Про подружжя Ганни і Олексія Нечипоренків із Броварок не лише у Гадяцькому районі, а й на Полтавщині не чув хіба що лінивий. Разом із племінницею Ганни Наумівни Мотроною Мельник їхнє тріо «Родина» знають поза межами Полтавської області. Вони співають так, що навіть молодь, вихована сучасними музичними трендами, не може приховати захвату.
Ганна Наумівна і Олексій Васильович прожили у шлюбі 63 роки. Напередодні Дня усіх закоханих журналісти Гадяч.City поїхали до подружжя, аби розпитати рецепт їхнього тривалого подружнього і творчого життя.
Нечипоренки живуть при самому в’їзді у село. Для заїжджих головний дороговказ – червоний запорожець, що стоїть у дворі. Зустрічає господар – хоч йому вже за вісімдесят, та дідусь іще нівроку. І пожартує, і заспіває, і на гармошці заграє. Говорить, що ще донедавна їздив на тому червоному запорожці. У хаті зібралася ціла родина: прийшла і племінниця Ганни Наумівни Мотрона Мельник, донька Марія і правнучка Лєра. Донька Валентина живе зараз у Білорусі. Хоч у Ганни Наумівни і Олексія Васильовича продовжили рід дівчата, та онуків Бог дав хлопців – аж чотирьох.
Як познайомилися
Ганна Наумівна:
– Колись нас уже питали, як ми познайомилися. Так він (киває на Олексія Васильовича) зовсім не так розказав. Наче ми були у клубі, а він грав на гармошці. А коли ішов додому, я за ним побігла. Такого не було.
Олексій Васильович (мирно):
– Раніше ж були досвітки. Ходили хлопці, дівчата. Дівчата сиділи, вишивали. От я її і приглянув. Хоча я її запримітив ще раніше: коли помагав їй насипати мішок із дертю – ми обоє працювали в колгоспі. І спочатку були шутки-шутки, а тоді в любов і перейшло.
Ганна Наумівна:
– Хіба? А я пам’ятаю, що знала, що тебе звати Олексій. Ми із дівчатами ліпили горщечки на розсаду. А він привозив нам торфу. Вже тоді він на мене накинув оком. А тоді вже був клуб.
Олексій Васильович:
– А одружилися ми вже після того як з’їздили на цілину. Я був у Адбасарі, а жінка – в Акмолінську. Нас не примушували їхати: сказали у колгоспі – хочете їдьте на жнива, заробите хліба. Ех, я тоді мало із казашкою не одружився, красива-а-а була (сміється – прим. автора). Та я заробив хліба, та й повернувся додому.
Ганна Наумівна:
– Як почали зустрічатися, то дід вдень працював у колгоспі, а увечері крутив у клубі кіно. То у мене був “блат” (сміється –прим. автора). Після кіно йшла до подруги спати. Тоді мати моя приходить і дубчиком по одіялу як стукне: «Вставайте, вставате, бо дід Іван уже корову погнав (це мій вітчим). Встаємо і божимося, що увечері вже нікуди не будемо йти. А як же ж не підеш, коли дід (Олексій Васильович) на наш куток на велосипеді приїжджає. А на ранок знову до корови важко вставати.
Нам по 19 років було коли ми почали зустрічатися. Раніше легше було жити ніж зараз. Увечері ми пішли в клуб: він на гармошці грає, а ми з дівчатами танцюємо. Як свято було жовтневе (7 листопада – більшовицький переворот, який у радянські часи святкували як свято Великого Жовтня – прим. автора) колгосп видавав усі продукти і тоді ми три дні гуляли. Ми тоді самі пиво робили. На свинарнику у нас здоровий котел був, цукрових буряків намиємо, накришимо, наваримо, а тоді буряки викинули, юшку зцідили, у бідонах воно переграло і вже своє «пиво».
На роботу їдемо співаємо, назад їдемо також співаємо. Як не важко: цілий день працюєш – кожен бурячок грудочкою потрібно підперти, а увечері співаємо усе одно.
