Абрикоси, напившись соків землі, відриваються від своїх «насиджених» місць і смачно падають на асфальтову доріжку перед рашівською лікарнею. Тут прохолодно – зусібіч вона оточена серпневою зеленню і …урочисто, бо за кількадесят метрів, у сільському будинку культури рашівчанка Юлія Кобізька презентує книгу про медичний заклад. Рашівська лікарня – найстаріша у районі. Цього року їй виповнюється 130 років.
Із ім’ям Юлії Кобізької у Рашівці пов’язано чимало суспільно-корисних суто для Рашівської громади і в цілому Гадяцького краю проєктів. Наприклад, відкриття музею-аптеки та видання книги про Рашівську аптеку та відродження фотоспадщини і власне імені сільського фотографа Миколи Галушки. Нещодавно Юлія презентувала книгу про Рашівську лікарню. Захід був камерний, але разом із тим ностальгійним і хвилюючим. Адже до сільської бібліотеки прийшли люди, які працювали у лікарні не один десяток років.
– У минулому році я працювала над історією рашівської аптеки і виявила, що лікарня на два роки «старша» за аптеку. У 1890 році тут почав стаціонарно працювати фельдшер, а через два роки відкрили аптеку. У 1901 році почали працювати прийомні покої. І уявіть собі: скільки всього відбувалося в Україні і світі, а рашівська лікарня стоїть ще й досі, – говорить Юлія.
Лікарня у Рашівці з’явилася завдяки тому, що у царській Росії запровадили земства – місцеве самоврядування. Земства мали право розпоряджатися коштами і будувати необхідну інфраструктуру. Оскільки Рашівка була містечком, необхідно було, щоб тут була лікарня (крім земської лікарні, у Рашівці побудували ще й земську школу, – прим. автора). Приміщення, де розташували лікарню спочатку було призначене для погорільців – тут проживали люди навіть із навколишніх сіл, які втратили дім внаслідок пожежі. В’ячеслав Клименко, завідувач тепер уже Рашівської амбулаторії зазначає, що для потреб погорільців під лікарнею був і зараз є великий підвал. Це одна з таємниць рашівської лікарні, адже до підвалу вже багато років ніхто не заходив і ніхто не знає, які відкриття там можна зробити.
Над книгою Юлія працювала рік – зустрічалася із колишніми працівниками лікарні і відкривала історію, про яку всі забули. Авторка зазначає, що лише один період історії лікарні їй не вдалося відобразити повністю – часи Другої світової війні. Не вдалося розшукати ані архівних згадок, ані очевидців у селі, які б могли розповісти, як працювала лікарня.
– Знайшла лише, що працювала Любченко і у 1944 році, коли Рашівка була звільнена у заслання відправили акушерку Ганну Гелер, – говорить Юлія. – Мені вдалося знайти її у банку репресованих, але відомостей, що її звільнили не було. Ймовірно, вона загинула у Сибіру.
Під час роботи над книгою її авторка зробила чимало відкриттів. Наприклад, знайшла внучку лікаря Рашівської лікарні Грабиліна, яка зараз живе у Гадячі. Їй зараз уже понад 90 років, але жінка у добрій пам’яті і має чималенький архів із книг і фотографій, які також увійшли до книги про Рашівську лікарню.
– Якщо у аптеці увесь час постійно працювали дві людини, то у лікарні лікарі часто мінялися, особливо після війни. Причина – вони «товаришували» із алкоголем. Був один лікар, який пропрацював всього пів року і його звільнили через пияцтво. А у «Будівнику комунізму» знайшла інформацію, про лікаря, який протримався на посаді лише кілька місяців. І знову причиною звільнення стало вживання спиртного, – зазначає Юлія.
Але за рашівською лікарнею був не лише “негативний” інформаційний слід. Були у її історії і позитивні моменти – у 1989 році медзаклад отримав грамоту ударників комунізму. В’ячеслав Клименко пригадує, що це був «золотий час», адже лікарня була знана у Гадяцькому районі. А потім були 90-ті і лікарям доводилося викручуватися, як тільки можна. Надія Цілуйко, колишня медсестра, розповідає, що у лікарні не було навіть вати. Щоб її добути, розпороли матрац – списати його було легше, ніж дістати вату.
Зараз Рашівська лікарня має статус амбулаторії загальної практики сімейної медицини. Тут є денний стаціонар, лікарня забезпечена новими аналізаторами, із району приїздить акушер-гінеколог (хоча у рашівській лікарні колись було ціле пологове відділення) кілька років тому дерев’яні вікна змінили на металопластикові. Проте плин часу все таки відчується – скрізь усе стареньке і проситься полагодити, десь переклеїти шпалери, десь полагодити дах. Але те, що лікарня стоятиме ще довго, сумнівів немає.
В’ячеслав Клименко показує підлогу біля колишнього пологового:
– Тут дошки – п’ятидесятка із карельської берези. Колись проводили ремотні роботи із підлоги летіли скіпки. Ви не уявляєте, скільки вона вже лежала, а той неймовірний запах деревини так і залишився.
Ще чимало відомостей про рашівську лікарню можна прочитати у книзі Юлії Кобізької. На жаль, її тираж обмежений і кожна книга після презентації знайшла свого господаря. Але авторка переконує, що хоче зробити ще один тираж видання. А хто вже не мислить себе без діджиталу, книгу можна скачати за посиланням.
