Не можна зняти халат і перестати бути лікарем: Валерій Кулик про обов’язки та стреси

Понеділок, початок робочого тижня. Але для журналістів Гадяч.Сity це незвичайний день. Ми не поспішаємо в редакцію, не вмикаємо комп’ютера, не шукаємо цікавих новин. А «працюємо» із лікарем-хірургом Валерієм Куликом, у якого прийом пацієнтів... не закінчується ніколи.

Доки триває обхід у «хірургії», чекаємо на Валерія Івановича під дверима ординаторської. Поряд крутиться білява жінка у коричневій шкірянці. Вдивляється у коридор хірургічного відділення і задумливо говорить:

– Де ж наш Валєрій Іванович?

Нарешті обхід закінчується. І ми можемо поговорити. Валерій Кулик запрошує нас до ординаторської. Пропонує каву із медом.

– Ви точно такої кави не куштували, – говорить. – А взагалі пити багато кави не можна, при моїй роботі я випиваю лише дві чашки. Щоб насолодитися.

Як проходить день лікаря-хірурга

Робочий день починається о 8-й, завершується о 16.00. Нічні зміни – 7 разів на місяць. Буцімто все як і у представників інших професій. Проте, що відрізняє лікарів від інших – у хірургів ніколи не буває вихідних. Під час операціі потрібно 2 хірурги, тому можуть викликати і вночі, і у вихідний. І що говорити за відпустку – у лікаря її просто немає. Адже є телефон та соц мережі і розслабитися немає просто змоги.

– Ви будете сміятися (усміхається – прим. автора), але лікарем я мріяв бути із дитинства. Вступав на навчання в медучилище в місті Прилуки Чернігівська область. І коли я навчався, у мене промайнула така думка, що я буду крутим лікарем. Потім, коли ознайомився із ситуацією, зрозумів, що максимум я стану крутим фельдшером, – говорить Валерій Кулик. – Мене це не задовольнило і після закінчення навчання, поступив далі – в Полтавську медичну академію. Відучився 6 років, пройшов інтернатуру по хірургії. І коли прийшов час обирати місце роботи, у Прилуках, на той момент не було вакансії. Тож вирішив працювати у Гадячі, тут запропонували роботу. Та й дружина моя із Гадяча. Вона теж лікар, працює кардіологом у поліклінічному відділенні. Тож працюю у Гадячі вже 14 років. У мене гарні учителі – Олександр Гриценко, Василь  Огризько, Юрій Приголовкін, на жаль його з нами уже немає.

– Допомагати – мій обов’язок, – говорить Валерій Кулик — і вибачаючись виходить із кабінету – у приймальному відділенні 16-річна дівчина.

Ми «ув’язуємося» слідом. Т-а-а-к! Ходити за лікарем та ще фізкультура.

– Ви за мною не вженетеся, – на ходу жартує Валерій Кулик, – і так проходить цілий день.

Доки трохи все утихомирилося, питаємо як медична реформа торкнулася стаціонару.

О 14 годині відчуваю, що вже втомилася, голова стає надто важкою. Спостерігаю за Валерієм Івановичем. Теж втомлений. Журналісти, камера, пацієнти, до кабінету заглядає літній чоловік. Просить оглянути його 81-річну сестру. Далеко бігти не доводиться – перев’язувальний кабінет навпроти. На нашу камеру недовірливо дивиться брат літньої пацієнтки. Валерій Іванович зникає за білими дверима і за кілька хвилин з’являється. Повертаємося до ординаторської.

Післяобідня пора налаштовує на філософські теми.

– Валерію Івановичу, у Вас помирали пацієнти?

– Так.

– Що ви відчували?

Відповідає запитанням на запитання:

– У вас випадала чашка із рук? Ось такі відчуття, тільки у сто раз неприємніше. Просто випало із рук людське життя. Пацієнти помирають у всіх, і у кожного лікаря. А якщо бути точнішим – то не у лікаря, а від хвороб, які самі запускають. У такій ситуації лікар або спостерігає, або допомагає.

