Меморіальний комплекс «Слава» у Гадяцькому парку «Перемога» десять років тому поповнився невеличким, здавалось би, непримітним пам’ятним знаком «Втеча з пекла» («Побеги з ада»). Але попри його далеко не монументальний зовнішній вигляд, історія, яку він розкриває, вражає своєю неймовірністю, мужністю і незламністю її героїв. Серед десяти імен, викарбуваних на ньому, гадячани можуть прочитати прізвище земляка Михайла Ємця.
Чому цей пам’ятний знак поставили так пізно і чому на ньому 9 прізвищ, які не мають ніякого стосунку до нашого міста, розповім у цьому дописі.
Михайло Олексійович Ємець народився у Гадячі 15.09.1910 року. Вже у шість років хлопчик залишився сиротою. Його подальшою долею опікувалися у дитячому будинку, де він і виховувався. Юний Михайло закінчив педагогічні курси і працював у с. Бірки піонервожатим. З цього ж села походила і майбутня дружина Надія. Побралися вони у 1938-му.
Михайло Ємець
Перед початком війни Михайло Ємець працював учителем та інструктором райкому КП(б)У Синівського району Сумської області.
У родині з’явилася перша дитинка, донечка. Життя подружжя здавалося безхмарним, повним надій і світлого погляду у майбутнє. Але війна обірвала плани мільйонів сімей. Не вийнятком стала і родина Ємців. Не встигли порадіти і другій доньці, яка народилася у страшному 41-му.
Під час війни Михайло Олексійович був у партизанському загоні Сидора Артемовича Ковпака.
У 1943-му Михайла Ємця захопили в полон.
Зі слів сина Михайла Олексійовича – Олексія (13.01.2010 р.):
Команда відчайдухів
Про незавидну участь полонених у Радянському Союзі ви, певне, знаєте. Але у випадку з нашим героєм невідомо яка саме розв’язка була б гіршою, адже німецький Узедом, що у Балтійському морі, на який потрапив Михайло Ємець, називали «Островом Диявола». Він був найсучаснішим у тогочасній Німеччині. Тоді мало хто знав, що саме тут Верхмат випробовував і звідси ж запускав балістичні ракети ФАУ-1 і ФАУ-2 Вернера фон Брауна – батька надсекретної зброї. На острові розташовувався аеродром, на ньому (у переважній більшості) бомбардувальники – кращі літаки Німеччини.
У таємному таборі було 3 тисячі бранців. Їх ганяли ремонтувати злітну смугу, будувати нові спорудження, рубати ліс. З-поміж інших полонених у цьому ж концтаборі утримувався льотчик Михайло Девятаєв, якому судилося загинути від самого початку, проте один із полонених врятував його, замінивши бірку на арештантській формі. Завдяки цьому Михайло отримав нове ім’я. Попри нелюдські умови існування, виснажливу щоденну роботу, Девятаєва не полишала думка про втечу, адже зовсім поруч знаходилися літаки, а колишніх льотчиків не буває, як відомо. Завдяки сталевій силі духу йому вдалося згуртувати навколо себе команду відчайдухів-однодумців, до якої входив і наш земляк.
Михайло Ємець — комісар партизанського загону села Орлівщини (Новомосковський район, Дніпропетровщина)
Ось що про нього напише Михайло Девятаєв у своїй книзі: «Кількість людей, готових на смерть або свободу, на яких можна було покластися, росло, наш «екіпаж» збільшувався день за днем. З допомогою Володі Соколова нам всім вдалося зійтися у одну команду... (Соколов працював помічником бригадира. Саме він і придумав як з робочої команди хлопцям потрапити в групу, яка працюватиме на аеродромі– прим.ав.) Ще через день я запропонував втікати разом з нами політруку Михайлу Ємцю.
Багато випробувань ракет ФАУ-2 закінчувались аваріями і вони падали на літаки, що стояли недалеко. Закопуючи вирви і розбираючи завали Девятаєв з друзями знімали таблички з панелі приладів, приносили до бараку і ретельно вивчали. Так, по крупинках, накопичувалися знання про панель приладів літака. Для підготовки втечі використовували малюнки полонених: ось аеродром, літаки, ангари, злітна смуга. Вони не нехтували жодною дрібницею, від якої залежав успіх втечі. Та й чи можуть бути дрібниці у справі, від якої залежить життя людей? Невдовзі визрів план втечі. Вірніше, як свідчив Девятаєв, їх було два: «Кожен із учасників знав свої обов’язки під час захоплення літака і у польоті. Всі готувалися, ходили, як наелектризовані…
Полігон Пеемюнде, де працювали девятаєвці.
8 лютого Володя (Соколов) сміливо підійшов до охорони, сказав, що виконроб дав йому завдання ремонтувати капонір. Саме там стояв літак, який ми намітили і туди ж нам підвезуть обід».
