Два Антони, одна Антарктида
– Привіт, Антоне! Вітаю на батьківщині і малій батьківщині зокрема. Ти учасник 24-ї української антарктичної експедиції. Розкажи, як потрапив простий гадяцький хлопець на найхолодніший материк планети?
– Насправді я двічі вже був на Антарктиді. Перший раз у складі 20ї експедиції. Мені тоді було 27 років. До речі, стільки ж було і моєму прадідові Антону Лукичу Омельченку, коли він разом із експедицією Скотта прибув на Антарктиду.
– Я читала, що він був першим українцем, який побував на Антарктиді.
– Так, його приклад мене надихнув і я з дитинства мріяв побачити все те, що бачив мій дід. Більше того, на його честь мене і назвали.
– Коли у тебе прийшло розуміння того, що ти хочеш туди потрапити?
– У мене є старший брат Іларіон. Він класі у сьомому готував на урок географії реферат про Антарктиду. Я зацікавився темою. Мені тоді було 11 років. І от приклад діда надихнув мене. А ще з таким іменем і прізвищем (усміхається – прим. автора) гріх не стати учасником антарктичної експедиції.
– Дитяча мрія це добре. Але ж потрібно якось її втілити. Тож повертаюся до свого першого питання: як потрапити на станцію імені Академіка Вернадського.
– Потрібно бути класним спеціалістом. Я закінчив радіофізичний факультет Київського національного університету імені Тараса Шевченка. За фахом я інженер-радіофізик. Працював і простим механіком, і головним механіком, зараз у мене більше адміністративна робота. А потрапив на станцію дуже просто: написав заяву в Національний антарктичний науковий центр, надіслав резюме, вказав, яку посаду хочу займати і просто чекав відповіді. Мене запросили на співбесіду, я пройшов психологічні тести і все. А наступного разу, тобто на 24-ту експедицію, мене вже вмовляли написати заяву. «Шантажували»: мовляв, підбирається класна команда, а як іще я буду так взагалі. Плюс на станцію приходило нове обладнання і мабуть… зіграло моє самолюбство.
Антон Лукич Омельченко — прадід Антона Омельченка — був першим українцем, який ступив на землю Антарктиди.
– Яку посаду ти займав на станції?
– Я був механіком. Але механіком на Антарктиді потрібно бути спеціалістом на всі руки – і слюсарем,і сантехніком, і токарем.
– Розкажи про свою роботу. Що ти робив на станції?
– У останній експедиції я приїхав на станцію як до себе додому. За три місяці зробив суперремонт обладнання, встановив нову опріснювальну установку – для господарських потреб воду беруть із океану, а далі просто займався регламентними роботами – слідкував за опалювальною системою, циркуляцією солоної води в опріснювальній установц… Вся система життєзабезпечення на моїх плечах.
Тож у другу зимівку мені було легше – я був уже в курсі справ. Чітко знав, що мені потрібно робити. Але перша зимівка була важкою. Тому що перший раз коли приїздиш, 3-4 місяці йде на те, щоб увійти у курс справ. Крім того, потрібно ознайомитися із новим обладнанням, із яким ніколи не працював. Багато часу займає те, щоб зорієнтуватися, що де лежить на станції. Буває таке, що щось робиш, мучишся, зробив. Кудись заходиш, бачиш запчастину і розумієш, що якби знайшов її раніше, то зробив би потрібне не за три дні, а за три години.
– Ти один відповідав за забезпечення усієї станції. А якби щось трапилось?
– Траплялось і не раз. Просто треба ставати і ремонтувати. Якщо немає якоїсь деталі, є станки на яких її можна виточити.
Приїхав як до себе додому
– Твої перші враження від Антарктиди.
– Просто перехоплює подих: від океану, по якому пливуть гроулери…
– …гроулери – це…
– Це шматки льоду, які відколюються від айсберга. Коли ми підходили до материка – це неймовірно: гори, сніг, холод, плавають кити. Це так… Навіть нічого не можеш вимовити.
– Правда, що полярники їдуть на Південний полюс, щоб перевертати пінгвінів?
– Це вигадка. Але чомусь вона прижилася. Пінгвінів перевертати не треба. Вони досить спритні птахи, попри свою зовнішній вигляд. Ми як науковці близько із ними контактували. Більше того, наша станція знаходиться поряд із їхніми гніздами: двері відчиняєш і переступаєш пінгвіна.
– Поговорімо про станцію. Тому що мало хто розуміє, що стоїть за цими трьома словами: станція імені Академіка Вернадського.
