До війни Віталій Запека був відомим фотографом, входив до топ-100 фотографів за версією сайту photographers.ua. Два роки прослужив у добробаті «Полтава». Війна розкрила його письменницький талант. Навесні минулого року побачив світ антивоєнний роман “Цуцик”, який схвально прийняли читачі. Нещодавно письменник презентував свій роман гадяцьким читачам. Зустріч відбувалася у Гадяцькій центральній бібліотеці імені Лесі Українки.
— На війні я зробив 10 тисяч знімків, двічі “гинув” фотоапарат, із трьох об’єктивів що взяв із собою «живим» залишився один. Мої знімки опубліковані у кількох журналах, а також зберігаються у Центральному державному архіві із поміткою “Зберігати довічно”. За війну із фотохудожника став документалістом, — розповідає Віталій Запека.
Ці знімки увійшли до книги “Батальйон “Полтава”. Роки війни”. Проте крім знімків, на війні народилися оповідання, які увійшли до збірників “Слово про війну-2” та “Слово про війну-3” і навіть книга для внучки.
— Коли служив, у мене народилася внучка. Я не знав чи повернуся — війна є війна. Тому написав для неї подарунок — книгу “Полінка”. Зараз її підготовкою до видання займається харківське видавництво “Віват”, — розповідає Віталій Запека.
Як зізнається письменник, писати його змусили читачі. Віталій Запека викладав у мережу фото із війни. Читачі просили пояснити, що зображене на фото.
З роботи (Широкінський плацдарм)
— Фотографії із поясненнями отримували більше вподобайок. І так я почав описувати зображене на, що навіть не помітив, як з’явилися тексти без фото. І через деякий час зрозумів, що у текстах – моя віддушина, — говорить Віталій Запека.
Крім того, для себе після кожної ротації він записував, що відбувалося на війні. І були такі випадки, коли хотілося записувати щось кумедне. Так з’явився рукопис «Герої херої та не дуже». За нею поставили комедію (!) про війну «Пригоди НЕбравого вояка Шрамка», прем’єра якої нещодавно відбулася на сцені Дніпровського національного академічного українського музично-драматичного театру імені Т.Г.Шевченка.
На війну — через корупцію
— Строковиків ми називали “полоненими”. Вони просто відбували свій час. А ми були ідейними. Ви просто не уявляєте, що відбувалося у добробатах у 2014-2015 роках. Коли я прийшов записуватися у батальйон “Полтава” мені було 47 років. Мені сказали, що я вже старий, — з гумором говорить Віталій Запека. — На війну я потрапив через корупцію. Мав проходити психотести. Перед цим зробив фотосесію штабній психологині. Написав тести погано, але вона запевнила начштабу, що я написав тести краще за усіх. Але видно, що йому потрібні молодші і бажано ВДВшники. Запросив комбата. Той дав мені хвилину, аби переконати, що я йому потрібен на війні. Мені вистачило менше, щоб він мене взяв. Сказав, що моїми очима світ буде бачити його батальйон і знати про нього.
Позивний Спілберг
На війну Віталій Запека поїхав у светрі і джинсах і з фотоапаратом. Зі зброї при ньому був лише складний ніж. Вже по дорозі із Полтави до Волновахи біля Запоріжжя зателефонували і сказали, що мене прийняли у батальйон. У Волноваху ми потрапили саме тоді, коли сепаратисти розбили пасажирський автобус (13 січня 2015 року). Сепаратиське телебачення звинуватило наших солдатів.
— Ненависть місцевих прямо висіла у повітрі і було таке відчуття, що її можна було торкнутися рукою, — пригадує Віталій Запека. — Я не можу забути того ставлення. Ми ходили містом лише зі зброєю і по троє, навіть якщо йшли у місцевий магазин по хліб чи цигарки. Свій ніж я завжди завжди тримав на поготові. Я намагався ніколи не бувати у цьому місті, але із фестивалем «З країни у країну» довелося приїхати. Здивувався, що наші солдати вже ходять спокійно і поодинці. Можуть без зброї. У містечку майстрів виготовляли магніти із українським прапором: люди самі вирізали із фанери, розфарбовували його і потрібен був час, щоб магніт висох. Що цікаво, що діти носили ці магніти на долонях, а люди дорослі — за 30, куди завгодно ховали, аби ніхто не побачив, що у нього магніт із українським прапором. Хоча мене вразив один дідусь. Прийшов запитав книгу по історії УПА, «Кайдашеву сім’ю».
