“Настя, ти скоро станеш тренером!”, – так дівчині казали друзі. Хоч Настя й планувала залишити танці, як хобі, нині вона не уявляє своє життя без хореографії й стала успішним тренером. Зараз тренерка викладає у Гадячі High Heels.
Анастасія Толкачова розповіла про свої перші танці, успіхи й поразки, а також про роботу з вихованцями.
Змалечку дівчина цікавилася усім творчим, і це були не лише танці
Анастасії Толкачової 22, вона тренерка сучасного танцю High Heels, який поєднує в собі енергетику хіп-хопу, манеру джаз фанку, а також дефіле й позування зі стилю vogue. Викладає в танцювальному залі у “Дружбі”. За час своєї роботи навчила танцювати багатьох дівчат. Чимало з них самі виявляють бажання граційно рухатися під музику. Саме так колись було і з самою Анастасією. Тоді її батьки й подумати не могли: цей крок суттєво вплине на її життя.
Ще з малечку дівчина цікавилася усім творчим, і це були не лише танці:
– В дитинстві я проживала в приватному будинку, разом зі мною по сусідству проживали й мої друзі. Нам тоді було десь по 5-6 років. І от одного дня мені приходить ідея організувати концерт. Покликала друзів, все обговорили, склали сценарій. З будинку винесли стільці, лавочки, поставили колонку. Зробили скриньку, в яку можна було кидати гроші, я її тоді назвала “коробка благодійності”, – пригадує дівчина. – Коли все було вже готово, запросили сусідів й виступали.
Разом з Анастасією, виступали ще четверо її друзів. Батьки дітей своїх сварили за те, що виносили речі з будинку. Проте їх це ніяк не зупиняло, і такий мініконцерт проіснував п’ять років.
В танцювальну студію дівчина ходила до 9 класу. Але Анастасія не залишила своє хобі й продовжила танцювати вдома. Переважно танцями займалася після школи, і це були не професійні танці.
“Залишила хореографію як хобі. Й… вступила до університету на дизайнера”
В 11 класі дівчина вже почала задумуватися про те, яку освіту необхідно здобути:
– Був вибір: або піти на хореографію, або на промислового дизайнера. Їздила в різні міста, здавала творчі конкурси на ці дві спеціальності. І наприкінці вирішального конкурсу вирішила обрати дизайн. Я тоді подумала: “Якщо піду на хореографію, то можливо вона мені набридне, стане одноманітною і я вже не буду з таким натхненням танцювати”. Так і залишила хореографію як хобі. Й вступила до Київського національного транспортного університету на промислового дизайнера, – розповідає дівчина.
– Це, щоб ви розуміли, діяльність із підготовки до виробництва продукції, пристроїв і послуг, під час якої особлива увага приділяється формі та функціональності. До завдань промислового дизайну стосуються прототипування побутової техніки, виробничих установок та їх інтерфейсів, наземного та повітряного транспорту (у тому числі автомобілів, літаків, поїздів), різноманітного реманенту. До усього цього у мене душа поки що не лежить. Можливо, я колись й працюватиму за фахом, але не промисловим дизайном, – каже дівчина.
“Настя, ти скоро станеш тренером!” “Та ні, який з мене тренер, а тепер не уявляю своє життя без хореографії”.
Ще на першому курсі, Анастасія почала працювати. А також відновила заняття по танцях, ходила на High Heels.
– Працювала фотографом і адміністратором в київській танцювальній студії. Вісім місяців ходила на High Heels. І мені якось сказали: “Настя, ти скоро станеш тренером!”. А я ще тоді подумала: “Та ні, який з мене тренер”. Якось не уявляла себе в цій ролі, – розповідає Анастасія.
Після закінчення навчання дівчина повернулася до рідного Гадяча. Саме тоді коли в Україні розгорталися бойові дії:
– Я чотири місяці майже нічим не займалася. За цей період у мене були лише зйомки. Увесь свій вільний час була вдома. І ця буденність мені трохи набридла, мені захотілося повернутися до танців. І почала ходити в танцзал у коледж культури і мистецтв, – розповідає дівчина. – Танцювала для себе й викладала в соцмережі. І саме тоді почалися коментарі, листи. Люди писали: “Де у Гадячі можна сходити на танці?” “Ти викладаєш?” “Настя, відкривай групу, хочу до тебе на індивідуальне тренування”. А я думала: “О, Боже, що робити, я ж не викладаю”. Це ж не так просто, адже потрібно не лише пояснити, а й розповісти, показати, донести. А ще придумати хореографію, підібрати музику. Я ж такого ніколи не робила.
