Житель невеликого села Осняги Олег Гайдабура помер у харківському шпиталі за тиждень до свого 26-річчя. На початку травня російський пілот випустив по його трактору теплову ракету, коли хлопець працював у полі на тракторі. Журналісти Гадяч.City зустрілися із родичами хлопця, аби задокументувати жахливий злочин росіян проти людини, яка дбала про майбутній урожай.
Одна війна — дві її жерви
Дорога на невеликий сільський цвинтар сповнена життя – справа обабіч дороги на стільчику сидить літній чоловік і пасе кіз. Ані чоловік, ані кози не зважають на дрібну осінню мжичку – кози проворно обгризають молоді пагінці чагарника і весело стрибають із горбка на горбок. Зліва редакційне авто ґелґотом вітає зграя красивих вгодованих гусей – ми заїхали на їхню територію – невелику калюжу, що налили вересневі дощі. Навіть вже на самому цвинтарі нас зустрічає життя – з трьох боків сільський цвинтар оточують поля.
Повз вікно пропливають надгробки – ось могила Руслана Пономаренка, який загинув у 2015 році при обороні Дебальцевого. Це перша втрата Оснягів у російсько-українській війні. А на іншому кінці маленького сільського цвинтаря у травні 2022 року з’явилося ще одне поховання – під купою вінків могила 25-річного Олега Гайдабури.
До свого 26-річчя Олег Гайдабура не дожив тиждень
До свого 26-річчя хлопець не дожив тиждень. Того дня, 11 травня, Олег працював на полях Харківщини, біля села Старий Мерчик. До кордону із росією звідти — близько 100 кілометрів. росіяни із літака, який зайшов у повітряний простір України, розстріляли трактор Олега тепловою ракетою. Вона влучила прямо у мотор. Удар прийшовся хлопцю на ноги, а його самого із трактора викинуло вибуховою хвилею на 20 метрів. Все це бачив фермер на сусідньому полі, який і викликав швидку. Олег встиг сказати медикам, хто він і звідки перед тим як втратити свідомість.
— Мій котик! Він все переймався за свого друга із армії. Все було каже: мама, Ілюху на війну забирають, – плаче 49-річна Тетяна Гайдабура, мама Олега, і гладить вінки. – Такий великий похорон був. Від нашого дому до кладовища три кілометри. Хлопці-товариші на руках несли труну. Не вірю, що його більше немає. Мені здається, що ось-ось і він зараз залетить у двір, включить на всю музику у машині.
"Синочку, ти не боїшся?"
А у дворі Гайдабур і справді все ніби застигло в очікуванні господаря: у дворі стоїть авто хлопця, поряд на городі – трактор ніби вже налагодився обробляти землю, а у шафі ще й досі складені сорочки Олега.
— Підходжу, перекладаю, притулюся до них, а вони ще й досі пахнуть Олегом, — говорить Тетяна.
У кімнату хлопця перебрався жити батько, а племінники, сини доньки Лесі, вже влаштували у ній свій лад.
Трактор родини Гайдабур, на якому працював Олег
Ми сидимо на веранді будинку Гайдабур – дощ тарабанить об металевий дах, у кріслі скрутився у бублик сірий кіт, поряд застрибнув пес – дивиться, чи не проженуть його, він же бо приблудний. В українців є повір’я — якщо до двору прибився бездомний кіт чи пес, родину чекає щастя. Але руде безпородне собача навряд може зарадити горю родини.
Леся, сестра Олега, приносить випускний альбом, кілька фотографій Олега та іконку святого Миколая, яку хлопець завжди тримав із собою. А ось смартфона Олега не знайшли – згорів, певне, разом із трактором. Тому всі фото, що залишились від Олега – у його акаунті на фейсбук та відео у Тік Ток.
Олег знімав відео про свій Джон Дір для Тік Ток
— Ой як він любив свого Джон Діра! — говорить пані Тетяна. – Він же за професією тракторист. Попрацював на одному підприємстві. Потім пішов працювати водієм до нафтовиків. Але зрозумів, що то не його справа і знову повернувся у сільське господарство. Треба буде як рік по смерті виповниться, на пам’ятнику вигравіювати його Джон Діра.
