25 квітня виповнюється 110 років від дня народження заслуженої майстрині народної творчості України, членкині Спілки художників України і СРСР, заслуженої художниці і лауреатки премії АРК; кавалерки пам’ятної медалі Богдана Хмельницького, золотих медалей престижних виставок, ордена княгині Ольги, міжнародного ордена Миколи Чудотворця “За примноження добра на землі”, героїні України — Віри Роїк.
Народилася майбутня майстриня у Лубнах, але частина її дитинства пройшла у Гадячі. Окрім вражаючої творчої біографії, мені хотілося би звернути увагу краєзнавців і залюблених у рідний край гадячан на спогади Віри Сергіївни про наше місто початку ХХ ст., про той період, коли історія ще гучно дихала перехожим у лиця, коли перекази ще не стали легендами, а билини - міфами.
Фото: https://who-is-who.ua/
Сім’я Роїк переїхала до Гадяча у 1923-му - батько отримав направлення на роботу. Вірі виповнилося 12 років. Ще дівчам вона дуже любила співати, але постійні ангіни позбавили її голосу. Для того, щоб проконсультуватися у отоларинголога треба було їхати до Полтави. у пам’яті дівчинки назавжи лишилася ця поїздка повільним потягом на прізвисько “Максим Горький”: від вузлової станції Ромодан до глухого кута - станції Гадяч.
Родина винаймала помешкання на Заярі на Гоголевській вулиці. Ось як Віра Сергіївна описала один із цікавезних гадяцьких звичаїв, напередодні Різдва:
“Був повний місяць, гарно світили вуличні ліхтарі. Раптом мама звернула мою увагу, що біля деяких парадних входів лежать керамічні уламки від глеків і горшків, розсипана пшенична каша, тобто кутя, і вже не пам'ятаю, що там було іще з їжі. Це було не на одному ганку, а на багатьох. Мама розповіла про це татові і вони були заінтриговані, як пояснити це безглузде явище? Наступного дня вони запитали про це у господині квартири, уродженки Гадяча. Сміючись, вона розповіла про місцевий звичай: належало друзям, родичам і бідним людям у Святвечір напередодні свята Різдва Христового приносити кутю, а особистим ворогам не вносити до хати, а розбивати об вхідні двері, щоб Бог покарав їх. Цей звичай існує, мабуть, віками, оскільки про це їй розповідала ще її прабабуся, що пішла з життя у 95 років, а господині Уляні Степанівні Стилік на той час було 50.”
Завдяки гарній пам’яті маленької Віри дізнаємось багато і про гадяцьких знайомих і друзів родини. Бо де би не мешкали Роїки, у домі завжди було багато цікавих гостей: Володимир Короленко, Антон Макаренко; драматург Віталій Товтонос (псевдонім - В.Таль); Панас Мирний та ін. Але це відбудеться пізніше, в Полтаві.
А поки пропоную повернутися до Гадяча. Тут родина Роїк знатиметься з сім’єю Борисенко. Ось що збереже для нас пам’ять дівчинки:
“У Гадячі мені часто доводилося бувати удома у сестри Панаса Мирного — Олександри Яківни Рудченко (по чоловікові Борисенко). Це була висока, худа жінка в окулярах. Сім’я Борисенко після смерті їх єдиного сина удочерила дівчинку Лілю, з якою я дружила. Під час німецької окупації, у роки Великої Вітчизняної війни, Ліля померла від голоду, залишивши двох дочок”.
Цікавими є також спогади про інших гадячан. Далі подаю без змін, може, хтось пізнає родичів:
“У Гадячі частим гостем у нашому домі був ветеринар Ветухов, незвичайний чоловік. Його зовнішність звертала на себе увагу багатьох людей, статура - квадрат, майже однаковий у ширину і висоту. Обличчя було багряного кольору, з невеликими “рачачими”, за його визначенням, очима, з повіками червоного кольору. Це був чудовий оповідач анекдотів. Він їх знав силу-силенну, на будь-яке слово у нього була готова відповідь-анекдот. Він був асом у своїй спеціальності, улюбленцем невеличкого містечка Гадяча і бажаним гостем у будь-якому домі.
У Гадячі жила і інша моя подруга, донька політкаторжанина і товариша мого тата Віссаріона Павловича Бабенко, який з моїм батьком збирав і ховав зброю для революції 1905 року. Віссаріон Бабенко, який працював телеграфістом у Білгороді, попався на гарячому і пішов, гримаючи кайданами, на каторгу. На допитах він нікого з товаришів, залучених до цього революційного завдання, не видав. Після “відсидки” у казематі В.Бабенко був відправлений на вічне поселення у якутське заслання. Там він одружився на вчительці, батьки якої - неграмотна якутка і російський політичний засланець.
У Гадяч Віссаріон Бабенко повернувся у 1923 році. Тут у той час і жила наша сім’я. Дружба між Бабенко і моїм батьком відновилася, здружилися жінки і ми, їх доньки. Ніна і її мати, Ганна Дмитрівна, багато цікавого розповідали про якутську землю, про народні звичаї, навчили мене якутській мові”.
Фото: https://who-is-who.ua/
Як бачимо, життя міста було цікавим і кипучим. Радісно, що через сто років ми маємо можливість доторкнутися до спогадів і подивитися на Гадяч очима його колишніх мешканців.
