15 лютого біля Чорного тюльпана – пам’ятника воїнам інтернаціоналістам — у Гадячі зібралися представники громад Гадяччини, щоб вшанувати пам’ять загиблих під час Афганської війни земляків.
Військову інтервенцію в Афганістан Радянський Союз здійснив наприкінці 1979 року під приводом допомоги тодішньому прокомуністичному уряду Демократичної республіки Афганістан. Опонентами урядовців були моджахеди. Слово «моджахеди» за тривалість Афганської війни набуло зневажливого значення, але по суті це були вихідці із консервативних племен і народностей, які населяли Афганістан та не мирилися із кабульськими реформами.
25 грудня 1979 року радянські війська вступили в Афганістан. «Афганська» війна тривала довгих десять років. У радянській історіографії, а потім пізніше й пост радянській років 90-2000 року, увага головно концентрувалася на втратах Радянського Союзу (офіційно вважається, що 14,5 тисяч військовослужбовців, неофіційно —140 тисяч) і звірствах моджахедів. Але лише останніми роками прийшло переосмислення Афганської війни. Хоч точне число загиблих афганців у цій війні не можна назвати, але також неофіційно жертвами військової інтервенції стали від 1 до 2 мільйонів осіб. На своєму шляху радянські війська випалювати цілі села афганців.
Існує ще одна версія вторгнення Радянського Союзу — гра на випередження. Справа в тому, що у Афганістан буквально напередодні мав висадитися контингент США. В подальшому США, а також низка країн НАТО та Пакистан надавали підтримку моджахедам. Проте білоруський блогер Максим Мірович, який свого часу жив у Афганістані і вивчав війну доводить, що Радянський Союз задовго до 1979 року готувався до війни. Свідченням цьому є будівництво дороги і тунелю на перевалі Саланг у 1958-1964 роках. Роботи на об’єктах виконували московські метробудівці. Офіційно дорога і тунель будувалися для сполучення Північного Афганістану із Кабулом. Але саме у 1979 році по цьому тунелю і дорозі радянські війська вторглися у ДРА.
Перманентно продовжуючись 10 років, ця війна ні до чого не привела, окрім жертв по обидві сторони конфлікту. Але не можна говорити, що Радянський Союз раптово увійшов у Афганістан і так же раптово вийшов. Адже у свідомості пересічного українця закарбувалася саме дата 15 лютого, коли останній радянський контингент військових покинув ДРА.
Насправді Михайло Горбачов обіцяв це зробити ще у 1986 році. Але лише у 1988 році були підписані Женевські угоди, за якими США і Пакистан мали припинити підтримку моджахедів, а Радянський Союз протягом 9 місяців 1989 року мав вивести свої війська.
Але Афганська війна продовжувалась – військових, які повернулися і не отримали ані психологічної допомоги, ані, як виявилося, визнання у суспільстві. Про болісно і трагічно пише у своїй книзі «Цинкові хлопчики» Світлана Алексієвич. Якщо подивися статистику, найбільше гинули молоді хлопці віком до 20 років. Із Гадяцького району в Афганській війні загинули восьмеро хлопців: Сергій Білоха, Сергій Козаченко, Олександр Колісник, Сергій Швидкий, Олександр Кравченко, Володимир Мисюра, Костянтин Приходько, Олександр Полуношний.
Але є і неназвані жертви цієї війни – хлопці, які поверталися із пекла, вже не могли нормально жити. Хтось із них тихо йшов із життя, а хтось встигав вимучити і себе, і рідних. Але ніхто із них, принаймні такої практики не зафіксовано, не подавав позовів проти колишнього керівництва Радянського союзу на відшкодування моральних чи фізичних втрат (із Афганської війни повернулися із інвалідністю майже 5 тисяч українців, із Гадяцького району —16).
Трагічність цієї війни була у тому, що хлопці їхали обороняти не кордони своєї країни, а по факту виконували маразматичні накази із Москви. І є версія, що лише те, що історія Радянського Союзу підходила до свого логічного завершення, як це відбувалося із усіма імперіями (а по факту Союз і був імперією у комуністичній обгортці) стало причиною того, що Горбачов пішов на поступки у Женеві у 1988 році.
І неправильно зараз ставитися зневажливо до «афганців», як до людей, які виконували ті накази. Принаймні нам ще переосмислювати і переосмислювати цю "не нашу" війну.
А разом із тим нашу, адже на ній воювали наші хлопці, які вже сорок років несуть важкий тягар.
