Втратила майже все: історія вимушеної переселенки з Маріуполя, яка переїхала до Гадяча

За плечима – розмірене звичне життя, а попереду – невідомість, що лякає. Нині така доля у сотень тисяч маріупольців. Та попри все вони знаходять у собі сили жити далі, і робити все, аби нове життя було хоч трохи схожим на те, що було до повномасштабної війни. Про це далі – історія жительки Маріуполя, яка стала вимушеною переселенкою у Гадячі.

“У ніч на 24 лютого, я прокинулася від звуків вибухів. Подумала, що пускають салюти”

Людмилі Кондратьєвій 66 років. Жінка народилася в Мінську, пів життя прожила в Білорусі. А у 1989 році переїхала в Маріуполь. Відтоді Людмила вважає себе маріуполькою.

Війна вже вдруге прийшла у її життя:

– Не всі події 2014 року пам’ятаю. У нас в місті було не так, як у Донецьку чи Луганську. Страшний день для міста був 9 травня. Але й тоді таких страшних боїв, як у 2022-му не було. У місті була і міська влада, і ДНРівці.

А вже 13 червня 2014 року наше місто звільнили від них, — говорить пані Людмила.

У жінки двоє дітей: донька вийшла заміж народила двох онуків та переїхала до Харкова. Син проживає в Узбекистані. Він з 2014 року працює в міжнародній місії, допомагає організовувати гуманітарну допомогу біженцям з усієї України.

Життя в Маріуполі до початку повномасштабного вторгнення 2022 року. Родина Кондратьєвих на фоні драмтеатру. 16 березня, росіяни нанесли удар по драмтеатру у Маріуполі, у якому переховувались від постійних бомбардувань маріупольці

Пані Людмилу війна застала у Харкові, саме тоді, коли жінка планувала лягти в клініку на обстеження. А її чоловік у цей час залишився у Маріуполі.

– У Харкові проживає моя донька, тому вирішила проходити обстеження саме там. Ще й подумала: “Як добре. Побуду з донькою”, – розповідає жінка. – Проте лягти в клініку на обстеження не судилося – завадила війна.

У ніч на 24 лютого 2022 року пані Людмила прокинулася від вибухів. Жінка одразу пригадала події понад десятирічної давнини. 2011-й рік, вона відпочиває у санаторії у Хмільнику. Поряд розташовується місто Калинівка. Вересневого вечора у Калинівці починають зриватися військові склади. Тож пані Людмила подумала, що це знову можуть бути вибухи боєприпасів. Друга думка: “Невже гроза?”

А донька жінки взагалі подумала, що харків'яни пускають салюти. Вони часто так робили в ресторанах, коли якийсь захід чи свято. До повномасштабного вторгнення.

Проте на ранок жінка дізналася, що то все-таки були вибухи. Зайшла в інтернет й прочитала повідомлення від сина: “Мамо, почалася війна”.

Перше, що почала робити жінка, — складати список, що має бути у тривожній валізці. Пані Людмила пішла купувати продукти. Перший магазин був зачинений, інший теж не працював. Лише біля тютюнового кіоску стояла величезна черга. Довелося ставати і їй. Жінка купила кілька шоколадних батончиків, кілька пачок печива, якісь цукерки, хлібці, сир та мінеральну воду.

— Продуктів одразу в магазинах не стало, люди вигрібали усе з поличок. Тому купила що знайшла, – пригадує пані Людмила.

Коли відчинилися магазини, жінці вдалося зняти кошти з картки, бо на руках були лише дрібні гроші.

Через кілька днів почали привозити продукти. Магазини наповнилися людьми. Товари викладали на прилавках, люди брали собі й передавали продукти назад, іншим людям, які стояли в черзі.

– Нам вдалося купити трохи свинини, олії, сиру. Хліба не було три дні. Лише 27 лютого привезли хліб. Ми з донькою почали запасатися хлібом, різали на шматочки та сушили, – розповідає жінка. – Потім, ще через кілька днів, приїхала перша гуманітарна допомога. В інтернеті дізнавалася в якому районі, якого числа буде гуманітарка. З самого ранку люди займали черги, які були кілометровими. Оскільки було ще холодно і лежав сніг, вистояти в черзі за продуктами пів дня було складно. Тому в чергах ми стояли по черзі. Спочатку зять, потім донька, а тоді я.

Але, на жаль, гуманітарної допомоги на всіх не вистачало.

Тому, хто стояв першим, вдавалося узяти повний набір гуманітарної допомоги, хто в середині – тим “щось” діставалося, останнім – взагалі нічого. Іноді гуманітарна допомога не доїжджала: через поламану машину чи обстріли.

А одного разу їм пощастило: донька вийшла надвір і побачила, як містом їде машина з птахофабрики й роздає курятину. Так вдалося “добути” кілька шматочків.