Але як-то кажуть: “Ніколи не кажи ніколи”. Так і сталося. Одна підписниця Анастасії разів п’ять писала: “Хочу до тебе на індивідуальне тренування”, “Я заплачу”. І тоді дівчина здалася.
– Провела двогодинне тренування. Вивчили класний танець. І виявилося не так страшно, як здавалося. Їй усе сподобалося. І мені дуже сподобалося. Взагалі сам процес, коли я можу поділитися своїми вміннями, а вона наповнюється моїми знаннями, енергією. Відкриває для себе щось нове, – каже дівчина.
І це був лише початок кар’єри молодої тренерки.
– Коли я провела дівчині тренування, мені почали писати подружки, й казали: “Я теж хочу, чому ти тільки їй провела тренування, а мені ні”. Так провела ще одне тренування. А потім ще одне. І від дівчат посипалося: “Настя, відкривай групу, у Гадячі такого немає. Багато вимушених переселенців переїхали до нашого міста, і їм хочеться чимось себе зайняти. Та й гадячанки ходитимуть”. Тоді то я й здалася, – розповідає Анастасія.
Спершу дівчина знайшла приміщення, потім виставила рекламу, про те, що відкриває групу. І з липня минулого року почала викладати танець High Heels. І зараз дівчина не уявляє своє життя без хореографії.
– Коли виставила пост, про те, що відкриваю групу, була в шоці, до мене стільки дівчат прийшли. Звісно, запитувала чи було б їм цікаво і близько 60 дівчат написали: “Так, хочу!”, – каже Анастасія.
Дівчина пригадує, як ставила перший раз танець, як обирала пісню. Хвилювалася, чи не важко буде дівчатам повторити, а може занадто легкий виявиться танець:
– Я п’ять разів ходила в танцзал повторювати танець, всім родичам показувала чи точно він нормальний. І чи важкий він буде, а може легкий. Дуже хвилювалася, але все пройшло добре, – пригадує Анастасія.
Спочатку дівчина заняття проводила в залі коледжу культури і мистецтва, потім, коли почався навчальний період, знайшла танцзал у кіноконцертному залі “Дружба”.
У танцзал до тренерки можуть приходити дівчата з 13 років, проте лише з дозволу батьків.
– У мене 2 групи. В одну ходять дівчата з 13 до 30 років. Друга – 35+. Моїй найстаршій учениці 47 років, – каже Анастасія. – Жінки ходять, щоб покращити пластичність, гнучкість. До речі, моя мама також ходить до мене на заняття.
– Хай дівчата з інших груп не ображаються, але у мене дівчата з групи 35+ найвідповідальніші. Заняття пропускають лише тоді, коли щось серйозне трапляється. Мені приємно на них дивитися, займатися разом з ними, – каже Анастасія. – Дивлюся на них і бачу, як вони натхненно віддаються танцям. У них наче друге дихання відкривається. І вони цим самим заряджають мене, і мені хочеться робити більше й більше.
Усіх своїх вихованців Анастасія сприймає, як рідних:
– У мене немає такого як в інших закладах заведено, ось є вчитель, а ось учень. У нас навпаки, ми всі спілкуємося на рівні. Можемо й пожартувати, можемо й посміятися. І вони мені усі, як рідні, – каже дівчина.
Одне тренування триває годину. Щосуботи дівчина веде інтенсивне тренування, яке триває дві години:
– Інтенсивне тренування відрізняється від звичайного тим, що щоразу у нас нова хореографія. І це зручно людям, особливо тим, хто не може стабільно відвідувати заняття, – розповідає Анастасія.
Інколи буває складно поставити хореографію. Над нею Анастасія може думати годинами, а може прийти натхнення і за 15 хвилин танець вже продуманий до дрібниць. Те саме й з музикою. Дівчина каже, що дуже важливо підібрати саме ту музику, яка буде підходити під хореографію:
– Коли не можу визначитися яку саме музику поставити, роблю голосування й виставляю пост в інстаграмі й дівчата обирають найкращу, – каже Анастасія.
У дівчини немає ані вихідних, ані відпустки. Працює 24/7. Був період коли Анастасія зробила собі два вихідних, але й в ті дні не змогла відпочити, і щоб себе зайняти чимось пішла в спортзал.
– У мене було три групи, і я вирішила найменших вихованців поєднати в одну, а старшу групу 35+ залишити як є. Так у мене вийшло, що два дні були вихідними днями, але в ці дні я пішла в спортзал, не змогла всидіти на місці. Але все-таки планую зробити собі не вихідний, а відпустку, можливо у травні, ще не визначилася, – каже Анастасія.
Heels Pati для дорослих
Перед новим роком Анастасія організувала для своїх вихованців свято, тематичну вечірку Heels Party. Окрім танців, дівчата повинні були дотримуватися й дрес-коду – блискіток.
