«Об отмєнє стєснєній малорускава пєчатнава слова»
«Тільки палка любов до України допомогла малоросійському освіченому суспільству перенести тяжкий і зовсім ним незаслужений удар.»
Із Доповідної записки імператорської Академії наук до Комітету Міністрів Російської імперії.
Роками у голови українців вкладався міф про те, що малоросійська говірка не може називатися мовою. Навіть так часто цитований уривок із Валуєвського циркуляру 1863 року про те що мови такої немає, не було і бути не може звучить у повні своїй надто вже принизливо для українців: «…большинство малороссов сами весьма основательно доказывают, что никакого особенного малороссийского языка не было, нет и быть не может, и что наречие их, употребляемое простонародьем, есть тот же русский язык, испорченный влиянием на него Польши...». Тобто це не висновок міністра внутрішніх справ Російської імперії, а ніби твердження самого народу.
Проте, говорити тривіальності на кшталт «протягом століть українська мова зазнавала утисків» наміру не маю. Не хочеться черговий раз нагадувати про кількість заборон, з якими довелося стикатися і боротися.
На очі втрапив один документ, який мене не просто здивував, а викликав захоплення. Не зважаючи на те, що він був схвалений загальними зборами імперської Академії наук у 1905 році (що за упередженням не мало би віщувати для України нічого доброго), все ж його суть відстоює право української мови на розвиток.
Варто зазначити, що текст, адресований Комітету Міністрів Російської імперії, протягом багатьох десятиліть приховувався від української громадськості, не зважаючи на те, що був оприлюднений у 30-му томі «Літературно наукового вісника» у тому ж 1905-му (перекладач В.Гнатюк), виданий у Санкт-Петербурзі в 1910-му і передрукований з цього видання в Києві в 1914-му.
«Найкомпетентніша думка про малоросійську мову»
Трохи з історії його написання.
Спеціальна комісія авторитетних учених на чолі з російським мовознавцем, академіком і літературознавцем Федором Коршем, підготувала Доповідну записку, яка за думкою самих авторів мала «найкомпетентнішу думку про малоросійську мову». До складу комісії входили: історик О.Лаппо-Данилевський, сходознавець С.Ольденбург, біологи А.Фамінцин та В.Заленський (Харківський університет), філологи П.Фортунатов та О.Шахматов. Документ мав назву «Про відміну утисків малоросійського друкованого слова».
Не переказуючи тексту, хочу лише звернути увагу на його суть і подати окремі цитати, що засвідчать недвозначну позицію авторів.
Наводячи приклади переслідувань «книжної малоросійської мови», зокрема царські укази 1876-го (Емський) і 1881 (про заборону викладання у народних школах і виголошення проповідей) років, автори наголошують, що відповідні укази не публікувалися і не увійшли до «Зведення законів», проте виконувалися царськими чиновниками неухильно. Більше того, члени комісії називають Валуєвський циркуляр «фатальною помилкою», яку ще більше посилив указ, підписаний в Емсі.
«…малоросійська література років на 50 обігнала великоруську»
Автори записки вважають, що вищезгадані акти не відповідають інтересам великоросійської народності і письменства. У висліді (далі дослівно) – «вилучили з області впливу великоруської літератури значну частину малоросійської письменності (…) зруйнували братський зв'язок».
Згадують вчені і репресії проти української мови у формі заборони ввезення українських книг та друку дитячої літератури у 1894-95 роках, а також заборону друку текстів до нот українською мовою у 1876-му.
Багато уваги у документі відведено питанню української культури і літератури. Зокрема, розглядається і високо оцінюється творчість Г. Квітки-Основ’яненка, П.Гулака Артемовського, М.Костомарова, Є.Гребінки, М.Вовчка, П.Куліша, Л.Глібова та інших.
Окремо автори зупинилися на діяльності Котляревського, його спробі використати народну мову з літературною метою.
Не оминули відмітити і видання народних пісень М.Максимовича і А.Метлинського.
«Малороси грали важливу роль у створенні і виробленні нашої літературної мови»
З огляду на короткий аналіз української літературної творчості, члени комісії зазначають, що варто було би очікувати «повного розквіту малоросійської писемності (…) осмисленого навчання малоросійського простого народу за допомогою його мови». Проте, розпорядженням міністра Валуєва від 1863 року «українську літературу, повну надій на краще майбутнє, було разом пришиблено».
Як результат, літературну діяльність перенесли до Львова, від чого Росія, як констатують академіки, зазнала лише шкоди і приниження.
«…історичне життя цих народностей не створило спільної для них мови»
На противагу поширеній думці про спільність української і російської мов, вчені доводять, що твердження про «общєрускій язик» є безпідставним, бо у основі своїй мовні групи (північноросійська, середньоросійська і південноросійська, себто українська) мають різкі діалектичні відмінності.
Але найвагомішим, як на мене, твердженням цього документу є наступний висновок: ще у дотатарський період (!) малоросійська говірка була значно віддаленою від говорів середньо і північноросійських. Про окремішність свідчить і наступна цитата: «історичне життя цих народностей не створило спільної для них мови».
«Усунути зайві утиски» - цар Ніколай ІІ
З вищевикладеного виникає цілком логічне питання: як автори могли наважитися на подібного змісту документ та ще попередньо створивши з цією метою комісію, яка відкрито обґрунтовує необхідність негайного скасування офіційних розпоряджень про заборону української мови 1863, 1876 і 1881 років, посилаючись на погодженість цього заходу з Комітетом Міністрів?
А відповідь знаходимо у нововиданому указі царя від 12 грудня 1904 року «О предначертаниях к усовершенствованию государственного порядка» Восьмий його пункт звучить так: «Усунути з нині діючих про друк постанов зайві утиски і поставити друковане слово у точно визначені законом межі, надавши цим вітчизняному друку (…) можливість гідно виконувати високе покликання бути правдивим виразником розумних устремлінь на користь Росії».
Варто зазначити, що саме цим указом і обумовлена не лише робота академічної комісії, а й компетентні її висновки. А саме: «Малоросійське населення повинно мати таке ж право, як і великоруське, говорити публічно і друкуватися рідною своєю мовою».
«…у ненормальних умовах духовного і розумового існування живе в Росії народність, що налічувала у січні 1897 року до 23 мільйонів 700 тисяч душ»
Про результат.
Годі порадіти миттєвій реакції влади на вищевикладені пропозиції і висновки Академії наук.
Проте, у квітні 1906-го з українських (і не тільки) книговидань було знято обмеження на друк українською мовою, попередньо дозволивши газети і часописи. Але ситуація майже не поліпшувалася. Як свідчить М.Грушевський «на практиці місцева адміністрація під різними приводами обмежувала або забороняла українські видання…», бо спеціального закону про скасування заборони української мови так і не було видано.
І для тих, хто дочитав до кінця. Сподіваюся, що у День української писемності і мови, завдяки цьому допису, до писаної чорною фарбою картини утисків і заборон додався хоч один світлий штрих. Бо документ і правда цікавий і незаслужено забутий.
