Донбас – найбільш урбанізований регіон України. Про Донбас чимало є стереотипів. На Донбасі говорять лише російською. На Донбасі не люблять українців з інших регіонів України. Проте доки не побачиш його на власні очі — не зможеш його зрозуміти.
Військові і журналісти із Гадяччини, які побували на Донеччині, розповіли Гадяч.Сity, яким вони побачили Донбас і чим він їх вразив.
Олександр Крамчанінов
волонтер,
їздить на Донбас із вересня 2022 року
Фото: Фейсбук-сторінка Олександра Крамчанінова
"Моє коріння із Донбасу. Родина мого батька жила на станції Залізна. На Полтавщині Крамчанінови опинилися не по своїй волі – 1942 році родина мого батька тікала від війни і оселилася на Гадяччині.
Цьогоріч я не вперше був на Донбасі. Кілька років тому їздив до свого колеги у Макіївку. Це була робоча поїздка. Я багато чого не бачив, багато над чим не задумувався. Але з тими намірами із якими їжджу сьогодні, доводиться дуже часто про багато чого міркувати.
Перша поїздка як волонтера була 17 вересня. Вже не можу полічити скільки разів ми були на Донбасі. Вже знаю його краще, ніж Полтавську область. Їдемо на Донбас, бо нас тут чекають. Буває, військові телефонують: “А коли ти приїдеш?” Є багато хлопців із ким я у мирному житті міг перекинутися кількома словами, а зараз стали близькими людьми.
Перший раз, коли ми поїхали на Донбас, я був вражений, які там дороги. У нас точно таких немає. Дороги там поремонтовані, не такі як на Полтавщині, де можна і колеса погубити. Все зроблено за європейськими нормами. До речі, про зросійщений Донбас. Із весни ми їздили на Харківщину і дорогами я бачив, що більшість вивісок магазинів чи інших закладів там російською мовою: «Блинная», «Столовая», «Продукты». На Донбасі російські назви зустрінеш де-не-де.
Дуже вразив Павлоград – це ще Дніпропетровщина, але останнє місто перед Донбасом. Наче й районний центр, але здається ніби столиця. Краматорськ – доволі солідне місто із розвиненою інфраструктурою. Слов'янськ і Бахмут – серйозні міста. Шкода Бахмут, але він знову буде квітучим, там живуть дуже гарні люди.
Навіть якщо із Гадяча виїхати рано-вранці, все одно на Донбас приїдеш десь після обіду. Там комендантська година починається рано, тому нам доводиться ночувати у місцевих жителів. Так дивно бачити, як вони радіють тим благам, які для нас звичні. Кажуть нам: «Ви знаєте, сьогодні газ дали! Сьогодні у нас буде тепло! Ура!»
Вночі краще не їхати, адже працює розвідка і наша і російська. Наші не можуть здогадатися ж, що це за дві машини їдуть полями. Тому можна натрапити на дрон із гранатою. Коли їдеш на Донбас їхніми дорогами, потрібно постійно маневрувати, тому що рух там дуже інтенсивний, їздить різноманітна військова техніка. А коли авто навантажене гуманітаркою, це трохи важче робити. Тому увесь час потрібно бути пильним. Дуже важко, коли їдеш сам.
Донедавна ми їздили з Іваном Волощуком (волонтер із Гадяча — прим. авт.) Зараз він у ЗСУ. Був у нас один випадок. Іван пропонує проїхати до наших. Ну сіли та й поїхали. Краматорськ проїхали, Слов’янськ проїхали, уже доїжджаємо до крайнього блок-поста. Військові нам кажуть: “Хлопці, а куди ви їдете? Там уже цивільних немає, там зона бойових дій”. А Іван: “Та нам тут недалеко. Наші хлопці там, ми ось передачки, буржуйки їм веземо”. Якось пропустили, показали як їхати: “Ось тут проскочите, а далі ми за вас не відповідаємо”. Слава Богу, все обійшлося, ми доїхали до своїх і повернулися.
Військовий може жити на забезпеченні держави, але є інша сторона — коли він відкриває посилку, це така мить, ніби у ній приїжджає його дім.
Одні із дому чекають, що ми передамо, інші чекають, що ми привеземо. Тому й далі будемо возити передачки".
