Як залишитися людиною під час війни: практичні поради психологині Людмили Пуць

Повномасштабна війна в Україні принесла біль, горе та смерть. Хтось відчуває ненависть, байдужість, бажання помститися. Хтось навпаки – лише спустошення. Як не втратити людяність під час війни та розібратися у своїх почуттях, допомагає розібратися психологиня-практик Людмила Пуць.

Я відчуваю дуже сильну ненависть, і мене це лякає. Боюся, що перестану бути людяним. Що робити?

Ненависть є крайнім проявом злості, а злість – це одна з базових емоцій.

Наші кордони зараз порушуються (і в прямому, і в переносному сенсі), тому виникає багато злості, яка дає енергію для того, щоб відстоювати свої права.

Чому ми ненавидимо? Ми хочемо мати спокій, незалежність і жити в нашій вільній Україні. Для багатьох те, що відбувається зараз, не відбувалося ніколи, тому й наші реакції можуть бути сильні як ніколи.

Вам потрібна допомога, якщо у вас: підвищене серцебиття, не можете розслабитись, страх, злість чи сум.

Що робити? Найперше – потрібно сказати собі й визнати, що злість у цій ситуації є нормальною. Це нормальна реакція на ненормальні обставини. Поставте собі питання "Ця ненависть мені корисна чи ні?" Мабуть, ні.

Тому: менше читайте соціальні мережі, займайтеся фізичною активністю, скеровуйте енергію у корисне русло.

Зі злістю не треба боротися – її треба опанувати

Я постійно думаю про помсту, хочу вбивати, знущатися з росіян. Чи можу я стати вбивцею?

Думки про помсту – це бажання справедливого світу, потреба контролювати щось.

У нас можуть бути різні емоції, але ми робимо вибір. Робимо паузу, якщо треба кілька глибоких вдихів-видихів, опановуємо хвилю емоцій, а тоді аналізуємо ситуацію.

Мені подобається дивитися на вбивства російських солдатів та їхні трупи. Чому так і чи це нормально?

Якщо це заміняє вам медитацію і ви відчуваєте, що так відновлюєтеся, то це ок.

Людина може так задовольняти жагу помсти й думати: "Я бачу, як ці війська падають. Ми сильніші". Потрібно запитати себе: чи це забирає з мого дня час на спілкування, на турботу про себе і своє тіло, на якусь активність, господарство, сім’ю, спорт тощо.

Якщо це стає постійним заняттям, треба допомогти психіці відволіктись. Варто планувати день, активність, робити маленькі речі, які мають значення.

Що робити, якщо немає злості? Чи треба пробуджувати її в собі?

У контексті війни немає універсальних почуттів, які в усіх мають бути чи не бути. Не варто пробуджувати злість в собі. Це може мати різні наслідки для вас.

У мене зникли всі емоції, я нічого не відчуваю. Чи не втрачу я людське в собі?

Це також нормальна реакція на ненормальні події. У нас зникають почуття, і ми емоційно німіємо, але це тимчасовий феномен. Зазвичай, це свідчить просто про те, що нам потрібні ресурси та місце, де можна отримати співчуття, доброту, де можна виспатися, відновити сили.

Якщо ж людина пережила важкі психотравмуючі події або емоційне оніміння, яке супроводжується іншими симптомами, тоді їй знадобиться психотерапія.

Особливо це стосується людей, які стали жертвами насильства, втратили близьких, бачили багато жорстокості, збирали докази – у них може бути посттравматичний стресовий розлад. Тут вже потрібна допомога фахівця.

Що робити, якщо мені здається, що я звикаю до війни?

Людська психіка до всього адаптується, і їй треба вижити в реальності, яка є. Це ознака її ефективності. Ми не знаємо, як довго триватиме війна. Наше завдання вистояти, перемогти, і наша психіка шукає, як це зробити.

Я не можу злитися на росіян і відчуваю співчуття до ворога. Чи може це свідчити про Стокгольмський синдром? Що робити?

Стокгольмський синдром – це не просто співчуття. Це про те, що люди, які були заручниками, почали себе ідентифікувати з терористами, турбуватися, щоб їх не знешкодили. Це не про співчуття, це швидше про ідентифікацію себе і відчуття, що ми ніби є продовженням злочинців, ми в одному човні.

Зараз в українців виникло масове бажання не мати з росією нічого спільного.

Співчуття – це трохи інша річ. Можна співчувати, але варто розуміти, що нам треба боротися за свою свободу. Вони прийшли на цю землю, і ми не маємо їх захищати, виправдовувати. Є колективна відповідальність, і вони мають її нести.

Мене тягне на війну – що робити?

Якщо у людини є лише бажання воювати без жодної підготовки, то це як бути нейрохірургом без відповідної освіти.

Спрямуйте вашу енергію в потрібне русло: печіть пиріжки, організуйте благодійний фонд, транспортуйте необхідні для людей речі, малюйте листівки з дітьми та передавайте на фронт.

Чому мені сниться, як я вбиваю окупантів, і навіть уві сні не можу відпочити від сцен жорстокості?

Потрібно подбати про інформаційну гігієну: не дивіться сцени жорстокості, не читайте новини по всіх соціальних мережах. Перемикайте увагу на позитивні моменти, на цікавих людей, читайте книги. Перед сном мрійте про подорожі, які здійсняться після перемоги.

Я плачу і страждаю від кожної сумної історії, мені постійно боляче. Як заспокоїтися?

Це нормальна реакція на ненормальні події. Можливо, треба звернути увагу на інформаційну гігієну. Подумайте, де ви читаєте, чуєте про ці сумні історії, і з якою метою?

Краще поповнюйте свої ресурси, цим ви зможете допомогти й підтримати інших. Згадайте про свої улюблені справи, приділіть їм час.

Я зриваюся на рідних і близьких. Що мені робити?

Переключитись: вийти з дому і пройтися швидкою ходою. Також допомагає фізична активність, молитва. Вийдіть подихати, а тоді повторюйте слова, які вас заспокоюють, або навіть співайте. Обіймайте тих, на кому хочеться зірватись.

Мене дратують російськомовні та переселенці. Чому і що з цим робити?

Роз’єднання суспільства зараз не веде ні до чого хорошого. Якщо біженці втратили будинки, переїжджають, а їм кажуть: "Чого ви не вивчили українську мову і чого ви понаїхали?" – це буде лише підкріплювати ворожнечу і не вестиме до перемоги.

Перед сваркою, згадайте про свої цінності й подумайте, чи це наближає вас до перемоги, до збереження власного психічного здоров’я, до щасливого життя?