.
Сергій Аврамченко планує збільшити свою пасіку до 10 бджолосімей.
— Я ж цукру не їм, лише мед. Зранку чай п’ю із бутербродом і з’їдаю столову ложку меду. Тож мені вистачає літрової банки на два місяці. Я багато не їм його. Тож бджоли скоріше для заспокоєння. Отак сидиш біля них, думаєш про своє… – голос Сергія починає тремтіти.
Він відвертається, закриває обличчя руками й довго мовчить. Настає тривала пауза, яку заповнює лише щебет пташок. Раптом крізь їхнє цвірінчання доноситься шурхіт шин об щебеневу дорогу на вулиці.
— Толя, привіт! – Сергій помічає за парканом чоловіка, що проїжджає на велосипеді повз двір. Той киває у відповідь.
— А вже й не хочеться нікуди повертатися. Та й куди вже їхати, як із Максимівки евакуйовують людей. А тут я вже як свій, – говорить чоловік.
Матеріал створено в рамках проєкту «Життя війни» за підтримки Лабораторії журналістики суспільного інтересу та Інституту гуманітарних наук (Institut für die Wissenschaften vom Menschen).