– Які бувають пацієнти?

– Пацієнти бувають різними. Тяжкий пацієнт – залежить від тяжкості захворювання, а також від того, наскільки лікар знає, як його лікувати.

– Ви практикуючий хірург...

– Так.

– Що ви відчуваєте під час операції?

– Те саме що й механік. Звичайні робочі моменти. Є поставлена задача яку потрібно виконати. І завжди налаштовую пацієнта, що все буде гаразд. Психологічний стан людини також важливий.

– Нічні зміни. Як ви працюєте цілу ніч?

– Нічні змін (задумливо). Це один із етапів навчання, особливо для молодих хірургів. Є такий період, коли нічні зміни – як на фронті. Ти сам на сам із пацієнтом, із ситуацією, яка виникає. Перший час було складно. Губився, згодом звикаєш. Виникає професійне безсоння та хронічна втомлюваність.

– О, то які професійні захворювання у хірургів?

– Гіпертонія у першу чергу, порушення серцевого ритму, утворюються тромби. А далі як час покаже: або інсульти, або інфаркти.

– Яким має бути хороший лікар?

– Хороший хірург – той який зацікавлений своїм пацієнтом, своєю роботою, щось вміє та може допомогти.

Раптом двері ординаторської відчиняються і у кімнату залітає лікар...

– Так, я переодягатися, там привезли пацієнта.

Це сигнал для нас.

Красунчик-апендикс

Коли повертаємося від лірики змінюємо на фізику. Запитуємо із якими діагнозами найчастіше потрапляють гадячани до хірургічного відділення.

– Специфіка роботи Гадяцької лікарні базується переважно на наданні невідкладної допомоги. Гострий апендицит, цистит, грижі, урологічні патології, панкреативна виразка шлунку – все це ми бачимо щодня. Ще ми робимо планові операції. Надаємо допомогу людям, щоб завчасно попередити ускладнення, які можуть виникнути при прогресуванні хвороби. Наприклад, при тій самій жовчий кам’яній хворобі, вчасно не прооперований холицестит становиться причиною набагато ширшоі операціі, травматичноі, та більше затратноі для пацієнта. У хірургії є нюанси у наданні допомоги дітям, все що можна – оперуємо, складні випадки консультуємо та направляємо в профільні лікарні, де є необхідне обладнання та кваліфіковані спеціалісти. Наш заклад забезпечений обладнанням для виконання лапароскопічних операцій.

– Ярослав, – говорит до хлопчини, якийсь увесь час щось пише, Валерій Іванович, побачивши наші здивовані очі (як лапароскопічний метод у Гадяч?), – покажи.

Ярослав, він же інтерн, шукає на робочому комп’ютері відео.

Від щирого серця скажемо – бррр!

Валерій Іванович і його колега Олександр Гриценко показують етапи операції.

– А ось і наш красунчик! На екрані – запалений апендикс.

Стрілка годинника наближається до 16-ї. У відділенні поволі настає тиша. Наш «робочий день» у лікарні добігає кінця. Наостанок знову «тягне» на філософію.

Запитуємо Валерія Кулика про те, що йому не подобається у його роботі.

– А можна казати? (усміхається). У першу чергу це фінансова сторона та ставлення держави до лікарів, взагалі. У мене багато друзів-однокурсників, які активно та ефективно працюють закордоном лікарями, які могли би тут, в Україні приносити колосальний успіх. Вони працюють на нижчих посадах, а отримують зарплатню в десятки разів більше, ніж ми тут.

– То вас було бажання поїхати закордон?

Емоційно:

– Не покидає. Регулярно друзі дзвонять та питають, чому я не наважуюся.

– Ви думали піти із професії?

– А що я вмію. Коли великі стреси – виникала така думка, а чи не найкраще було б зайнятися своїм бізнесом, наприклад розведенням кроликів (усміхається). Хтось гарно вміє будувати будинок, а я вмію лікувати. Кожен має займати ту нішу, яку вибирав для себе.