– Антарктична станція імені Вернадського знаходиться на острові Галіндез – він за 8 кілометрів від материка. Вона складається із головної будівлі, де знаходяться лабораторії науковців, офіси співробітників і спальні приміщення, їдальня і кухня. У дизельній стоять дизельгенератори – це серце станції. Є столярка, де знаходяться рефрижератори, елінг – приміщення, де ремонтують човни та аеропавільйон. Є баня – прямо на березі океану: можна попаритися і одразу стрибнути в рот морському леопарду. Аварійна база – це окреме віддалене приміщення, де є запас провіанту, спальні місця, якщо не дай боже щось трапиться із основним приміщенням, щоб можна було дочекатися допомоги. Є будиночок, який ми називаємо “магнітка”. Тут геофізики досліджують магнітне поле Землі, є будинок дуже низьких частот.
– Розкажи про сам склад експедиції. Хто був із тобою?
– Зазвичай у експедицію їде 12 людей – науковці і обслуговуючий персонал. Наша група складалася із двох біологів, двох метеорологів, озонометриста, двох геофізиків, механіка, лікаря, дизеліста, кухаря і системного адміністратора.
– Хтось може подумати: ну навіщо Україні та станція, лише гроші на вітер…
– На станції Вернадського безперервно – ще від того часу як вона була англійською – проводять вимірювання озонового шару, магнітного поля землі, спостереження за кліматичними змінами. На основі цих даних науковці можуть спрогнозувати поведінку клімату у майбутньому і тому українська станція дуже важлива. Це наш імідж у науковому світі.
Найбільша небезпека на станції – розтовстіти
– “Смачне” питання. Чим вас годували?
– Нас годували дуже вишуканими стравами, як в кращих ресторанах Лондона і Парижа. І я не жартую. Поперше у експедицію їде кваліфікований кухар. Я що перший раз зимував, що другий, із нами був Богдан. Він талантіще. У нас були навіть суші. Нас балували різними видами печень – від запеченої курки до баранини. І на Антарктиді найбільша небезпека це… розтовстіти. Тенденція така, що практично усі набирають зайву вагу. Тому що це обмежений простір, руху небагато як повсякденному житті, а годують смачно. Навіть якщо не хочеш їсти все одно їси, тому що це реально смачно.
– Як пережити рік у закритому просторі. Які були у вас розваги?
– Книги, фільми, плюс ми грали у футбол, каталися на сноуборді, лижах. На станції я знайшов два “доісторичних” снігоходи — їм років стільки, скільки й мені. Я один розібрав, переварив, щоб він він їздити. На ремонт витратив майже місяць. Теж своєрідна розвага. На другому поверсі головного приміщення є бар. Розвага така: взяти ключку, м’ячик для гольфу, вдарити по м’ячику потрібно так, щоб він із другого поверху спустився у лижну. Хто менше зробить ударів, той і переможець. Крім того, влаштовували змагання із доміно, армрестлінгу, шахів, шашок.
Переможці футбольного турніру.
– Бар – це славнозвісний бар «Фарадей».
– Так, але це більше як зона відпочинку, а не місце, де збираються випивати. Тут є маленький більярдний стіл, дартс, програвач із колекцією вінілових платівок, який дістався ще від англійців. Хоча так, алкоголь є – кожна субота – це святкова субота і керівник станції ставить на стіл лімітований об’єм спиртного – 2 пляшки на 12 людей. Хто хоче може випити і трохи розслабитися.
– Крім святкових субот, які ще є свята на Антарктиді?
– Найбільше свято антарктичної спільноти – мідвінтер, або середина зими. Традиція цього дня – купатися в океані і змагатися хто далі кине хребець кита. Крім того, святкуємо наші українські свята. Але посвоєму. Наприклад, цього року на День Соборності і ми зійшли на гору Скотта. Вона знаходиться на материку. Сходження зайняло 14-15 годин. Це ми тільки піднялися сфотографувалися і спустилися.
Святкування мідвінтер.
Кращий психолог – це керівник станції
– Чи бувають на станції сварки? Як із психологічною допомогою на станції?
– Дивлячись, що мати на увазі під словом сварка. Якщо бити посуд і кричати на всю станцію, то такого немає. А словесні перепалки я називаю «діалогами». Діалоги були, але нечасто. Під час зимівки роль психолога виконують лікар і начальник станції. Психологи працюють під час відбору. Кожен претендент проходить масу психологічних тестів, спілкується як із психологами, так із психіатрами, тому що рік в закритому приміщенні із обмеженим колективом – це випробування для людини і це не кожному до снаги. В цілому більшість зимівок проходить спокійно.