– Це був важливий елемент образу, блискітки були не лише на одязі, – розповідає Анастасія. – Я для дівчат влаштувала справжнє свято. Облаштували в танцзалі фотозону, запросила фотографа, а мій брат був кавалером для усіх дівчат, зустрічав і проводжав.
– У нас було 17 номерів, усі дівчата по черзі виступали, були й такі, які танцювали в групі. танцювала і я. Це було класно, адже кожна дівчина виходила зі своєї зони комфорту. А ще цього вечора зібралися усі дівчата з різних груп.
Анастасія думала організувати подібну вечірку й на 8 березня, проте не склалося. Більшість дівчат перестали відвідувати заняття і Анастасія вже думала закривати групу, або об’єднати й залишити лише одну.
– Я не розуміла, чому перестали відвідувати мої заняття, дуже з цього приводу хвилювалася. Хотіла вже закривати групу. А тоді я зрозуміла, що більшість просто повернулися додому, у свої міста, – каже дівчина. – А ще це був березень, перший місяць весни, у людей додалося роботи, тому їм було трохи не до танців. А ще це був вечірній час, пізній 20:30. Навіть я інколи сиджу і думаю: “Боже, це ще на тренування йти потрібно”. Тому я розумію дівчат.
Проте у квіті все налагодилося й на High Heels почали ходити ще більше дівчат. Анастасія каже, що до неї можуть приходити усі, хто бажає, головне, щоб в танцзалі могли розташуватися. Тому максимум 10 дівчат на одне тренування. Можливо, колись і розширить групу, але для цього необхідно знайти більший зал, а у Гадячі, на жаль, такого приміщення немає.
24.02.2022
Того дня Анастасія була в гуртожитку у Києві, з нею в кімнаті були ще чотири дівчини. Настя спала. Її розбудила подруга, і перше, що вона побачила – як інші дівчата швидко збирають речі. Хоч день й запам’ятала, проте, що тоді вони сказали – ні:
– Пам'ятаю як подруга сказала терміново збиратися і їхати додому. Тоді зателефонував мій хлопець, він військовий, служить, і теж сказав збиратися й терміново їхати додому, – пригадує дівчина. – Все, що було потім, здавалося мені сном.
– Того дня, я вперше почула звук сирени, почула звуки вибухів. І мене охопила паніка, я стала в ступор і не знала що робити, за що братися, – пригадує дівчина. – Трошки оговтавшись почала телефонувати, а зв’язку не має, хоч покриття мережі й показує що є зв’язок, але постійно вибивало, навіть гудки не йшли і я не могла ні до кого додзвонитися. Тоді почала думати, чим виїжджати.
– І поки стояла, бачила який навколо мене був рух: дівчата одна за одною забирали валізи й виходили з кімнати, а я продовжувала стояти, в той момент я не могла зібрати думки до купи. А ще наша кімната була біля ліфта та сходів і я чула як усі метушаться, чула звук коліс валізи, а за вікном звуки сирени.
Подруга запропонувала Анастасії поїхати до неї, вона живе у Переяславі, але чим тоді дівчина б доїхала до Гадяча? Це ж все одно потрібно повертатися назад до Києва, а звідти й на Гадяч, тому відмовила. Коли нарешті зв’язок з’явився, дівчина зателефонувала до своєї хрещеної, яка проживала у Києві й тому дівчина прийняла рішення їхати спочатку до неї.
– Доїхала до хрещеної нормально. Сіли, як то кажуть, за стіл перемовин, й вирішили відразу не їхати до Гадяча, бо пробки були страшні, люди виїжджали з міста. Тому ми вирішили їхати лише наступного дня.
Дівчина пам'ятає, як чула вибухи, як спускалися в бомбосховище, людей було багато. Настя каже, коли поглянула їм у вічі, то побачила страх, паніку, а діти були налякані. Тому вирішили ночувати вдома.
– Наступного дня ми виїхали з іншими родичами. Їхали трьома машинами, нас було багато і в салоні було тісно. З нами їхав друг родини, він був чи то військовий, чи то поліцейським, і він координував, казав куди їхати. Ми повинні були їхати через одне село, але він сказав їхати по об'їзній, і лише через деякий час по новинах показали, що по тій дорозі, по якій ми спочатку повинні були їхати, було пряме попадання. Було страшно усвідомити, що ми могли загинути, – каже дівчина.
– Проте для мене головне було приїхати додому, до батьків. Обійняти їх, відчути їхнє тепло, підтримку. І мені стало на душі спокійно. Так, був якийсь страх, але з батьками, відчула, що я в безпеці.
