Як відомо, за кожним великим чоловіком стоїть не менш велика жінка. Дружина «Апостола правди і науки», нашого земляка Михайла Петровича Драгоманова Людмила Михайлівна Кучинська по-праву відповідає цьому гордому визначенню.
На сьогоднішній день відсутнє цілісне дослідження родинних зв’язків Драгоманова. Життєдіяльність його найближчої людини – дружини також не досліджена повністю. У енциклопедичних словниках, спогадах і листах близького оточення родини знаходимо лише короткі спогади про неї.
Вивчення невеликої кількості архівного матеріалу розкриває громадський подвиг Людмили Михайлівни у служінні Батьківщині і тій національній ідеї, яку вона повністю поділяла з чоловіком. Неоціненним є особистий внесок дружини у збереження архіву і бібліотеки Михайла Петровича, його творчого і наукового надбання.
Якою ж мала бути та жінка, з якою пов’язав своє життя видатний діяч із всесвітнім іменем? Та, зрештою, якби не її підтримка і допомога, чи став би він ним? Чи мали б ми того Драгоманова, якого знаємо і якого шанує світ?
Походила Людмила Кучинська із сім’ї нащадків козацької старшини із хутора Кучинщина, поблизу Гадяча. Її батько був професором артилерії Віленської військової школи, а мати Марфа Йосипівна – хрещеною матір’ю Ольги Драгоманової (відомої під псевдонімом Олена Пчілка). Освіту їхня донька здобула у приватному пансіоні у Києві.
Людмила була красунею, обдарованою від природи, мала акторський хист, блискуче володіла фортепіано. Михайло знався і приятелював із дівчиною змалечку, адже їхні родини кумували.
Коли Людмилі виповнилося 20 років, вона приїхала до батька у Київ. Там, на Печерську, він проходив військову службу. В «Українському домі» вродлива дівчина відвідувала аматорський гурток, виступала на театральній сцені.
Неодноразово молодий студент університету Св.Володимира Михайло гостював у київському будинку земляка Кучинського. Там молоді люди зустрілися і покохали один одного, і через два роки, влітку 1864-го побралися. Вінчання відбулося у церкві Святих Апостолів Петра і Павла.
Молодята вийняли дві кімнатки у Київському будинку Войцеховського на Жандармській вулиці (пізніше Маріїнсько-Благовіщенська, а нині Саксаганського). У жовтні 1865 року у родині народилася перша донька Лідія.
Саме Людмила Кучинська організувала у Києві перший притулок для дітей робітників.
Людмила Кучинська поділяла політичні погляди чоловіка і вже скоро увійшла до Київської «Старої Громади». Вона активно працювала у недільних школах, а на початку 70-х років стала ініціаторкою створення та діяльності Товариства денних притулків-шкіл у Києві.
Любов до українознавства та української мови були виявом її великої любові до України. Допомагаючи чоловікові у підготовці його праць до друку, Людмила Михайлівна перекладала для російських видавництв та часописів. Її метою було одне: вивчення історичної минувшини України та ознайомлення з нею читачів.
У «Віснику Європи» вийшла її стаття «Народні говірки й місцевий елемент у освіті», написана у 1874 спільно з чоловіком.
Вірна соратниця і перша помічниця
Коли Драгоманов потрапив до першої хвилі репресій проти українського руху, коли його було звільнено з Київського університету і фактично без права вибору вислано за кордон, дружина емігрувала разом з ним. Там, у Женеві, вона лишиться соратницею Михайла Петровича на весь період еміграції.
Мені здається природнім те, що вона й надалі розділятиме з ним радість і горе, безгрошів’я і поразки, що зустрінуться на життєвому шляху. Але окрім того, що буде вірною дружиною, стане ще й першою помічницею у літературно-науковій та громадсько-культурній діяльності чоловіка.
У 1878 році, коли родина перебуватиме у Швейцарії, у подружжя народиться друга донька — Аріадна, а у 1884-му на світ з’явиться син Світозар. Пізніше Михайло Петрович відгукнеться на запрошення університету у Софії і Драгоманови переїдуть до Болгарії.
Найтрагічнішою подією у житті Людмили Михайлівни стала смерть її чоловіка. Світозару тоді було лише сім років.
У щоденнику вона зберегла спомин про останній день М.Драгоманова:
«…почалось отупіння до всього навколишнього, одна скорбота, неможливість примиритися з тим, що трапилось, безпорадність, незаслуженість такої втрати, жалість за тим, що так рано, в самому розквіті років для справжньої роботи загинула людина такої сили розуму, розвитку, такого серця і доброти…
… Я не знаю, як провела весь той час, знаю, що не заплющила очей цілу ніч і що час летів з неймовірною швидкістю. Як мені хотілось якнайдовше мати його з собою!».
Цього дня до неї надійшли сотні листів співчуття.
Безумовно, така втрата підірвала здоров’я Людмили Драгоманової. Вона вперше зіткнулася з тими проблемами, якими переймався раніше тільки батько родини.
«…шанувати пам’ять свого чоловіка і батька наших дітей…»
Після смерті Драгоманова, Людмила Михайлівна розпочала впорядковувати його архів, нерідко лягала лише о другій по півночі. Саме дружина виявила і зберегла близько ста ненадрукованих творів Михайла Петровича, написаних різними мовами.
Вагому роль відіграла вона і у збереженні бібліотеки вченого, а це 4350 томів(!). Книги викупив історико-філологічний факультет Софійського університету.
У одному з листів до товариша чоловіка, вченого, письменника М.Павлика, висловлюючи думки щодо видання фольклорних праць чоловіка, Людмила Михайлівна зізналася , що «…топить своє горе в малюванні». Повідомляла друга родини і про виставку картин та її роботи: «Кажуть, якби була десять років тому почала писати, може, була б знаменитою художницею».
Вона вже не мала ні матеріального достатку, ні міцного здоров’я, ні душевного спокою, проте розуміла, що необхідно забезпечити майбутнє дітей та дати їм хорошу освіту. Статків на життя в Європі не вистачало, тому Людмила Михайлівна вирішила повернутися в Україну.
«Я хочу і можу повернутися туди як жінка Драгоманова, маючи можливість шанувати пам’ять свого чоловіка і батька наших дітей, а не з тим, щоб перед начальством одректись од того, з чим я прожила усе своє життя».
У 1898 році у Києві Людмилі Драгомановій судилося стати свідком і учасником бурхливих подій, що розгорталися у країні.
Спочатку вона працювала у літературно-драматичній секції «Українського клубу», створеному за ініціативи М.Лисенка, згодом у Київській «Просвіті». Варто зазначити, що у період діяльності Центральної Ради, Людмила Драгоманова, як авторка праці «Народні говірки і освіта» отримувала пенсію від уряду УНР.
Не стало Людмили Михайлівни у травні 1918 року.
За спогадами Ізидори Косач-Борисової – рідної сестри Лесі Українки, нарешті віднайшли місце поховання Людмили Михайлівни Драгоманової на Байковому некрополі у Києві. Знаходиться воно відразу за могилою композитора, товариша родини Драгоманових М.В.Лисенка. Надгробок, на жаль, знищений більшовиками ще у 1937 році, але там залишилося місце, де можна відновити пам’ятник дружині Великого українця.