Автопортрет
На війні Віталій Запека отримав позивний Спілберг — через те, що увесь час був із фотоапаратом. Спочатку до нього ставилися зі зверхністю: що він може із фотоапаратом. Проте пізніше на “нулівку” завжди відправляли групу: снайпера, АГСника, кулеметника, якщо пощастить “айболіта”( лікаря) і обов’язково Спілберга.
— У Кримському найдовша тиша була 15 хвилин. Тут зробив репортаж «Історія однієї вулиці», — розповідає Віталій Запека. — Від початку до кінця я не знайшов жодної вцілілої хати. Все у «відмітинах» . І тут помічаю, що щось не те: «неправильні» дірки у залізних воротах. Запитую у господаря. А той відповідає: “ Чому неправильні? Звичайний касетний град”. «Звичайний касетний град» заборонений всіма міжнародними конвенціями. Ті ворота можна знімати і везти у Гаагу.
У Трьохізбенці зустрівся із бабусею (пізніше вона стала героїнею оповідання “Просто Марія”), її брата вбив ворожий снайпер, а будинок і обійстя постраждало від обстрілу сепаратистів та їхніх російських поплічників. Хату бабусі із Трьохізбенки відновлювали українські військові.
— Вона побачила мій фотоапарат і запитала звідки я, — пригадує Віталій Запека. — Сказав, що із Полтави. Говорить мені: “Добрі у тебе у очі. Ти там за кордоном розкажи, як хохли над нами збиткуються”.
“Цуцик”: про війну очима собаки
Письменник зізнається, що на війні за пів години відчував себе як вдома. А вдома після повернення із війни півтора місяця не міг прийти у себе.
— Перші пів року у мене був класичний посттравматичний синдром. Мені було байдуже, хто сказав «рогате» слово про армію чи Україну. Потім це пройшло. Ми сиділи із волонтерами у пивниці, до нас підсіло !”тіло” і щось ляпнуло про українську армію. Я вилив йому на голову кухоль пива. Так я зрозумів, що я “вилікувався”. Через тиждень придумав “Цуцика” — книга була готова від початку до кінця. Залишилося лише записати. На це пішло 9 місяців, — говорить Віталій Запека. — Оповідь ведеться від імені собачки, яку знайшли на подвір’ї батьки дівчинки Юлі. Частково події відбуваються у Трьохізбенці.
Зазначає, що у романі є неточності і відверта брехня. Антивоєнний роман присвячений 272-м загиблим за роки війни дітям і зокрема 14-річній жительці Трьохізбенки Юлі Унгівенко, яка загинула разом із мамою і бабусею після ворожого обстрілу 15 січня 2015 року. У романі Юлі 6 років. — — Трьохізбенка була звільнена влітку 14-го року, але собаки швидко ростуть і мені потрібно було, щоб цуцик залишався цуциком до загибелі дівчинки. Тому я взяв гріх на душу і «звільнив» село ранньою зимою, — зізнається Віталій Запека.
Крім того, на обкладинку довелося помістити фото власного домашнього улюбленця письменника — померанського шпіца.
— Цуцик у романі — дворяжка. Мені довелося фотографувати свого песика, бо не знав чи вдасться сфотографувати вуличного пса із м’ячиком — адже це також важлива деталь у романі. Щоб зробити фото на обкладинку довелося довго попрацювати. Але на зустрічах із читачами я завжли розповідаю, чому на обкладинці зображений породистий пес, а не дворняжка, — говорить Віталій Запека.
Книга «Цуцик» частково біографічна. Відстотків на 25 — головний герой сам автор.
— Та людина, яка ненавидить армію – це я. Людина, яка до війни думала, навіщо нам армія – це я. Свою тупість і я відкупив і відвоював скільки міг, — зазначає Віталій Запека.
