24 лютого росіяни вдираються до України із боку Харкова, Чернігова, Сум, Херсона, випускають ракети по українських аеродромах. Атакують столицю — у Києві настає хаос. Тисячі людей намагаються покинути мегаполіс: здебільшого своїм ходом, адже рейсові маршрути вже скасовані. Наступного дня із Гадяча попри заборону перевезень їде три автобуси — вони забиратимуть гадячан з охопленого війною міста.
З Києва виїздили до 24 лютого
Гадячанин Дмитро Головін — місцевий підприємець. Понад двадцять років займається бізнесом у сфері пасажирських перевезень. Найекстремальніше, що відбувалося із ним за ці роки, пригадує чоловік, це допомога потерпілим під час аварій, що траплялися йому по дорозі. Проте остання подорож на початку повномасштабного вторгнення — 25 лютого — залишиться у пам’яті на все життя.
— Люди почали покидати столицю ще із 16 лютого. Ми возили пасажирів і 20, 23, 24 лютого. І я знав, що війна таки буде, адже стільки війська вони зосередили на наших кордонах це ж звісно щось значило. Для нас це була гаряча пора, — говорить Дмитро. — Люди бронювали і бронювали місця. Телефон був червоний. 25 числа вже всі шляхи були закриті, маршрутні перевезення вже заборонили, але ми все одно поїхали, — говорить Дмитро Головін.
Люди тікали від війни пішки
25 лютого Дмитро Головін разом із колегами — двома водіями Сергієм Клименком та Володимиром Шевчуком — сіли за керма бусів і погнали на Київ.
— Великих блок-постів ще тоді не було. Дорога на Київ зайняла майже 4 години, а Із Києва нам довелося їхати удвічі довше, говорить Дмитро Головін. — Приїхали у Гадяч же вночі.
У нього на телефоні десятки фотографій і купа відео із того пам’ятного дня.
— Ось дивіться, ми їдемо, а ось летить російський гелікоптер, — Дмитро показує відео.Камера вихоплює довгу тягнучку із легкових автомобілів попереду автобуса. Поряд пропливає сіра пляма вертольота.
— Вам не було страшно? Вони скільки авто постріляли на Житомирській трасі? — запитуємо Дмитра.
— Анітрішки. А на Житомирській трасі росіяни почали звіріти, коли ми їм дали потужний опір,— відповідає Дмитро.
Два буси поїхали забирати людей із Київського автовокзалу. А Дмитро тим часом допомагав українським військовим — на своєму авто він очолив колону нашої техніки і довів українських військових до місця дислокації, а потім поїхав на Харківську трасу забирати людей.
Видихнули після Пирятина
Серед гадячан, які виїздили того дня із Дмитром були мама із донькою Людмила і Єлизавета Маточки. Єлизавета вже давно живе у Києві, а її мама приїхала до Києва на операцію і відновлювалася після хірургічного втручання.
— Пам’ятаєте історію, як гопники віджали у росіян БТР? — запитує у слухавці смартфону Єлизавета. — Той БТР їздив по моїй Оболоні, я там живу. Зрозуміло, що потрібно було виїздити. Але куди б я не телефонувала до наших перевізників, ніхто вже не їхав на Гадяч. Згодився лише Дмитро.
Людмила пригадує, що дізналася про повномасштабне вторгнення із… італійських новин:
— Разом зі мною у палаті лежала українка, яка живе в Італії, але лікувалась у нас. Нам чомусь тієї ночі не спалося, попрокидалися о третій і говорили. Раптом ми почули як щось гупнуло. Потім ще і ще. Ми вийшли в коридор і побачили, що персонал якось дивно поводиться. Моя сусідка увімкнула новини та з італійської перекладала мені, що в Україні почалася повномасштабна війна.
Жінки пригадують, що у Києві творився хаос, їм довелося ховатися у метро, а разом із тим шукати шляхи, як виїхати із Києва.
Але не менш вражаючою була їхня подорож додому. У автобусі їхали і гадячани, і кияни — їх підбирали просто на трасі. Люди навіть не знали куди їде автобус і зупиняли, аби лише виїхати.
— Поряд зі мною був чоловік. Чую комусь говорить телефоном, мов їде у Гадяч. А що то таке за місто не знає. Були такі, що просилися, аби їх підвезли до Пирятина і звідти полями збиралися добиратися до Лубен, говорить Єлизавета. — Дорога була страшна — нам зустрічалися і наші колони танків і розбита техніка. До того ж ми виїхали вже надвечір. А це додавало тривожності. Ми, мабуть, трохи видихнули лише після того, як проїхали Пирятин.
Рятувати не було кого
Зазвичай, дорога із Гадяча до Києва і навпаки займає близько чотирьох годин. 25 лютого гадячани поверталися додому того дня майже вдвічі довше: транспорт зупиняла поліція, по трасі доводилося обминати людей, які пішки тікали від війни.
— Всі налякані, в шоковому стані від того, що накрили Київ, хтось потрапляє в аварію, хтось виїжджає на зустрічну, — пригадує той день Дмитро Головін.
Але найстрашніше чекало їх попереду.
— Ми розминулися з обстрілом за якихось 15 хвилин: почули звук і спалах. Коли під’їхали, побачили, що росіяни розбили нашу техніку. Я зупинив бус, побіг дивитися, може хлопцям потрібно допомогти. Так, запам’яталося: автобус наш став, а легкові пролітали не зупинялися, об'їжджали навіть по зустрічній. Я був першим, хто підійшов до техніки. Там вже нікого було рятувати – автівка військових була випалена вщент. Поряд із технікою на дорозі лежала ракета, вона впала і могла щосекунди здетонувати. Мені просто пощастило, що не сталося вибуху. Це вже я пізніше дізнався, коли показував фото своїм друзям, — пригадує Дмитро.
Ракета могла здетонувати щосекунди.
Маршрути надії
Маршрутні перевезення до Києва дозволили нещодавно — трохи понад місяць тому. Але Дмитро возив людей із Києва і до Києва протягом усіх місяців, доки діє воєнний стан.
— Була повна заборона на пасажирський транспорт ані із Києва, ані із Гадяча неможливо було виїхати. Щоб не ризикувати життям своїх водіїв, я сам сідав декілька разів за кермо мінівена і по 8 людей перевозив до Гадяча.
— Ми ризикнули їхати на Київ 25 лютого, бо ті люди, які застрягли в охопленому війною місті, були нашими клієнтами та мали на нас надію, що вони повернуться додому, — говорить Дмитро. — Речі, які були до війни звичайними, після початку повномасштабного вторгнення набули нового значення. І так і з перевезеннями та поїздками. До війни ми навіть не задумувались, що наші маршрути можуть бути важливими. Ми не задумувались про те, як дістатися із точки А у точку Б. Що для когось поїздка може багато значити. Тому коли я дізнався, що моїм друзям-військовим потрібен транспорт, я віддав один зі своїх автобусів. Бо кожен наш крок волонтерства чи благодійності наближає нас до перемоги.
