У нашому батьківському чаті тільки чотири людини проголосували за офлайн навчання (у нас у класі понад 30 дітей). Я була серед цих чотирьох. Так, я за відновлення очного навчання. І не лише тому, що я не можу пояснити як додавати двозначні числа.
Є укриття — буде навчання
Про те, чи відновиться навчання 1 вересня почали говорити одразу ж після імпровізованого останнього дзвоника онлайн.
Міністерство освіти твердить, що це місцева влада визначає, буде проводитися офлайн чи онлайн навчання. Вчителі запитують батьків – хто за офлайн, хто за онлайн навчання. А нещодавно на сайті МОН опублікували алгоритм дій під час повітряної тривоги. Наприклад:
- діти повинні ознайомитися із місцем розташування укриття,
- повинні знати, що брати із собою в укриття,
- як переміщати дітей в укриття,
- а для дітей з освітніми потребами організувати комфортні умови в укритті.
Чи не багато слів «укриття», чи не так? Адже саме від його наявності залежить, чи розпочнеться навчальний рік у навчальному закладі.
Але будьмо чесними: які укриття у наших навчальних закладах? Підвали? У Гадячі лише в одному навчальному закладі є щось схоже на бомбосховище. А нашим школам потрібні саме бомбосховища. Ще на позавчора. Не підвали. Вони не врятують, якщо росіяни стріляють протикорабельними ракетами.
Те, що у нас немає бомбосховищ – це наша колективна відповідальність. Ще років двадцять тому росіяни вже ділили Україну. Мені тоді було років 10, як я своїми очима у "комсомольськой правдє" читала статтю жириновского про те, що Херсонська, Миколаївська, Харківська області України мають відійти до росії. Її читали й мої батьки, і впевнена тисячі родин в Україні. Але нікому не спало на думку будувати бомбосховища і рити рів на кордоні із росією та розробляти свій протиповітряний та протиракетний захист.
І коли Міносвіти зобов'язує органи місцевого самоврядування облаштувати укриття це виглядає смішно, тому що під словом укриття мається на увазі зовсім не бомбосховище. Бо бомбосховище – це гроші та відповідальність. До речі, депутати Верховної Ради вже прийняли закон, що при будівництві нових об'єктів має бути спроєктоване і бомбосховище.
У Ізраїлі діти навчаються під час війни. Але є нюанс
Але уявімо, що бомбосховища у нас є. Теоретично, ми готувалися до війни. Але я вас розчарую: бомбосховища не рятують – згадайте, як росіяни нищили Азовсталь – людей просто привалювало бетонними плитами.
Єдина країна, яка живе у схожих умовах – Ізраїль. І там діти навчаються під час війни. Очне навчання зупиняють лише у тих регіонах, де є небезпека. Але в Ізраїлі ніколи не було таких інтенсивних воєнних дій, як в Україні. Ізраїльська педагогиня Олена Баст зазначає «Освіторії», що Ізраїль ніколи не обстрілювали таким озброєнням, яке використовує росія проти України:
"Цікаво, що ті ракети, якими стріляють у нас, дитячі забавки порівняно з тим, що летить на вас. Ті, хто намагаються вбити нас, роблять ракети «на коліні» з іржавих водопровідних труб, добрива, цвяхів. І вони дуже радіють, коли це «гівно з палиць» просто перелітає через кордон. А куди воно вже потрапить, того ніхто не може знати. Загалом, ці наші ракетні обстріли схожі на атаку «Градами». А ось півтонні бомби на нас не летять. А якби летіли, то жодні бетонні перекриття в приміщеннях не допомогли б під час прямого влучання".
Мало того, діти навчалися навіть під час югославських війн. Ось спогади жительки Сараєва Меліси Форч:
"Ми організовували навчання в підвалах шкіл, укриттях, і коли було безпечно, ми поверталися у свої класи, хоча їх усе ще не можна було вважати безпечним місцем.
Іноді під час обстрілів чи бомбардувань ми переходили в коридори, де було безпечніше – так і виживали та продовжували навчання.
Водночас учителі нам часто нагадували: це ваша частина спротиву, це ваша робота й ваша боротьба – через навчання.
Треба читати, треба й далі вчитися, треба, зрештою, просто й далі жити. Так ми продовжували жити й навчатися".
У першому класі дитина проживає кризу семи років
Поки тривають баталії батьків (хоча які баталії, більшість і так за онлайн навчання), за три місяці повномасштабної війни я оцінила і офлайн, і онлайн навчання.
Протягом квітня-травня і шматочка червня моя дитина ходила на гурток малювання. У нас не було жодного заняття без повітряної тривоги. Діти виходили у коридор, потім коли тривога закінчувалася, поверталися до занять. Кілька разів я забирала дитину. На щастя, є можливість примчатися до навчального закладу.
Досвід онлайн навчання залишив глибокий слід на моєму психологічному стані і коли я думаю, що 1 вересня почнеться навчання онлайн мені стає зле. Мабуть, кожен із батьків молодших класів бачить себе на моєму місці. Ми із донькою ділили на двох один ПК – це те ще випробування коли потрібно здати матеріал і одночасно у дитини урок по зуму. Тому я за офлайн навчання. Що будуть робити батьки першокласників я взагалі не можу уявити. Адже їх потрібно навчати не лише писати та читати. У першому-другому класі діти проживають кризу семи років – зародження соціального «Я» дитини. Які будуть соціальні зв'язки у дітей, які сидять вдома перед моніторами. І я переймаюся, мабуть, більше навіть цим – що моя дитина не матиме соціальних контактів і не матиме соціального досвіду. Так простіше запитати: ви за офлайн чи за онлайн навчання. Чому немає варіанту змішаного навчання? Як дітям комунікувати між собою? Я не знайшла відповіді від Міносвіти.
Лише інструкцію для вчителів, як діяти при повітряній тривозі.