Олексій Васильович:
– У сорок сьомому застали ми голодовку. Нам було по 10 років. Я йшов о третій ночі, щоб зайняти чергу за хлібом. Тяжко дуже було – не було що їсти. На весну листя із дерев об’їдали – із липи, берез, а я черепашки ловив, на листі як насмажимо, кропом прикрасимо і їмо.
Про весілля
Ганна Наумівна:
– Ой дощ який у той день періщив! А було ж 12 лютого. А треба було розписуватися.Тоді розписувалися у Книшівці. Чоловік запряг коня у лабці. І поїхали.
Олексій Васильович:
– А весілля справили 16 лютого.
Ганна Наумівна:
– Із весілля у нас і не було фото. Тоді ж такого не було. Єдине весільне фото – моєї подружки. Вона виходила заміж 2 лютого, а я була дружкою. Ото нас і сфотографували.
Із весільного вбрання на мені був жакет, підперезана була рушником. На голові вінок із лєнтами.
Олексій Васильович:
– Ой скільки тих лєнт було…
Ганна Наумівна:
– Забирали мене на глабцях, запряжених парою коней. До упряжі почепили дугу, на дугу – дзвінок. На весільному столі були капустяк, картопля, квашена капуста, кисіль чорний і білий, коровай, із спиртного – дві пляшки із вином. Людей було небагато – у нас невеличка хата була, то були самі сусіди і рідня. Ну а як дочку віддавали заміж, то гукали усе село.
Про сімейне життя
Ганна Наумівна:
– У декреті я була два місяці. Потім пішла у ланку. Доїла корів. Дід удень працював на тракторі, а увечері кіномеханіком.
Олексій Васильович:
– Двадцять років проробив! Багато чого навчився.
Донька Марія:
– Ой, я пам’ятаю, як батько збирався у клуб. У нього такий гарний кучерявий чуб був. Він його отак качалочкою викладе, набакир картуза одягне і га-а-арний!
Про сварки
Ганна Наумівна:
– Було всього. Робили удвох на свинарнику. Він фуражиром був і вони дерть возять, а ми із дівчатами вкрадемо мішок, бо свиней вдома потрібно було чимось годувати. Там із дідом погриземося, бо ж він за нього відповідає. А тоді ще й вдома далі гриземося за той мішок. Словом, усяке було. Сварилися, ну не билися головне. А взагалі жінки мені у селі заздрили: дід і коноплі в’язав, і возив, і буряки полов. Вдома у нас було 12 поросят, корова, телята. А городи я сама ніколи не полола. Чоловік приходив із роботи додому і вже із сапою на грядках.
Про тріо «Родина»
Ганна Наумівна:
– Ми вже повиходили на пенсію, коли заклубом попросила діда, щоб грав на гармошці – їм потрібно було звітувати у Книшівці. Він відмовився. Але завклубом і далі просила. Ну дід і погодився. А я пішла подивитися, як вони репетирували. А потім ще із ними заспівала. З того все і почалося. Отак ми уже 12 роківспіваємо і не відпускають нас. Проїздили по усій Полтавській області, були у Пироговому. Навіть запрошували за кордон, але ми відмовилися. Вже роки не ті. Але нам телефонували із Польщі і плакали, як же ж ми гарно співаємо.
Як прожити разом 63 роки
Ганна Наумівна:
– Лише терпіння. Старатися стримувати свої емоції. І мати улюблену справу. Наше тріо «Родина» дарує людям пісню. А взамін ми отримуємо енергію жити і творити далі.
*
Вони такі , що навіть не здогадуєшся, що обом за вісімдесят. Стільки, мабуть, ми не сміялися у житті, як у хаті Нечипоренків. І стільки не співали. Хоч вони і жартували одне над одним і згадували такі моменти, коли хотілося плакати: все одно ми бачили її – їхню любов.