– У дітей холодильник маленький був, заморозити нічого не можна було. Тому переважно я солила, а якусь частину відварила відразу. І потім це рятувало, готували супи, – розповідає Людмила. – Іноді вимикали воду і ми робили запаси води.

За постійними обстрілами не чути було навіть сирени. У такі моменти родина пані Людмили спускалися до техпідпілля їхньої багатоповерхівки.

— Низька стеля, круті наварні сходи з металу, темний вхід, світла немає, – розповідає Людмила. – Перед входом, на рівні пояса йдуть труби, пройти далі можна було лише двома способами: або повзти під трубами, або через них перелазити. Що так, що так було не зручно.

Сусід по під'їзду провів у техпідпілля світло, а щоб було зручно сидіти поклав на них розібрану стару шафу. Пані Людмила принесла дитячі іграшки, а жителі під'їзду – старі ковдри. Принесли й подушки, якщо доведеться спати доведеться. Поставили й баклажки із водою.

Родина Людмили Кондратьєвої в укритті. Харків. 2022 рік

— Але ми там ніколи там не спали. Та й знаходитися в укритті було важко, — говорить жінка. — На підлозі цемент і коли йдеш, то в повітрі витає увесь цементний пил. Тяжко дихати, очі свербіли, кашель був. А ще протяг. З маленькими дітьми перебувати було важко. Вони ж непосидючі, їм треба рухатися, гратися.

Проте через деякий час люди перестали спускатися у підпілля: пані Людмила побачила, що під укриттям, де вони ховалися від обстрілів проходить газова труба і якщо прилетить ракета, ніхто живим звідти не вибереться. Тож люди відтоді перечікували обстріли у своїх квартирах.

З міста харків'яни масово виїжджали. У їхньому під'їзді залишилися лише родина Кондратьєвих, сусідка навпроти, та сусідка з 3-го поверху.

Сусіди допомагали одне одному, нікого в біді не залишали. Одна ходила за продуктами в інші райони, де було більше гуманітарної допомоги. Інша приносила хліб, молоко.

Звісно родина пані Людмила думала, ​​як вибиратися із міста, бо залишатися було небезпечно. Але з двома маленькими внуками по морозу діставатися до залізничного вокзалу було неможливо.

— Ми жили від вокзалу дуже далеко, на Салтівці. На другий день війни уже пообіді перестав ходити весь транспорт, до волонтерів було не додзвонитися. Коли побачили в інтернеті, що робиться на залізниці, вирішили не ризикувати внуками, адже можна було не лише покалічити, а й втратити їх. І черги на вокзалі не було, хоч і писали, що жива черга, проте там її не було. У кого кулаки сильніші, той і залазив у вагон. Люди кидали речі, коляски на пероні, тварин. Це було жахливе видовище, – розповідає Людмила.

Але все ж їм пощастило: зять свахи вивіз свою родину до Гадяча (він колись працював в Полтавській області, і у нього були тут знайомі та друзі, тому було до кого їхати). Вона й попросила, щоб вивезли й родину пані Людмили. А цей час у Маріуполі залишався чоловік пані Людмили Микола і зв'язку з ним не було.

Фільтрація, гумконвой, Уральський хребет

Чоловік пані Людмили до 12 червня 2022 року знаходився в оккупації. З перших днів повномасштабної війни виїхати не вдалося. З роботи відпустили, підприємство зачинили.

2 березня зникла уся важлива критична інфраструктура: вода, світло, тепло, газ, зв’язок. Оскільки води не було, то шукали будь-який вихід, щоб її знайти. Спочатку спускали воду з труб, як лежав сніг – збирали у відра, в каструлі. Потім почали ходити на дачу до сусідів у приватний сектор: там була криниця і можна було набрати води. Проте біля цих джерел люди гинули, адже обстріли не припинялися. Часто йшли по воду і не поверталися.

З продуктами було тяжко. В місті панували мародери, колаборанти. Щось придбати було не можливо.

Маріуполь після приходу росіян. 2022 рік

Через обстріли жителі Маріуполя й зокрема, чоловік пані Людмили Микола, жили у підвалі. Людей у підвалах було багато і було тісно. У підвалі їх п'ятиповерхівки окрім жителів цього дому були також і люди із сусідніх дев'ятиповерхівок, у яких не було підвалів. 4 родини з під'їзду Миколи та Людмили об'єдналися: знесли усі продукти, які були, готували разом. Всі мешканці підвалів їжу готували на мангалах та багаттях. Переважно під час обстрілів. Адже в моменти обстрілів місцеві прислухалися й знали звідки та куди летять снаряди і міни, тому могли спокійно приготувати їсти, бо знали, що летить не до них. А коли була тиша, було небезпечно йти готувати, адже невідомо куди прилетить. Так прожили місяць.