Ідеальної нагоди для втечі чекати не довелося, адже Девятаєву за проступок наглядачі дали всього 10 днів життя – щоденно по-звірячому били. На восьмий день, коли вперше за довгий час на затягнутому небі визирнуло сонце, він вирішив: «Сьогодні або ніколи».
Під наглядом охорони пішли до капоніру. Уже всередині один із хлопців, Іван Кривоногов, вдарив охоронця сталевою ключкою по голові. Товариші не могли зрозуміти, що коїться і тоді Девятаєв пояснив, що сьогодні летітимуть додому. У очах команди майнула надія, всі мобілізувалися. Перебіжками льотчик з бригадиром дісталися до Хейнкеля-111, що належав самому командиру авіаційного гарнізону. Коли Михайло Девятаєв нарешті сів за штурвал і почав заводити мотор сталося непередбачуване – прилади не показали наявність струму у ланцюзі. Щось з електрикою. І тільки відкрита кришка прояснила ситуацію: акумулятори відсутні.
Описуючи цей непередбачуваний випадок, Девятаєв говорив, що це вперше за все своє життя йому відмовили ноги, він упав. Перед очима з’явилася шибениця з десятьма петлями. Але це було би для нього і товаришів щастям, адже за втечу німці рвали собаками прямо на плацу.
Михайло Девятаєв
А тут ще й до всього охоронця вбили… Прийти до тями допоміг той же Володимир Соколов і 8 товаришів, які підійшли до літака з питаннями чому не запускають мотори. Дізнавшись про причину, хлопці не розгубилися, а проявили нечувану у подібній ситуації кмітливість – з-за другого капоніру підкотили запримічений під час навчань і підготовки до втечі (вони бачили, як злітають німецькі льотчики) важезний агрегат. Саме це і дозволило підключити електрику і запустити двигуни літака. Хейнкель вийшов на злітну смугу.
Дві спроби — одна втеча
Навколо винищувачі, готовність №1. Льотчики у кабінах прогрівають мотори і за командою повинні злітати. Щоб вони не побачили, що у кабіні знаходяться арештанти, Михайло Девятаєв на ходу роздягся, а товариші заховалися у фюзеляж. Подивувалися німці на льотчика, який у лютому місяці злітає без одягу, але не допетрали у чому справа.
Спроб злетіти було дві. Перша – невдала і після неї у Девятаєва ще вистачило духу повернути літак і по злітній смузі погнати його прямо на німецькі винищувачі. Не без зусиль вдалося відірватися від землі. Коли літак вже набрав висоту, втікачів наздогнали і почали обстрілювати. Попри всю складність завдання, воно ускладнювалося ще й тим, що Девятаєв літав лише на винищувачах і викрадений бомбардувальник доводилися вивчати вже у процесі польту. Але і цього разу героїчній десятці вдалося відірватися від супротивника, минути міст з людьми у маскхалатах (у чиїх обрисах вгадували «своїх») і сісти на галявині, як їм здавалося на безпечній території.
Хейнкель-111 у польоті
Вийшли всі у крові, брудні, стомлені, але хлопцям ще вистачило сили зняти кулемет, взяти боєприпаси і двох поранених товаришів та заховатися в лісі. Але далеко у дерев’яних кайданах по снігу і бруду йти не могли. Вирішили повернутися до літака, адже були надзвичайно виснажені. Жоден із колишніх бранців не важив більше 40-ка кілограмів. До слова, Михайло Девятаєв згадував, що за роботу у концтаборі отримував 200 грамів хліба. Дуже погано годували. Хлопці скидалися на ходячих скелетів.
Невдовзі помітили бійців, почули крик у їхній бік:
– Фашисти, здавайтесь!
Схвильовані утікачі відповіли: «Ми свої». Їм висунули вимогу надати когось одного для перемовин. Але замість одного у обійми до радянських воїнів вистрибнули з літака всі.
Довго навколо нічного вогню не змовкали солдатські балачки. Кожен розповідав своє – своїм. Михайло Ємець ділився подробицями перебування в полоні з українцями.
Але попри такий радісний прийом, командування було змушене інформувати про надзвичайну подію. Зокрема, наводжу такий документ за підписом керівника відділу контррозвідки «СМЕРШ» 61-ї армії полковника Мандральського.
10 лютого 1945 року:
ТЕРМІНОВО. СЕКРЕТНО. ДОНЕСЕННЯ.
Всі, хто перелетів на наш бік одягнені у арештантські халати з номерами, ніяких документів при собі не мають.
Допити затриманих Девятаєва та інших ведемо у напрямку викриття їх приналежності до розвідувальних органів супротивника. Про результати подальшого слідства сповіщу додатково».
Принизливі допити і фільтраційнв табори
І це був лише початок. У подальшому слідчі органи прискіпливо випитували подробиці втечі і ніяк не могли повірити у можливість захоплення літака.
