Оксана Терешкевич – одна із найстаріших жительок міста. Наступного січня їй виповниться 93 роки. Пані Оксані є що згадати і про своє життя, і про Гадяч. Гадяч.City побував на гостинах у бабусі Оксани.
— Сонечко, в мене нормально на голові?
Вузлуватими старечими пальцями вона поправляє білий тоненький пушок коротко стриженого волосся.
З дзеркала столітньої давнини на неї дивиться маленька сухенька бабусечка. На ній червоний светр і чорне плаття поцяцьковане квітами.
— Зараз, зачекай, ще й губи підмалюю. Якби знала, що фотографуватимеш, то вбралася б гарніше.
Живе бабуся Оксана сама, за нею доглядає невістка Галина, яка живе поряд. Приходить щодня провідати чи запитати, що купити у магазині чи аптеці. Двічі на тиждень приходить соціальна робітниця із терцентру. Прибирає у хаті і купує те, що необхідне.
Проте пані Оксана ще нівроку, сама ще порається по хаті, готує, топить пічку. Із живої душі у хаті два коти. Ще одне хазяйство – пес. Ось і вся живність. На вікнах у шибки дивляться вазони із алое.
—Але набільше я люблю ось «кропивку», говорить.
Гадячани старшого покоління добре знають Оксану Терешкевич, бо у післявоєнні роки вона разом із своєю колегою були зубними лікарями на увесь район і місто. У стоматологічному відділенні районної лікарні вона працювала 48 років, 15 років – у призовних комісіях.
— Із ліками було тоді погано, обладнанням, – пригадує повоєнне лікування у Гадячі пані Оксана. – Бормашина була ножна – нажимаєш ногою на педаль, бормашина працює. Трудилася на півставки у туберкульозному санаторії.
– Туди о сьомій забирає автобус, а звідти іду пішки шість кілометрів у місто. Ой розповім, як я потрапила у санаторій.
Він тоді був від Міністерства оборони і Генштабу. Колись виходжу із роботи, а переді мною стоять три офіцери. Та до мене: «Товариш Томазов (начальник санаторію) просить, щоб ви працювали у нього». А я й кажу, що основне місце не залишу. Вони тоді: «Товариш Томазов обіцяв, що вам буде ставка, але працюватимете ви тільки півдня».
Тобі розповісти як там було? Сидить навпроти мене військовий, пацієнт. Питає: «Доктор, а почему вы в маске. Боитесь от меня заразиться или боитесь меня заразить. Я здоров, приехал отдыхать». Я розгортаю історію хвороби, а там 30 паличок Коха. Відкрита форма туберкульозу.
Сучасна ЦРЛ з’явилася у місті у 60-х роках. До того лікарня знаходилося на місці пошти. Станції швидкої допомоги не було. На виклики виїздили самі лікарі. Вони чергували уночі. За транспорт правила підвода, замість водія – конюх. Колись Оксані Терешкевич довелося їхати на виклик аж у Лютеньку о третій ночі.
— Не знаю, як я все це пережила, – говорить бабуся Оксана. – Мабуть, так довго і живу, що загартувало мене життя.
Оксана Михайлівна раз по раз дивиться у куточок на серванті – там рядком стоять фото її чоловіка та синів. Коли перебираємо старі фотографії старенька цілує фото чоловіка. Його не стало понад 20 років тому, сина Олександра – сім років тому, а Олексій – рік тому трагічно загинув. Є у старенької молодша сестра Ліля. Та живе вона у Новоросійську.
— Ой як би хотілося, як ви оце напишете, щоб прочитала Ліля. Вони із чоловіком їздили у Гадяч. А тепер ото таке (російсько-українська війна – прм.авт.). Та й вони теж уже старенькі.
Оксана Михайлівна корінна гадячанка. Ні, навіть не так, заярянка. Їхня хата стояла на вулиці Горького, а дівчина ходила у третю школу.
— У нас була така хатка під стріхою, віконечка маленькі. Мама завжди була зайнята – працювала на рівних посадах у райкомі. Бабуся трудилася у колгоспі ІІІ Інтернаціонал.
— Я ще сплю, а вона мені поставить горщичок із супом, та й іде на роботу. А потім приходить прабабуся, одягає на мене кофту, підв’язує хусткою і я цілий день надворі ходжу. Сусіди наші ткали мотузки. Я любила дивитися, як вони це роблять.
Коли вже була очевидною нацистська окупація мама Оксани Михайлівни приписала своїх доньок до Вельбівського дитбудинку.
—Чого так робили? Бо дитбудинки легше було знайти, вони були на обліку. У мами була кобила із лошам, то вона віддала їх для обозу. Ми виїжджали вже під обстрілами. Із нами на Урал поїхала бабуся.
Вельбівський дитбудинок розформували по двох населених пунктах: селі Чащиному та місті Ірбіт. Оксана із сестрою Лілею опинилася у Чащиному.
