Лариса Рєзнікова — фізичний терапевт з 18-річним досвідом роботи. Олександр Кучер приватний підприємець, власник СТО. Все життя прожили в Харкові. Насолоджувалися кожним днем, займалися улюбленою справою, мріяли та будували плани на майбутнє. Але 24 лютого змінив їхнє життя, як і життя мільйонів українців. Нині подружжя знайшло прихисток на Гадяччині. Гадяч.City розповідає, як їм вдалося виїхати з Харкова, чому взяли з собою лише інструменти? І дізнаємося, як подружжя шукало роботу в Гадячі та чи планують залишатися жити в нашій громаді?
Ми подивимося на ваші методики, а ви на наші
Лариса: На співбесіду я пішла зі своїм чоловіком.
Олександр: Так, я в такий важливий день хотів бути поруч та підтримати. Директор Гадяцької міської лікарні Олександр Шаповал, тепло нас прийняв. Ми поспілкувалися. І він сказав, що бере на роботу мою дружину. Також повідомив, що будемо переймати досвід один в одного. Адже методики в різних містах відрізняються. І це нормально.
Лариса: І не лише директор – душевний та привітний, а й персонал.
Чудовий колектив і робота дуже подобається. Я люблю медицину, з дитинства мріяла стати лікарем та допомагати людям.
Сама лікарня дуже сподобалася, вона гарно укомплектована.
Гарячий суп від місцевих вразив до глибини душі
Олександр: На Полтавщині в моєї дружини є родичі. Перед початком війни казав, що дружина переїде сама, але так склалося, що виїхали всі разом.
24 лютого поїхали до родичів в Новоселівку. Побули тиждень та перебралися в Качанове, що на Гадяччині.
Ми не думали переїжджати. Але якось підвозили старосту села Качанове, розговорилися і вона запропонувала переїхати в Сергіївську ОТГ. Ми спочатку не погоджувалися, але коли все обміркували, порадилися й вирішили таки переїхати.
Лариса: Вона добра, душевна людина. Нас поселили в гуртожитку, все показали.
Місцеві жителі тепло нас прийняли. Принесли мультиварку, мікрохвильову піч, одяг, їжу. Принесли якось каструлю гарячого супу, і це вразило до глибини душі.
Олександр: Місцева громада ставиться до нас душевно. Але, коли ти відходиш в бік, щоб зав'язати шнурки, то до тебе може підійти будь-хто і спитати: для чого ти хрестик малюєш на асфальті? І ти стоїш та думаєш, що він правий. Адже, якщо в Харкові незнайома людина так чинитиме, то я також його запитаю. Всі стали недовірливими, але це нормально.
Зловісна тиша, після якої почалися обстріли
Олександр: Ми до кінця не вірили, що буде війна. Напередодні купували кавоварку і моя дружина каже: "Може, не будемо, а то купимо, і кацапи прийдуть", а я відповідаю: "Та ні, купимо і кацапи не прийдуть".
Лариса: Ми купили все-таки кавоварку. Робили каву в ній лише чотири дні.
Олександр: 24 лютого, о 5 ранку чую вибухи в Харкові. Кажу дружині: "Вставай, нас бомблять". Ми вийшли на балкон глянути, що відбувається. Бахкало так, що аж вікна тремтіли.
Тоді настала тиша. Зловісна тиша, після якої почалися обстріли.
О 7 ранку в сонному Харкові ми спостерігали незвичну картину. Всі мовчки, з валізами, разом з рідними та домашніми улюбленцями йдуть. Іноді тихо перешіптуються. А ще на вулицях було багато машин та великі черги на заправках. Але не було ні криків, ні паніки.
По дорозі додому ми зайшли до мене на роботу. В приміщенні лише й було що чути: "А ти чув, кацапи вже тут", "Кацапи місто захопили", "Вони бомблять міста". І в той момент я згадав фільм, який нещодавно дивився про Другу світову, де відбувалися схожі події на нинішні.
Вдома порадившись вирішили їхати. Зібрали необхідні речі. Найперше, що поклали до багажника автомобіля – це інструменти.
Ми виїхали з Харкова спокійно, на виїзді потрапили в затор, простояли близько чотирьох годин.
Лариса: У Качановому, куди ми переїхали, в дворі є дитячий майданчик з металевою огорожею. На вітру вона гойдається й видає звуки схожі на вибухи. Перші дні ми здригалися і думали, що нас почали знову бомбити.
Олександр: Це незабутні відчуття, коли в мирному небі, в мирному місті, де прожив не один рік, де тихо та спокійно, лунають звуки вибухів. А потім оця металева огорожа на всю нашу родину наводить жах.
Лариса: Ми сподіваємося та плануємо повернутися до свого рідного міста Харкова.
У нас 37-й рік: ми все розуміємо, але не говоримо про це
Олександр: У нас в росії є родичі. З половиною з них ми перестали спілкуватися. Вони не розуміють нас, все через спотворене сприйняття інформації, яку показують їм по телебаченню. І коли ми розповідаємо, що у нас відбувається, вони відмовляються в це вірити. Телефонують та задають всілякі безглузді запитання, на кшталт – "ну ви ж також зомбовані".
Чим зомбовані ми? У нас відбувається справжня вітчизняна війна, ми на своїй території, ми відбиваємо загарбників, а ви що тут робите?" На це запитання у них немає відповіді.
Мої близькі родичі, які розуміють, що це правда, кажуть: "Тихо, у нас 37-й рік, ми нічого не можемо обговорювати, будь ласка, давайте не будемо говорити".
І дійсно згадується 37-й рік, коли люди боялися говорити правду, висловити свою думку, адже до них могли прийти з НКВД, а в нині – ФСБ. Тому з родичами, які розуміють, але бояться, ми підтримуємо зв'язок.
Це все пропаганда, яка працює на те, щоб перетворити громадян росії в тих, на кого вони їх перетворили.
Зі своїм покійним братом сильно сварився на тему війни. Він громадянин росії, хоча народився в Україні, я ж навпаки. І коли у нас була Революція гідності, казав йому "гідність російською буде достоинство, це те, чого у вас ніколи не було. Це те, чого не можна показати та доказати. Це у нас в крові. І ви ніколи не зрозумієте, що таке гідність. Відчуйте різницю". І брат, і його друзі дуже сильно ображалися.
P.S У мене на роботі працював чоловік, він переселень з Донецька, зараз я часто згадую його слова: "Знаєте, я один з небагатьох, який давав інтерв'ю по телебаченню як переселенець, який знайшов собі роботу. Я не здався, я працюю". І думаю: "Це ж треба, яка сильна та мужня людина, його війна не зламала, він живе та працює". А тепер ми в такій ситуації. Мені дуже цікаво знати, де зараз знаходиться ця людина та чи все з нею добре.
P.P.S На минулих вихідних ми вперше, за весь час війни, побували в своєму рідному місті Харкові. Його не впізнати. Тут настільки тихо, що зайчик сидів на газоні та їв траву. Місто схоже на Прип'ять. Йдеш містом і немає нікого, якщо когось і зустрічаєш, то обіймають як рідних.
Бахкають з усіх сторін, та ми знаємо, що це наші відганяють кацапів і це викликає приємні почуття. Якщо раніше звуки вибухів викликали тривогу, то зараз слухаєш їх як музику.
На блокпостах військові розмовляють українською, хоча місто російськомовне. Доброзичливі, в очах – надія на перемогу.
