І не лише у Гадячі. А й у Вельбівці. Лютеньці. Сергіївці. Зінькові. Лохвиці. Десь під Бердичевом. І біля Санжар.
Але ж дерева не винні. Винні люди, які ще ніяк не можуть допетрати, що риють могилу собі, своїм дітям і внукам.
Трохи лірики. Ранок, осінній заморозок, сонце заглядає у дідів садок, ти мале шкетеня із другого або третього, або п’ятого класу і кОпаєш ногами опале листя, принюхуєшся до його пряного запаху і слухаєш шурхотіння. Після обіду листя зносять на грядки у великі купи. Туди ж – бур’яни, бадилля помідорів. Дрібні помідоринки, які не зірвали до морозу, м’які як коров’яче вим’я. Чирк – і ти зачудовано дивишся, як із нетрів купи з’являється тоненьке пасемко диму. Якщо листя і бадилля мокре, дим тягучий, біля самої основи із жовтим відтінком. Дим курить у небо. Там, і там, і там господарі прибирають свої городи. Сонце котиться до заходу, на серці – ностальгія за літечком.
Осінь і дим – два нерозривні поняття. Інь і янь. Ромео і Джульєтта. Ключ і замок. Боннні і Клайд. Рідчард Левове Серце і його меч. Зеленський і Богдан.
На цьому романтика завершується.
Адже коли ти малий, дерева вищі, небо синіше, Бетмен — красунчик. А коли ти дорослішаєш, розумієш, що не такий вже й поганець той Джокер.
Бо до якої романтики, якщо ти вже починаєш тривожитися, щойно пралка повідомить що твої напірники, спідня білизна чи чудова кофтина вже готові, аби їх вивісити під осіннє лагідне сонечко. Але ти думаєш, аби якась хазяйновита хазяйка не надумала наводити лад у своєму дворі. Страх переходить у паранойю – треба чатувати, аби ніхто не запалив листя, бо ти не хочеш на завтра смердіти на роботі як курочка-гриль. Або перепирати вивішене, якщо зазівався. Або винувато тупити очі, якщо ти прийшов на зустріч, а від твоєї голови смердить шашликами. А ти навіть не був у лісі, а лише пройшовся гадяцькими вулицями.
Не до романтики, коли ти у серпні щойно вийшов на город збирати картоплю, а одурілі від щастя (цього року скоріше від нещастя) сусіди вже палять картопляне бадилля, бо вони вже зібрали урожай (чи не врожай) і ти з ненавстю думаєш, щоб воно все перегнило ще у січні.
Не до романтики, коли дим заходить у хату і ти принюхуєшся до врятованої білизни. І дідько, якщо таки завонялося, то це мінус із сімейного бюджету, адже за електрику треба платити.
У нашому суспільстві вже дійшли до того, що гуманніше тварину стерилізувати, аніж її потомство потім викидати на вулицю чи підкидати попід дворами людей.
Пройшли ті часи, коли люди були надто забобонними і вірили, що пухнастий підкидьок – то до щастя.
Що туго запеленані ніжки немовляти – запорука їхньої стрункості.
Аутизм – це наслідок вакцинації.
Що від грипу рятує часник і цибуля.
Телегонія, як і заряджання води через екран – мракобісся.
Бог тебе почує лише у стінах церкви.
Хто б міг подумати, що ми будемо сортувати сміття (ну хоча б наскільки це можливо), носити покупки у еко-торбах.
Що прем’єр-міністр буде чубитися на ФБ-сторінці колишньої очільниці МОЗу під дописом про «кошмарення» МОЗу із простими дописувачами.
Що на уроці дитина без дозволу учителя може вийти у туалет.
Одяг із секонд-хенду це не ознака бідності, а свідомий вибір споживачів.
Представники ЛГБТ – звичайні собі люди, які мають не «нетрадиційну» орієнтацію, а «іншу». Відчуваєте різницю?
Але ж чому восени і навесні до нас повертається печерне ставлення до опалого листя. Коли вже дійте, що всі «раки», хвороби – то від екології і провоняна білизна, то лише квіточки. Скільки отруйних речовин виділяється у атмосферу із кожним підпалом.
Які дощі напуватимуть ваші помідори і капусту, яку ви дбайливо вкинете у борщ.