— Як же нас там кусали клопи, словами не передати. А голодували як ми! Стоїмо в черзі за хлібом. Мене штовхнув якийсь дядько. А мені так образливо стало. Дадуть по 200 грамів хліба на людину, а ти додому йдеш і їси свою пайку. Тоді довелося мені йти на роботу у колгосп. Працювали вночі. Я дуже любила закидати снопи до бункера. Той хліб тоді ішов солдатам на фронт, – згадує бабуся.
Місто Ірбіт лежало за 18 кілометрів від Чащиного. Саме тут трішки довелося навчатися у фельдшерсько-акушерській школі. Але щойно почала навчатися, як із України приїхала їхня мама – забирати доньок додому. Був 1944 рік.
— Ми приїхали, а скрізь розруха, будинок наш розбомлений. Мамі дали квартиру і ми переїхали на вулицю Фрунзе. У тій квартирі зараз живе моя онучка Лєночка.
А ця хата – Оксана Михайлівна описує коло по вітальні – чоловікових батьків. Його побудував купець Свистунов , а купив у нього дід мого чоловіка у 1871 році. Ото рахуй скільки їй років. Але вона як дуб. Он яка ліпнина на стелі. А як проводили газ, то не могли пробити стіну. Коли ж переробляти проводку, то майстер казав, що ще не бачив таких сволоків.
Невістка Галина збирається додому: бабуся починає хвилюватися – не поміряли тиск. Галина йде у залу бере тонометр – він має почесне місці на столі.
— Сто тридцять на 80, – говорить жінка. – Трішки підвищений. А так у Оксани Михайлівни завжди 120 на 80.
Ми йдемо у вітальню – бабуся Оксана встигла підготуватися: на столі розкладені фотоальбоми, визирають старенькі фотографії. Вона передивляється кожну і докладно розповідає, хто є хто.
— А ось і всі мої, на світлині чоловік Віктор і сини Саша і Олексій. Мама моя не благословила мене на шлюб, за це все життя на мене сердилася. І весілля як такого у нас не було. Ми пішли у РАЦС, розписалися, пришли сюди у хату, поставили те свідоцтво на стіл і роз’їхалися: Вітя у Харків на навчання, я – у Полтаву, – каже Оксана Михайлівна.
У Полтаві дівчина вчилася у зубо-лікарській школі. Вступила туди у 1945 році.
— Ой як голодно ми жили, пригадує бабуся Оксана, – виживали, бо американці давали подарунки – сухпайки. А ми тоді їх продавали щоб купити у що одягтися. Ой, а що я тобі зараз розповім! Був у мене кавалєр: капітан далекого плавання. Мав чорну «Волгу» і був по вуха закоханий у мене. Писав мені красиві листи. А коли приїздив у Гадяч, то спершу їхав до мене, а не додому (він сам був із Гадяча). Тричі пропонував мені вийти за нього заміж, але я вибрала Вітю.
Віктор Терешкевич — п’ятий зліва.
Познайомилася Оксана Михайлівна зі своїм чоловіком на танцях, які відбувалися щосуботи у заготзерні. Бабуся каже, що чоловік її був кра-а-асивий, блакитноокий і також пов’язаний із морем: із Другої світової Віктор Терешкевич повернувся у званні старшого матроса у 1947 році, вже аж після Японської війни. Мав багато нагород. Але все життя працював вчителем фізкультури у першій школі.
Вони й справді були дуже гарними: чорнява невеличка Оксана і високий статний Віктор.
— Я красиво одягалася, говорить Оксана Михайлівна, ходила на отакенних каблуках. Мене зараз хто як бачить то питає: «Оксана Михайлівна, а де ваші каблуки?» У нас була машина. Така як «бобік». Це сьогодні машин розвелося чимало, а тоді було лише у трьох сімей, серед них і наша.
— Я дуже любила свою роботу і пацієнтів. Колись у нас робили жінці аборт. Поплутали ліки і не те вкололи. Жінка померла. Після того казали: «Треба робити, як Терешкевичка». А я завжди як давала укол пацієнту, наливала собі трохи ліків на руку і нюхала, чи ті я даю. А колись під час чергування поступила жінка. Порізаний язик аж біля кореня. Пояснює: робила зуби. Кров хлеще, нікого немає я сама і ще медсестрою. Це не моя робота, але наклала їй 12 швів. Так і не призналася, де вона ті зуби робила.
Оксана Михайлівна на святкуванні Дня Перемоги. 1985 рік
На прощання бабуся Оксана готує гостинець: у целофановий пакетик кладе мандарину, цукерки, печиво, вафлі.
Стримуєш себе, аби не заплакати – так хороше стає і щемно. Ми обіймаємося на прощання. Її руки холодні, а плечі худесенькі.
А перед очима невеличка сильна духом жінка, яка впевнено крокує вулицями Гадяча на високих каблуках.