Світлана Новікова
волонтерка,
співзасновниця газети "Рідний край. Газета Гадяцького земства"
Фото: Фото надане Світланою Новіковою
Я собі уявляла, що схід України більш степовий, пустельний. Але тут наскільки мальовничі місця, такі ж як і в центрі чи деінде в Україні. Чимало ярків, які нагадують оазиси, багато красивих гребель, красивих мостів, ідеальні дороги. Але на фоні цієї краси все-таки інформаційно відчуваєш, ніби заїжджаєш у пащу до якогось страшного звіра.
Одного разу у ніч напередодні нашого приїзду до Костянтинівки був приліт С-300. Влучило в житловий будинок. Замість нього — вирва п’ять метрів глибиною, земля перемішана з цеглою. Слава Богу, його господарі виїхали. А зліва і справа живуть цілими родинами. Декілька метрів вправо чи вліво, і трагедії не минути.
На момент нашого приїзду кипіла робота — після прильоту люди ремонтували покрівлі своїх будинків, які пошкодила вибухова хвиля і уламки. Чувся звук молотків, робота бензопили. І я подумала, що наш народ ніколи не перемогти. Зрозуміла, ЩО нас усіх українців об'єднує, хоча росіяни нас постійно намагаються роз’єднати. Ми — працьовиті. І так боремося проти нашого ворога.
Їздити чи не їздити на Донбас — у мене не було вибору. Я розмірковувала недовго, чим я можу бути корисною під час війни. Мені здалося, що найпростіше і найефективніше, що я можу зробити, це стати волонтеркою, тим паче, що у мене був досвід екоактивістки у громаді (Великобудищанській — прим. авт.). Але тепер акценти були по-іншому розставлені. Коли не кожен може поїхати на Донбас, а я можу поїхати, то я можу через себе показати іншим людям, що там відбувається. І це важливо, крім того, що ми веземо передачки та подарунки. Ми, волонтери, як зв’язок між військовими і їхніми родинами.Маю таку асоціацію: є ткацький станок, а волонтери на ньому — човник, який туди-сюди бігає і він ніби тче полотно перемоги разом із військовими. І дійсно, волонтерський рух він човниковий.
Запити від військових можуть бути різноманітними — від нагрудних мішеней, до ящичків для патронів. Я тоді звертаюся на місцеве підприємство і прошу, щоб мені зробили ці ящички. Буває, просять корм для тварин, які залишились без господарів.
Анатолій Білаш
військовий,
вперше на Донбасі побував у жовтні 2022 року
Фото: Фото надане Анатолієм Білашем
Донбас постав не таким, яким як я собі уявляв. Я думав, що це квітучий край, попри війну, яка триває із 2014 року. Проте насправді виявилося, що Донбас сірий. Коли сюди заїжджаєш - навіть в повітрі відчувається війна.
Ми майже не спілкувалися із населенням, нас відразу відправили на позиції. Хлопці, що їздили у місцевий магазин розповідали, що місцеві до нас не дуже привітні. Навіть не продавали товари за гривні, лише за рублі.
Анатолій Дементій
військовий,
вперше на Донбасі побував 10 років тому
Фото: Фейсбук-сторінка Анатолія Дементія
Уперше на Донбасі я побував у 2012 році. Їздив туди і кілька років поспіль. В мене там чимало знайомих та друзів, тож після широкомасштабного вторгнення я не їхав в невідомість, а чудово знав обставини та був впевнений в підтримці з боку своїх місцевих друзів. Вони нам дуже допомагають.
Оскільки я бував на Донбасі раніше, то цього разу вже не уявляв його. Я знав, який він. Він мальовничий. Росіяни його, звісно, споганили, але він, як і раніше, чудовий. Єдине, що я уявляв - це війну. Але з нею я вже познайомився і під час Гадяцького сафарі, і на Сумщині, і на Харківщині.
Цьогоріч Донбас постав уже не таким, як я його знав. Відчувався "запах" тривоги. Цього разу Донбас вразив мене тим, що багато місцевих свідомо перейшли на спілкування українською мовою. Чиста, літературна мова, без суржику, зараз там не дивовижа.
Всі, до кого я звертався за допомогою, - не відмовляли. І ми також не відмовляли, якщо нас просили щось місцеві. За період війни в мене там з'явилось чимало нових друзів, з якими, я впевнений, ми будемо дружити сім'ями.
Донбас — це Україна!