– Чи можна щось привезти із Антарктиди?
– Якщо дужедуже захотіти, то можна, але краще не ризикувати – це заборонено. У мене є лише один маленький камінчик. Хоча друзі говорили, щоб привіз пінгвіна.
– Наскільки холодно на Антарктиді?
– Це залежить від того, що мається на увазі «на Антарктиді». Українська станція знаходиться в доволі комфортних умовах. Взимку температура мінус 2427. Це відносно комфортно, якщо не брати до уваги, що вологість близько ста відсотків, тому по відчуттях ці мінус 2427 сприймаються як мінус 3040. Працювати на відкритому повітрі взагалі неможливо. Руки перестаєш відчувати через дві хвилини. У нас у попередню зимівку у геофізика Богдана Гаврилюка на мачті іонозонду обірвався ромбантени через сильний вітер і обледеніння. Щоб розуміти іонозонд це дуже важливо – він визначає концентрацію іонів у іоносфері. Ми потім його лагодили. Це був жах. Дві хвилини працюєш, руки відмерзають, біжиш у приміщення грієш руки 5 хвилини, із знову надвір.
Антарктичні пейзажі.
– Розкажи, які форс-мажорні ситуації ставалися із тобою.
– Можу розповісти, які взагалі ситуації бували: наприклад, зупинялися насоси солоної води через те, що у магістралях замерзала вода. Проґавив механік. Цього не можна допускати: він повинен працювати на випередження. Насосів два – один цілодобово в операції, інший в гарячому резерві – якщо із першим щось сталося вмикається другий. Я повинен за ними слідкувати. Умовно пройшов місяць, я повинен його відключити, включити інший, відключений перебрати, подивитися, чи все гаразд. А якщо допустити таку ситуацію, що обидва насоси вийшли з ладу, то солона вода замерзає у магістралі і потім дуже складно все лагодити. Поперше, потрібно розкопати цю магістраль, тому що вона під снігом. Взимку його випадає 34 метри. Все потрібно робити при мінус 30, а потім ще й розморозити магістраль. Тому завдання механіка у першу чергу не допустити подібних ситуацій.
– Добре. А курйозні ситуації були?
– Крім того, що я механік, я ще й драйвер. Була перезмінка 24ї і 25ї експедицій, іде розвантаження корабля, я за кермом надувного човна – він досить великий чотири метри у довжину і два в ширину. І тут навколо судна почали намотувати круги… кити. Щось їм сподобалося. І вони занурюються спливають, занурюються – спливають. І тут один кит занурився і сплив прямо під моїм судном і собою підмініяв човен. Мені потім люди розповідали, які це все бачили, що навіть двигун «вискочив» із води.
– Ти злякався?
– Я? Ні! Кит злякався. Я ж в човні, а човен не так легко перевернути.
– Без чого полярник не виживе на Антарктиді?
– Без бороди (усміхається – прим. автора). У мене була отакенна. Борода потрібна обов’язково. Тому це в у першу захист від впливу навколишніх природних умов – сильного вітру, ультрафіолету, опадів. Якщо у тебе немає бороди, тоді потрібно одягати балаклаву.
За грошима на Антарктиду не їдуть
– Я розумію, ти потрапив у експедицію, тому що у тебе вже був певний багаж, навіть бекграунд із прадідом, ти живеш у Києві і тебе вже знають, як класного спеціаліста. А от чи може людина навіть із Гадяча стати учасником експедиції. І якщо чесно, це може бути хіба що кухар. Геофізиків у нас немає.
– Якщо це класний механік, він може поїхати на Антарктиду. Професійного інженери, механіка зараз знайти дуже важко, він повинен бути кваліфікованим практично в усьому: він повинен бути і зварювальником, токарем, сантехнік. Ближче до осені на сайті НАНЦ стартує відкртий конкурс, будьхто може взяти у ньому участь, подати заявку і чекати на результат.
– Ти будеш їхати ще на третю зимівку?
– Ні.
– Чому?
– Я не можу сказати, що там легко. Найбільша проблема, що випадає рік життя, якщо не брати плюси, які дає ця поїздка, це найбільший мінус. І до того ж не така вже й романтика на Антарктиді – хіба перші кілька місяців, а далі це рутина і тяжка робота. А якщо ти гарний спеціаліст, то заробити можна і в нас, в Україні. За великими грошима туди не їздять.