Запаси їжі закінчувалися. Сусіди почали вибиратися з міста. У кого вціліли машини, ті виїжджали. У кого не було або згоріли, або були пошкоджені мінами і снарядами – йшли пішки. Чоловік пані Людмили теж вирішив не залишатися в місті і 2 квітня пішов у курортне село Мелекіно, куди пішли багато сусідів. Це за 20 кілометрів від Маріуполя.

Маріуполь після приходу росіян. 2022 рік

– У нас був кіт, всі обстріли він пережив у квартирі. Чоловік узяв кота, посадив у сумку, взяв тривожну валізку й під свист мін йшов в Мелекіне. Навколо стояли ДНРівці та російські пости. На кожному з них чоловіка обшукували. Також потрібно було пройти фільтрацію, щоб можна було пересуватися, а це дуже важко та принизливо. Але чоловік таки пройшов, – розповідає пані Людмила. – Зв’язку з ним довго не було. Я не знала що з ним. Чи то 2, чи то 3 квітня з телефона ДНРівця мені чоловік зателефонував й повідомив що з ним та де знаходиться.

Оселився чоловік в покинутому пансіонаті, як і багато інших людей. Намагався виїхати, але в середині березня вже перестали їздити евакуаційні автобуси. Місцеві водії також відмовлялись везти, вже йшли бої під Запоріжжям. Виїхати можна було лише в росію.

– Виїхати українськими гумконвоями було неможливо. Бо ж щойно оголошували виїзд гумконвою, відразу заборонявся в’їзд до всіх міст через котрі проходив гумконвой, а це Мангуш і Бердянськ, – розповідає жінка. – Бували випадки, коли оголошували виїзд на Запоріжжя, люди нічого не підозрюючи сідали в автобуси, а потім окупанти нікого не випускали з автобусів й забирали документи та везли в росію.

Микола цього дуже боявся, тому намагався бути дуже обережним. Не сідав до перших людей. Бо ж попереджали, що заберуть документи й вивезуть за Уральський хребет, а без паспорта в Україну не в’їдеш. До того ж виїхати з росії в Україну через Європу потрібно мати великі гроші.

Чоловікові пані Людмили пощастило, знайомі його сина виїжджали з Маріуполя, заїхали й забрали його. Їхали вони «козиними стежками» – по полях, заброшених шляхах.

Виїхати із зони оккупації було складно. Перший раз під'їхали до одного з блок-постів, натрапили на кадировців, ті їх завернули. Поїхали іншим шляхом. Там пропускали і вже вночі були в Запоріжжі, а потім поїхали до Дніпра.

Через інтернет пані Людмила знайшла волонтера Ігоря Наріжного, який і привіз чоловіка до Гадяча.

“На Полтавщині закінчила те, що не вдалося закінчити у Харкові – пройшла всі обстеження”

До Гадяча пані Людмила із внуками, донькою приїхала ще 17 березня 2022 року. Поселилися у гуртожитку коледжу культури і мистецтва:

– Нам пощастило, ми були серед перших переселенців. Умови нормальні, кімната на чотирьох, у секції душ, туалет, кухня. Загалом умовами ми задоволені, – розповідає жінка. – Отримуємо й гуманітарну допомогу у виді продуктових наборів, також вдалося оформити фінансову допомогу. Проблем в оформленні не було. Ми спочатку зареєструвалися як ВПО, потім отримали довідки. А через кілька місяців надійшли кошти.

Жінка каже, у ЦНАПі працівники відразу створили чергу, роздали брошурки, анкети, де вимушені переселенці записувалися на якийсь день та час. І таким чином не було величезної черги. Все продумано та організовано:

– Ми дякуємо мешканцям Гадяча, працівникам гуртожитка, готелю «Жовтень», «Довіри», ЦНАПу, котрі допомагали. Та всім, хто нам надавав будь-яку допомогу.

Поселившись у Гадячі, жінка почала займатися плетінням сіток. Спочатку ходила до дитячої бібліотеки й допомагала різати тканини. Потім зробила перерву – зайнялася своїм здоров’ям.

– Закінчила те, що не вдалося закінчити у Харкові. Зі своїм чоловіком поїхала на обстеження до Полтави. А потім наприкінці літа почала ходити в кіноконцертний зал “Дружба” плести з дівчатами сітки, — говорить пані Людмила.

“В мене немає дому, мені нікуди повертатися”

Пані Людмила зі шкільних років захоплювалася мистецтвом фотографії. Вдома, у їхній маріупольській квартирі було аж 50 фотоальбомів. Всі вони згоріли:

– Мені нікуди повертатися, мій будинок в Маріуполі знищили російські військові. Знищили й всі згадки про мирне життя, – розповідає пані Людмила. – Весь сімейний архів згорів. Де б не їздила, що не побачила – усе фотографувала.

