Назавжди в пам’яті не тільки білорусів, а й інших народів залишиться трагічна доля
спаленого фашистами партизанського села Хатинь. У радянські часи влада робила все, аби про знищену ворогом Хатинь дізнався весь світ, при цьому забуваючи навіть згадати трагедію полтавського села Лютенька, яка забрала в кілька разів більше і хат і жителів в роки Української революції 1918-1921 рр.
Важко навіть уявити пожежу, в якій одночасно палали сотні будинків, сараїв, клунь, комор, скирт збіжжя і, навіть, колодязів, які вигорали до самої води.. Що ж сталося у селі Лютенька Гадяцького району 100 років тому і чому про це комуністична влада десятиліттями мовчала?
Відповіді на ці питання дають документи і факти того часу. Ось як співав про цю пожежу у думі про отамана Христового, очевидиць тих подій, місцевий кобзар Петро Гузь:
...Із города, із Зінькова військо виступає,
Та на нашую Лютеньку дуже налягає.
Як почали на Лютеньку із гармат гримати,
То деякі стали люди з Лютеньки тікати.
Загін їде, не минає, він січе, рубає
І на це село Лютеньку дужче налягає.
Обступали ту Лютеньку трьома сторонами;
З четвертої сам Христовий стояв з козаками.
Мало війська в Христового, не сила встояти.
Треба було Христовому до гаю втікати.
Загорілася Лютенька, скрізь тріщить, палає,
А жителів у Лютеньці нікого немає.
Ой, Боже, наш милосердний, що там вже творили!
Одні других на вогнищі живими палили!
Ой, Боже, наш милосердний! Що там наробили!
Ограбили, зруйнували, та ще й попалили!
Де стояли хати й лавки - стало попелище.
Прийшли туди, тужать люди, мов на гробовищі.
Отакую та Лютенька претерпіла кару!
Вісімсот дворів згоріло, пішов дим за хмари.
І не треба тій Лютеньці і страшного суду.
Там багацько й так пропало невинного люду.
Що ж то за загін, який не тільки січе, рубає всіх, хто трапляється на шляху, а й обстрілює Лютеньку з гармат? Як свідчать документи Полтавського державного архіву, це була більшовицька 185-та бригада ВОХР, що наступала з боку Зінькова, тобто із території Росії. Їй на підтримку з Гадяча вийшов 226-й батальйон. Десятитисячне село Лютеньку більшовицька влада називала бандитським і опустила свій караючий меч на його жителів.
Це сталося тому, що воно було одним із багатьох центрів повстання проти комуністів. І всупереч брехливим твердженням більшовицької пропаганди про тріумфальний похід радянської влади у нашому краї селяни її не сприйняли. Так, під час виборів до Установчих зборів на Полтавщині від більшовицької партії не обрали жодного депутата. Про ставлення народних мас до більшовиків писала гадяцька газета "Рідний край" (редакторка Олена Пчілка) 21 березня 1918 року:
"Большевицькі орди біжать, грабуючи наші села й міста, руйнуючи залізниці, все, що здобуто руками українського народу, вбиваючи людей без сорому і совісті все забирають вони і вивозять з України. Не жалують ні бідного, ні багатого, ні старого, ні малого. Чи знайдеться ще хоть одна людина з совістю, яка повірить поганим брехням большевиків про мир,
землю, свободу, рівність і братство? Хто ще повірить дворянину Леніну, прохвосту Троцькому, приставу Муравйову і всій більшовицькій шайці після того всьог, що вони зробили? Оббріхуючи всіх, оббріхуючи старих захисників народних, справжніх борців за народні права, темні большевицькі шайки бувших каторжан, справжніх дезертирів, злодіїв та інших хижаків організували неволю ще гіршу, ніж найстрашніші московські царі..."
Ці слова підтверджувалися щоразу, коли більшовицька влада поверталася на Україну,
особливо після запровадження нею горезвісної продрозкладки. Продовольчі червоноармійські , яких селяни називали "золотошукачами", не тільки задарма забирали хліб, а й відверто грабували населення.
Як згадувала Василина Бездудна, червоноармійці нахабно лізли в пазухи жінок, зриваючи з них золоті хрестики, забираючи обручки. Та потім їм і цього ставало мало і вони вдавалися до більш жахливих дій. Вимагаючи від господарів більше золота, ставили дітей до стіни, брали лаву і нею давили їх. Щоб порятувати дітей, батьки змушені були віддавати все. Як говорила Бездудна, там, де у батьків золота не було, грабіжники безжально додавлювали дітей.