У 1985 році Віра Сергіївна приїхала до нашого міста з власною виставкою. Вона експонувалася у міському будинку культури ім.Лесі Українки. Сюди ж прийшли і подруги дитинства Ніна Бабенко і Таїсія Андрієвська. Ця зустріч була радісною і сумною водночас. Жінки зі сльозами смутку згадували юнацькі роки і батьків.
У місті гостював і відомий письменник та драматург Віталій Товстонос. Його дружина була гадячанкою і вони щоліта разом з донькою приїздили до нашого міста.
Не оминули спогади Віри Сергіївни і козацької історії. Ось що знаходимо у її описах:
“… Це було у 1925 році (може, роком пізніше). Одного разу лютневим морозним вечером до нас на вогник зайшла квартирна господарка Уляна Степанівна. Знаючи, що наша сім’я цікавиться різними історичними подіями, вона розповіла наступне: у Гадяцькому районі у великому сосновому лісі, уздовж річки Псьол (притока Дніпра) протяглося старовинне село Лютенька, яке має одну-єдину вулицю довжиною вісім верст. У одній із церков, а саме у в кам’яній Успенській (дві церкви були дерев’яними), побудованій чи в XIV, чи в XV столітті, у підвалі на бронзових ланцюгах висять два скляних, герметично закупорених гроби, в яких похований гетьман Лівобережної України Брюховецький Іван Мартинович, якого у 1668 році убили козаки, і його дружина. Одягнені вони у старовинні українські костюми своєї епохи, Іван Брюховецький - в парадному гетьманському вбранні з булавою. На мертвих вони зовсім не схожі, ніби живі люди, які щойно заснули. А потім додала: від малого протягу ці гроби ледве-ледве погойдуються.
Мама подякувала за розказану гарну легенду. Однак Уляна не вислухала маминих слів, а почала із запалом доводити, що це не легенда, а реальність. Вона ще дванадцятирічною дівчинкою, коли була з батьками у селі Лютенька, особисто бачила і скляні гроби, і Брюховецьких, що там лежали… Всіх нас зацікавило таке поховання, а батьки пообіцяли: “На літні канікули ми з’їздиво в Лютеньку, подивимося на Брюховецьких, на таке диво!
У вихідний день папа пішов у міську бібліотеку, а я в бібліотеку при педагогічному технікумі, щоб з’ясувати почуте нами про поховання подружжя Брюховецьких, легенда це чи билина. Подивилися різноманітні довідники, енциклопедії, старовинні журнали, але нічого нового, що б підтверджувало розповідь Уляни, ми не виявили.
Говорили з корінними жителями Гадяча, частина з яких підтвердила розповідь Стилік, а від інших жителів ми почули іншу версію, що дійсно у підвалі кам’яної церкви села Лютенька погойдуються скляні гроби і що це поховання не подружжя Брюховецьких, а інших видатних людей, діячів української культури, що не пам’ятають їхнього прізвища, і додали, що два чи три роки тому у Лютеньку приїздила група вчених із Академії наук з метою вивчення такого незвичного поховання подружжя Брюховецьких, розпитуючи місцевих жителів, чи чув хто від предків, чому і з чиєї ініціативи прах не було поховано.
Настали канікули, збиралися поїхали в Лютеньку, але цьому завадило переведення тата у 1927 році на роботу в місто Лубни. Цей же рік запам’ятався печальним — перед від’їздом померла бабуся Олена Митрофанівна. Важко стало жити в Гадячі після її смерті і переведення до Лубен було дуже доречним”.
І далі життя закрутить дівчину у коловороті подій. Багато в ньому буде прикрого і радісного. Вже в 1936-му юну Віру чекатиме перший успіх на Всесоюзній виставці у Миргороді.
Захоплення вишивкою у 16 років приведе її у вишивальну артіль.
Фото: https://ua.krymr.com/
Після контузії у роки ІІ Світової війни Віра Сергіївна два роки житиме прикутою до ліжка. Права рука майже не функціонуватиме. Для вишивальниці це величезний удар. Вона довго відновлюватиметься і ще довше (упродовж 15 років) відмовлятиметься експонувати власні роботи, бо “почерк був не мій”.
Після війни, у 1952-му року доля закине її до Сімферополя, а у 1963-му вона закінчить Московський художній інститут.
У Криму Віра Роїк знана як засновниця музею декоративного мистецтва народних умільців, салону живопису самодіяльних художників Криму і школи української.
Віра Сергіївна організувала 140 персональних виставок “Український рушничок”, в т.ч. у всіх обласних центрах України, а також в Росії, Німеччині, Болгарії, Польщі, Туреччині. Брала участь у 287 загальних художніх виставках в СРСР, Україні та за кордоном (Бельгія, Франція, Італія, Монголія, США, Хорватія).
Нині роботи Віри Роїк зберігаються у 43 музеях різних країн світу.
Та куди б не закинула її доля, Віра Сергіївна неодноразово линутиме думками у край дитинства.
Їй пощастить побувати у Гадячі ще раз, у червні 2007-го. В училищі культури (зараз коледжі культури і мистецтв) експонуватимуться роботи народної майстрині. Тільки любов до нашого Гадяча і сильне бажання можуть змусити 96-літню жінку подолати стільки кілометрів, щоби ще раз йому вклонитися, ступити на колись знайомі вулиці, востаннє почути відгомін гадяцьких легенд.