Коли жінка пішла на пенсію, стала займатися клумбами біля будинку. Висадила тюльпани і нші квіти, бузок, калину, троянди, ялівець. Ніде у мікрорайоні не було такого майданчика та квітів. Сюди зажди приходили люди, робили фотосесії, селфі.

Людмила Кондратьєва згадує, як у 2021 році за програмою “Затишний двір” поклали асфальт біля її будинку. Поставили дитячий та спортивний майданчики. Була й альтанка, лавочки:

– Наш сусід, Борис Леонідович, був членом комітету самоорганізацїї населення і завжди від цієї організації отримував садженці. За час проживання посадив цілу рощу із кленів, горіхів, бузка, слив, тополь, акацій, лип. Восени 2021 посадив сосну та гінко білобу. Сусід Олександр посадив дуби. А багато дерев поламали частини снарядів, – розповідає пані Людмила.

За програмою “Затишний двір” нам ще належало отримати зелених насаджень на 3,5 тисячі гривень. Навесні 2022 року планували висадити їх, – говорить жінка й показує фотографії з мирного життя в Маріуполі, і фотографії після приходу росіян. – Оце наш мікрорайон, а вірніше квартал з мікрорайону і те, що від нього залишилося. На карті закреслені будинки – їх розбомбили, а ось цей, крайній наш. Хоч він і уцілів, проте в середині одні руїни й разом з трьома останніми під'їздами згоріли. Разом з моїм будинком ще два будинки уціліли. Загалом в нашому мікрорайоні знаходиться приблизно 33 будинки, 30 з яких підлягають знесенню. А більшість вже позносили, — говорить жінка.

У квітні після фосфорних бомбардувань від 4-х кімнатної квартири пані Людмили залишилися самі руїни.

Дитячий майданчик поряд теж зруйнований. Біля дитячого майданчика був сусідній будинок, його знесли, він повністю згорів. Другий будинок, який теж був поряд із ним – знесли. Навіть церкву на мікрорайоні, між іншим, московського патріархату, перетворили на руїни.

– Спортзал розбили — нічого не залишилося. Школу теж розбомбили. — А яка вона була до війни! – Школа виграла тендер і потрапила у велике будівництво, її відремонтували. Зробили новий стадіон, — згадує пані Людмила. — Над школою шефствували військові. Завжди були присутні. Директорка школи викладала українську мову, а коли розпочалася війна переїхала до росії, перекваліфікувалася й стала директором школи у Бердянську. Згодом, я вже дізналася, що їй оголосили підозру за зраду державі.

Автор: з особистого архіву респондента

Маріуполь завжди був мультинаціональним містом

Тож все, що залишилося від минулого життя у Людмили Кондратьєвої — фото на телефоні та спогади про своє місто.

Наприклад, жінка пригадує, що всі міські свята у Маріуполі завжди були видовищними: День вишиванки, День Європи та інші. Але особливо запам’ятався день міста – перекривалася головна вулиця Проспект Миру, а кожна діаспора будь-якої національності, робили свій майданчик, виставляли страви своєї кухні та одягалися у свої національні костюми — це було так зворушливо й дуже гарно. Маріуполь завжди був мультинаціональним містом.

День міста в Маріуполі до повномасштабної війни 2022 року

— Буває їдеш у транспорті й чуєш як спереду сидять й розмовляють грецькою, ззаду – вірменською чи азербайджанською, збоку взагалі роми їдуть й розмовляють між собою. Але жили мирно, ніхто нікому не дорікав за національність чи мову, зокрема й російську, — говорить пані Людмила. — За опитуванням, не пам’ятаю, який це рік був, але 90% маріупольців назвали своєю рідною мовою саме російську.

В Маріуполі на високу рівні викладали і державну мову, і мову грецької діаспори. Був свій факультет грецької філології та перекладу в гуманітарному університеті, яким опікувалась Греція. Ті, хто вивчав українську мову, з україномовним мешканцями різних країн розмовляли літературною українською мовою.

За словами Людмили Кондратьєвої, у радянські часи Маріуполь був краєм комсомольських ударних будівництв. Сюди їхали з усього радянського союзу. В Маріуполь приїжджали люди, які працювали на півночі росії, на далекому сході, також військові та відставники. І вони приїжджали та купували тут житло.

Однак, 24 лютого 2022 року, росіяни порушили століттями сформований устрій міста у Приазов’ї. Попри те, що тут говорили російською.

фото з особистого архіву респондента та з маріупольських сайтів і їх мешканців

Матеріал створено в рамках проєкту «Життя війни» за підтримки Лабораторії журналістики суспільного інтересу та Інституту гуманітарних наук (Institut für die Wissenschaften vom Menschen).