Я часто думаю, про те, яким буде український день перемоги і свої відчуття у цей день. Певне, я трішки порадію. Адже це буде день перемоги добра над злом. Але потім я згадаю усіх, хто загинув за роки російсько-української війни.
Коли я думаю про день закінчення сучасної війни, я не хочу, щоб його перетворили на фарс, як це зробили комуністи, а потім й українці ще кілька десятиліть підтримували цю традицію.
Число із яким у мене асоціювалася Друга світова війна (а у моєму дитинстві її називали Великою вітчизняною війною) — 1418 днів.
Нам цю цифру із року в рік повторювали на сільському мітингу (хоча насправді Друга світова тривала 2194 дні). Як і те, що фашисти без будь-якого натяку на війну напали на радянський союз. Пафосні слова про мирне небо і слоган «Ніхто не забутий ніщо не забуте». Ну-ну, а пам’ятники невідомим солдатам? Їх у радянському союзі й не намагалися ідентифікувати.
Після мітингу люд «розповзався» по кафе і магазинам «святкувати перемогу». Хтось їхав на вилазку варити польову кашу. 9 травня було приємним бонусом серед квітучого травня — вихідний. І можна посадити картоплю. Або спочатку мітинг, тоді швиденько, швиденько на город. А потім вже можна й на річку варити кашу. І співати пісень.
Коли я навчалася у Полтаві одного разу потрапила на парад 9 травня. Опісля нього у парку роздавали польову кашу. Люди кидалися на ту кашу, наче її ніколи не бачили. Хтось вживав сто грам «бойових». Десь у сторонці на все це дійство дивилися пустими очима душі мільйонів загиблих у Другій світовій.
Але ж раніше все було не так. Після другої світової у радянському союзі була тотальна розруха. І було не до парадів і святкувань. Це дуже легко перевірити — візьміть у архіві підшивки до «Будівника комунізму» — до 1965 року немає ніяких згадок про день перемоги як свято. І лише у часи Брєжнєва розпочалося формування культу дня перемоги. У 1975 році з’явилася пісня «День побєди» — про «празднік со слєзамі на глазах». Навіть і зі сльозами на очах, яке це свято, якщо у цій світовій м’ясорубці загинули майже сто мільйонів людей. Так, нам говорили про жертви, але свято ж було на першому місці.
А потім ми трішки прийшли до тями. Ми — це ті, яким у школах вже викладали новітню історію, розповідали про пакт Молотова-Ріббентропа, напад гітлерівської Німеччини у вересні 1939 року на Польщу. А ще була радянсько-фінська війна.
Остаточно рожеві окуляри розбилися після анексії Криму – так починалася російсько-українська війна. Бо фраза про мирне небо над головою на сільському мітингу стала нікчемною. Тому що воно аж ніяк не було мирне.
Кілька років із 9 травня «гралися» — щоб і з Європою іти в одну ногу і не образити тих, для кого воно залишалося у рамках радянського «дня перемоги». Так і функціонували 8 травня — День пам’яті і примирення та 9 травня – День перемоги над нацизмом, який і далі називали у простонародді Днем перемоги.
Торік Верховна Рада законом «Про День пам’яті та перемоги над нацизмом у Другій світовій війні 1939–1945 років» встановила 8 травня як День пам’яті та перемоги – єдину дату, коли Україна відзначає перемогу над нацизмом та вшановує памʼять загиблих у Другій світовій війні. Як і має бути — адже саме 8 травня, а не 9-го нацистська армія підписала акт капітуляції.
Тобто про свято не йдеться від слова зовсім. Тож не треба вітати, навіть із перемогою над нацизмом. Ця перемога далася дуже важко. А для українців й не було перемоги – бо радянська окупація тривала аж до серпня 1991 року.
Сьогодні згадайте тих, хто загинув у тій війні. Поставте свічку у церкві, за них довгі роки ніхто не молився.
Бо ми дуже довго їли польову кашу і святкували. У день, який мав би бути поминальним.