Така поведінка золотошукачів-продзагонівців повсюдно викликала шалений спротив селян, які у відповідь на грабунки, бралися за зброю. Всіх, хто чинив опір, більшовики називали бандитами. Про розмах повстань свідчать рядки із "Записки" надісланої Гадяцьким повітвиконкомом 26 липня 1920 року до Полтави:
"Повіт весь охоплений хвилями бандитизму, організованого, Петлюрівського, наростаючого щогодини... Бандитами, в зайнятих ними волостях, проводиться добровільна і примусова мобілізація населення, і сили банд, що нараховують сьогодні до 3 000 чоловік, безперервно зростають...
Половина повіту, таким чином, цілком в руках бандитів; в іншій половині радянській владі також ніхто не співчуває. Радянської влади в повіті немає. Неодноразові наші прохання про допомогу збройною силою, залишаються голосом волаючого в пустелі..."
Російські продзагонівці-червоноармійці у своїх листах додому писали: "На Україні справжній саботаж проти радянської влади. Всі хохли - бандити..." "Настрій жителів поганий. Червоноармійців ненавидять, як собак.. "Життя наше сповнене небезпеки: всі селяни борються проти радянської
влади..."
Боячись втратити Україну, російські більшовики кидали на її села свої війська, аби придушити опір місцевого населення. Так 17 серпня 1920 року Лютеньку карали не тільки снарядами. а й вогнем. Вороги спочатку пограбували покинуті хати, а потім запалили село. Вони скакали на конях, сідла яких часто були вкриті украденими плахтами, і безжалю підпалювали все нові й нові вулиці.
Приречене село переповнювалося передсмертними зойками і стогоном худоби, а вогонь і дим здіймався до небес...
В наступні дні у своїх телеграмах більшовики рапортували:
"Гадяцький повіт. 19 серпня 1920 року. У повіті значне затишшя. Банди, що зосереджувались у Лютеньці, вступили в бій з нашими, не витримали натиску і відступили в напрямку Миргорода. Лютеньку спалено..."
Через десять днів до Полтави полетіла інша телеграма, в якій доповідали про нову каральну операцію проти Лютеньки:
"Доводжу до вашого відома, що нашими військовими частинами проведена операція по боротьбі з бандитизмом. 29 серпня 1920 року містечко Рашівку було очищено від бандитизму. Після захоплення Рашівки Політкомісією було скликане все чоловіче населення з метою виявлення бандитів і куркульського елементу, що сприяв бандитизму. Після опитування населення і належного фільтру 15 чоловік явних бандитів і куркулів, що агітують проти
радянської влади, були відразу на майдані розстріляні, 30 чоловік заарештовані і відправлені в Полтаву в концентраційний табір. Решта населення відразу на мітингу після моєї пропозиції виявила бажання брати вила і лопати та відправитись з нашими частинами на боротьбу з бандитизмом. 30 серпня 1920 року до шестисот селян для прикриття з вилами і лопатами разом з червоноармійцями під командою Уначтилу відправились на містечко Лютеньку, яке являється
дітищем бандитизму. Захоплене містечко Лютенька виявилось покинутим жителями. Нами було дане розпорядження і всі будинки заможних селян були спалені, а також конфісковано декілька голів худоби. Лютенька, за виключенням бідняцьких хатин, вся знищена...
Голова повітвиконкому
А.Кузьменко"
За свідченням дослідника тих подій В. Андрієвського, у двічі спаленому містечку Лютенька в серпні 1920 року згоріло 1100 хат. Тож і через п’ять років після трагедії у Лютеньці значна кількість населення ще проживала в землянках. Більшовицький терор не знав меж. Комуністична влада робила все, аби викорінити в селян волелюбний козацький дух, прагнення незалежності. Не мине й року, як у спаленій до тла Лютеньці будуть розстріляні заручники, а в роки колективізації багатостраждальне село буде серед шести найбільш покараних в Україні - його занесуть на республіканську чорну дошку. Ця Постанова уряду обернеться для лютеньчан не десятками, не сотнями, а тисячами репресованих і померлих від голодомору. Тому багато років владою все робилося, аби ці злочини пішли в забуття.
Хотіли б забути, так сили забути нема...