Жінка мешкає у Гадячі, але зараз чи не щодня їздить у Осняги, Леся ходить на роботу, а з дітьми потрібно комусь сидіти. Та і Тетяні поряд із онуками легше, говорить, що вони повертають її до життя.
Олег також мав воювати – проходив строкову службу у президентському полку і тому був мобілізований, але за кілька днів повернувся у село – підприємство, на якому він працював забронювало його для іншого фронту – сільськогосподарського.
Олег Гайдабура служив у президентському полкуФото: Архів родини Гайдабур
Леся розповідає, що брат знав, що працювати на Харківщині небезпечно. Одного разу зателефонував сестрі і розповів, що росіяни обстрілюють із літаків поля:
— Лесь, уявляєш, десь поряд бомбонуло, із сусіднього трактора вікна повилітали, а у мене на руках волосся повставало, говорить. Я йому кажу, ти що, їдь звідти, кидай усе, всіх грошей не заробиш — він хотів придбати квартиру у сусідній Петрівці. Йому залишалося допрацювати усього два дні. Свого напарника він відпустив, бо у нього вдома були діти, дружина, а сам залишився, — говорить Леся.
— І я його просила, щоб він повертався, — додає Тетяна. – Питаю: "Синочок, ти не боїшся?" А він каже, боюся, мамо, ну що вже призначено. У той день я із ними говорила. Каже:«Мам, на цьому полі залишилось доробити дві години і я приїжджаю».
Останнє фото зі стрічки Олега. 25 березня 2022 року Фото: Фейсбук-сторінка Олега Гайдабури
"Плакала так, що люди із лавочок повтікали"
Леся та її на два роки менший брат Олег виросли у Оснягах. Їхнє дитинство пройшло прямо біля залізничної колії – вони простягаються прямо під вікнами будинку Гайдабур. Виходиш із веранди, проходиш три метри і вже залізниця.
— Я навіть не знаю, як вони у мене виросли і нічого не сталося, — говорить Тетяна. – Як навчалася Леся у Полтаві, приїздить додому, обнімаються із Олегом, цілуються, коли вже чую, хата торохтить – вже щось не поділили. Обидві жінки на мить починають сміятися і плакати водночас.
Олег із Лесею були дуже близькі.
— Ми могли сидіти на кухні до ранку, розмовляти і пити каву. А мені о четвертій уже на роботу! — пригадує Леся.
Перед тим трагічним днем Олег був у відрядженні на Харківщині більше місяця – тривала посівна.
Брат із сестрою щодня телефонували один одному. Коли 11 травня Олег не зателефонував, а потім і Леся не змогла додзвонитися до нього, рідні зрозуміли, що щось не так.
Страшну звістку Тетяні сказала донька Леся, а їй повідомили із роботи Олега. Пізніше із соцмереж вони дізналися, що розшукують батьків хлопця із Гадяччини, який постраждав під час обстрілу на полі – дописи про свого брата побачила двоюрідна сестра Олега і Лесі Дарина, яка вивезла дітей із прифронтового села до Німеччини. Два дні родина нічого не знала у якому стані хлопець. Лише через волонтерів вони дізналися, що йому ампутували обидві ноги – кістки були потрощені до самого паху.
— Я коли дізналася, що ніг немає, так плакала під гуртожитком, що люди із лавочок повтікали, — говорить Тетяна. – Я думаю, що він сам не захотів жити так, як згадаю, яким він був.
Батьки вирішили їхати у Харків. Але лікар, який лікував хлопця, зупинив їх:
— Як матері я вам не можу заборонити, але видовище не дуже приємне. Тобто мені там немає чого робити. А потім Леся дзвонить і каже: "Мам, я знаю коли ми поїдемо — 27-го на його день народження", — пригадує жінка.
