Доступу до інформації у сучасної людини хоч греблю гати — отримати її можна просто зі свого смартфону. А 30 років тому найпоширенішими засобами інформації були телебачення, радіо і друкована преса. Газета «Гадяцький вісник» протягом цих 30 років була і є частиною історії Гадяччини.
Історики, краєзнавці-аматори можуть навіть трохи заздрити працівникам колишніх районок (не лише «Гадяцького вісника»), адже у них під рукою зажди можна знайти джерела, у яких можна знайти відомості про життя регіону. Мова йде про підшивки. У нашій редакції зберігаються підшивки навіть 1947 року. Та найцікавішими все таки є газети із 1990 року — десятиріччя, відколи відбувалося становлення нашої незалежності.
Дев’яності роки
Безперечно 90-ті дуже цікаві роки. Так, вони були важкі: щойно розпався союз, ціни росли, як на дріжджах, не було елементарних товарів ужитку. Але разом із тим 90-ті цікаві тим, що у цей час зарожувався бізнес, більшість бізнесів Гадяча родом із 90-х або з кінця 90-х. Та й обличчя міста й сіл формувалася саме у 90-х.
Наприклад, ще у 1992 році на шпальтах газети «Гадяцький вісник» обговорювали доцільність будівництва Свято-Успенського собору у парку. Деякі громадяни вважали, що "під шумок" вирубають парк і знищать дитячий майданчик і пропонували будувати культову споруду на місці старого сирзаводу. До речі, краєзнавці, а де у нас у Гадячі стояв старий сирзавод? Собор таки збудували, у 1998 році, парк і майданчик залишились на місці. У 1995 році відкрилася школа №4 (зараз міський ліцей імені Лесі Українки), а у 1994 році колектив заводу «Горизонт» отримав свідоцтво про право власності на майно підприємства.
Безперечно, чи не найбільше гадячан турбувало підвищення цін. Наприклад, у грудні 1993 року у повідомленні районного відділу статистики йшлося, що у листопаді 1993 року ковбаса була дорожчою у 86 разів від ковбаси зразка 1992 року, а ціна на хлібобулочні вироби зросла аж у 200 разів! А картопля коштувала 313 карбованців за кілограм! Шоколадка у 1994 році коштувала 27 тисяч гривень. А у 1996 році на одній із сесій районної ради депутати затвердили бюджет, який обчислювався мільярдами — 605 мільярдів 319 гривень. Трохи не «дотягнули» до трильйона.
Відкриття міської школи №4 (тепер ліцей імені Лесі Українки) у 1995 році.
Ще 90-ті асоціюються економічною кризою. Але вона торкнулася усіх сфер життя. Наприклад, у 1997 році головний лікар гадяцької лікарні розповідав у інтерв’ю журналістам «Гадяцького вісника», що у районі скоротили 165 посад медичних працівників, а із 835 ліжок на той час залишилося 710.
А на одній із апаратних нарад голова районної ради закликав жителів району поділитися із лікарнею продуктами — грошей не було навіть на те, щоб закупити картоплю. Пенсіонери не отримували пенсій. Заборгованість була по 3-4 місяці. Ці гроші викручували із колишніх колгоспів.
Але колгоспи і самі "дихали на ладан", тому часто видавали продукти замість грошей. Наприклад, у 1998 році у Гадячі працювали аж п’ять магазинів, у яких пенсіонерам видавали продукти. У жовтні 1998 року у Гадячі відбувся пенсійний ярмарок: пенсіонери могли отримати за рахунок невиплаченої пенсії продукти харчування і промислові товари, можна було оформити документи на отримання цементу, шиферу тощо.
А ще 90-ті асоціюються із епохою Кучми. За це десятиліття українці двічі обирали його президентом України. У 1999 році розгорнулася агітаційна кампанія. У районі створили районний виборчий штаб підтримки Кучми.