Вже наприкінці березня 1945 року після перевірки і лікування сімох з десяти учасників втечі зараховали до однієї з рот 777-го стрілецького полку (за іншими даними – до 447-го стрілецького Пінського полку 397-ї дивізії) і відправили на фронт. Із семи залишився живим лише один Адамов, йому вдалося повернутися додому.
Михайло Девятаєв згадував, як до палати госпіталю, де лікувався разом з Кривоноговим і Ємцем прийшли друзі, щоб відрапортувати і попрощатися: Соколов, Кутергін, Урбанович, Сердюков, Олейник, Адамов, Немченко.
«Мої товариші, через місяць після перевірки, вони ж усі хлопчаки, їх взяли воювати… Мене не взяли. Я – німецький шпіон...»
Михайло Олексійович Ємець до кінця війни залишався поза зоною бойових дій. Разом з Кривоноговим і Девятаєвим очікували підтвердження військових звань. Попереду були місяці фільтраційних таборів з принизливими допитами.
Повернувся Михайло Ємець старшим лейтенантом додому у село Бірки до дружини і доньок. Сталося це лише через десять місяців після втечі, у грудні 1945-го.
Після війни у них з Надією Гаврилівною народилося ще четверо дітей: син Олексій – 1948 року народження і три доньки (1949, 1951 і 1953 р.н.). Незважаючи на післявоєнні лихоліття і надзвичайно складну ситуацію Михайло Олексійович з дружиною виховали шістьох дітей.
Заступництво Корольова
Здавалось би, найстрашніше позаду. Але життя було далеко не солодким. У втечу ніхто не вірив ні у селі, ні в органах. Навіть на допит викликали. Тим паче, що партійного квитка не лишилося, значить, або зрадник, або все бреше. Роботи спочатку не було, адже колишній полонений – хто візьме? Михайло Олексійович листувався з Михайлом Девятаєвим. Їх обох викликали на допит до Москви і лише завдяки тричі герою Радянського Союзу Олександру Покришкіну їм повірили. Тоді Михайлу Ємцю знову видали партійний білет. Але справжня нагорода знайшла героїв тільки у 1957 році. Не обійшлося без високого заступництва Сергія Корольова. У тому році Михайлу Олексійовичу вручили орден Вітчизняної війни першого ступеню, а Михайлу Девятаєву – Золоту Зірку Героя Радянського Союзу. А до того скільки довелося пережити принижень, недовіри, образ.
Михайло Ємець і Михайло Девятаєв
Протягом усього подальшого життя Михайло Ємець працював у колгоспі, на різних посадах, в основному на керівних, а останні 5 років був головою Сватківської сільської ради. За спогадами односельців до останніх днів життя залишався безкомпромісним, непримиримим із будь-якою несправедливістю. Таким запам’ятали його знайомі, таким же характеризували і рідні діти. Ось, наприклад, слова сина: «
Михайло Олексійович помер у 1984 році. За життя ще вдалося не раз зустрітися з Михайлом Девятаєвим, який і в гості на Гадяччину приїздив, і до себе у Казань запрошував. Діти колишніх бранців теж були знайомі, довго листувалися.
Незважаючи на складні роки, чоловіки все ж прожили довге життя, на відміну від своїх товаришів, декому з них не судилося дожити і до Перемоги.
Свідченням ще одного пізнього визнання є пам’ятний знак «Втеча з пекла», який з’явився у нашому парку лише в 2010 році. Ініціаторами його встановлення були небожі одного з утікачів Трохима Сердюкова – Михайло та Сергій.
У рамках проєкту «Алея Російської Слави» пам’ятні знаки учасникам утечі з острова Узедом були встановлені на батьківщині кожного з них: м. Біла Калітва, станиці Анастасієвській, с. Новоукраїнському, Краснодарського краю, містах Вологді, Саранську, Кропоткіному, Шахтарську, Нижньому Новгороді, Новокузнецьку, Полтаві. Учасників утечі було десять, але знаків встановили одинадцять, оскільки діти Михайла Олексійовича попросили встановити пам’ятний знак не лише у обласному центрі, а й у Гадячі, на Батьківщині батька.
Пам’ятний знак у Гадячі
«Нащадки вдячні вам, рідні, за те, що ви вистояли і перемогли» — викарбувано на пам’ятному знакові. З роками цей надпис читають і правильно розуміють все менше людей, адже ставлення до Другої світової багато у кого переоцінюється, спливають все нові факти і подробиці. Якими б вони не були і що б не викривали, але, як на мене,єдиним і незаперечним повинно залишатися усвідомлення того, що ця велика трагедія у житті народів не може перестати бути трагедією, а героїчна Перемога не може перестати бути Великою Перемогою не залежно від того під якими знаменами і з чиїм іменем на вустах вона здобувалася. Адже серед крапель пролитої крові є і кров кожного з нас.