Прогнози лікарів були невтішні, але все ж була надія – якщо Олег витримає 9 діб, залишиться жити. Але на 9-й день, 20 травня, його серце зупинилося.
"Все буде коли закінчиться війна"
Після того що сталося із сином у жінки похитнулося здоров’я і почало мучити безсоння. А того вечора, напередодні смерті Олега, Тетяна задрімала біля телевізора. Прокинулася від дзвінка – на годиннику було 2.30. Вона одразу все зрозуміла. Раз по раз телефонувала, нарешті на тому боці слухавки відповіли:
— Ви мама? Прийміть щирі співчуття, ваш син сьогодні вночі помер.
Якби не волонтери, розповідає Леся, вони б самі не знайшли Олега. На впізнання пішов чоловік Лесі, вона не змогла.
Харківська прокуратура з приводу смерті хлопця порушила справу, навіть приїздили до Гайдабур її представники і записували свідчення.
Все, що залишилося від Джон Діра, на якому працював Олег Гайдабура. Фото: Національна полція
— А батько тоді питає, що із того буде, мовляв, коли ж убивцю покарають. А вони: все буде, коли закінчиться війна,— говорить Тетяна.
Але ймовірно, що пілот, який випустив ракету вже отримав покарання – є версія, що той російський літак наші захисники уже збили. Хоча Тетяна не і бажає смерті убивці свого сина. А подумавши додає:
— Мабуть, все-таки хочу одного: щоб мати тієї людини відчувала те, що відчуваю і я, – говорить Тетяна. – Я тепер стала розуміти свою маму, яка поховала своїх синів, а моїх братів. Могла на неї гримнути, що вона дуже все переживає. А тепер коли Олега не стало, тепер знаю, що відчуває мати, коли ховає свою дитину.
Ми прощаємося із Тетяною на сільській зупинці. Вона повернеться до свого двору, де застигли в очікуванні господаря трактор і авто. А у нас ще один шлях – до Біленченківської школи, куди ходив після початкової Оснягівської школи Олег Гайдабура.
"Приїду додому"
Власне, не ходив, а їздив. Між Оснягами і Біленченківкою сім з половиною кілометрів. Діти із Оснягів діставилася Біленченківки автобусом місцевого госпдарства — "лєтучкою", як називали люди той транспорт. Автобус спочатку віз людей на роботу, а потім вповерався, щоб забрати і відвезти дітей на навчання.
Війна внесла у роботу школи корективи – порожні коридори, знята меморіальна дошка — у школі навчався атовець, який загинув на Донбасі ще у 2014 році. Адміністрація школи завбачливо – коли росіяни лише заходили на територію Гадяччини із Сумщини — зняла із фасаду цю дошку, а а також заховала стенд із прізвищами усіх хлопців-гадячан, які загинули під час вторгнення росії до України із 2014 року. Не лише тому, що російські варвари могли спаплюжити їх. Директор школи Валентин Єна пояснює: знімали, щоб росіяни не могли вирахувати родичів військових і нічого не могли їм зробити.
Валентин Єна веде до класу, де навчався Олег Гайдабура – другий поверх, у напівтемряві білі двері — колись кабінет біології, зараз тут зробили міні-музей українського побуту. Учитель історії Федір Павлюк киває на перший ряд від вікна – ось там стояла Олегова парта. Говорить, що його смерть стала для всіх шоком, адже і після закінчення школи хлопець продовжував спілкуватися зі своїми учителями і допомагати школі. Однієї сніжної зими Олег разом із іншими хлопцями організували розчищення дороги до села, щоб до школи могла під’їхати вантажівка із вугіллям, яким на той час опалювали приміщення.
— Як був у армії, прийшов до нас такий красивий у формі, а я йому кажу, що мов, можливо, у Києві залишишся. Е ні, каже, приїду додому, — говорить Валентин Єна.
***
Матеріал створено в рамках проєкту «Життя війни» за підтримки Лабораторії журналістики суспільного інтересу та Інституту гуманітарних наук (Institut für die Wissenschaften vom Menschen).