Нульові
Нульові — це час аграрної реформи. На початку грудня 1999 грудня Кучма підписує указ «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки». Так починається кучмівська аграрна реформа, ставлення до якої і зараз неоднозначне.
На упровадження її давалося усього пять місяців. За цей указ агітували Анатолій Кукоба і голова обласної ради Олександр Полієвець. У своєму зверненні вони писали (або не вони, а піарники), що селянин має право розпоряджатися своїми паями, як йому заманеться: або вести обробляти землю самому, або віддати їх в оренду. Указ, писали вони, не руйнує сільгосппідприємства. Але люди, отримавши паї не знали, яку форму власності обрати, тому на сторінках, у рамках аграрної реформи, публікували інформацію про кожну організаційно-правову форму підприємницької діяльності.
У результаті не території району утворилися ПОПи (приватні орендні підприємства) «Нива» (Красна Лука), «Велика Перемога» (Гречанівка), «Прогрес» (Мала Побиванка), «Обрій» (Ручки), «Березоволуцьке».
І ТОВки: імені Ватутіна (Ціпки), «Фіалка» (Великі Будища), «Калина» (Книшівка), «Дружба» (Біленченківка), імені Шевченка (Лютенька), «Вельбівка», «Маяк» (Соснівка), імені Духова (Веприк), імені Щорса (Бобрик), «Колос» (Сари), «Нове життя» (Рашівка), «Хорол» (Краснозаменка), «Зоря» (Петрівка-Роменська), «Лан» (Сватки), «Мрія» (Плішивець), «Україна» (Римарівка), «Лободино» та агрофірма «Полтава», куди увійшли колишні КПС імені Мічуріна (Тепле), «Світанок» (Розбишівка) та «Промінь» (Середняки). Зараз більшості цих господарств немає: вони були поглинуті агрохолдингами.
Інтернет-центр відкривали урочисто.
Історія має властивість повторюватися. Так сталося і в Гадячі. У 2001 році на площі Соборній, тоді ще площі Революції, гадячани зібралися на мітинг на захист конституційного ладу. В історії України ці події дістали назву «оксамитової революції» . Хоч і мав би може мітинг благі наміри, та організатори його більше схлиляли людей до думки, що на президента Кучму зводять наклепи. В цілому, якщо вчитатися у рядки, мітинг був не за Конституцію, а за чесне ім’я Кучми. Якщо у 2000 році у газеті ще не згадували про справу Гонгадзе, то на мітингу вже говорили про касетний скандал. Правда, чомусь вважали, що президент, обраний народом, має право на захист.
А ще у нульових відбулася Помаранчева революція. У Гадячі на «майдан» жителі міста і сіл вийшли 26 листопада 2004 року. У газеті лаконічно написали, що мітинг був багатолюдним.
Період із 2005 по 2010 роки можна вважати у Гадячі і районі гендерно викинутим, адже у цей період районну державну адміністрацію і міську раду очолювали жінки — Ірина Гулей і Тетяна Савченко.
Десяті роки
«Найнецікавішим» періодом, про який писали на шпальтах газети був якраз період із 2011 до 2014 року. Але разом із тим саме у цьому десятилітті українці відбулися як нація і відкинули полуду із очей щодо Росії — ціною втрати Криму та війни на Донбасі.
Нарешті в Україні доросли до декомунізації: 22 лютого 2014 року активісти «демонтували» пам’ятник Леніну, а низку вулиць у місті перейменували. Наприклад, вулиця 50-річчя Жовтня стала Полтавською, а Леніна — Героїв Майдану.
У 2012 році дев’ятикласник Роман Ненич врятував від вогню житло літніх гадячан.
Наші час
Новина, яку ми пишемо сьогодні автоматично перетворюється на вчорашню. Гадячани живуть лише один рік у новому десятилітті, але здається, що історія повторюється: як і у 2001 році гадячани взимку 2021 знову вийшли на вулиці міста. З тією різницею лише, що протестували проти зміни тарифу на транспортування газу.
