Василя Івановича і Валентину Дмитрівну Підгайних добре знають не лише у місті, а й у районі і навіть області та Україні. Не було жодного села у Гадяцькому районі куди не приїздили Підгайні. Він – керівник аматорського народного колективу «Золоте зерно», вона – як учасниця. Він вправний баяніст, який із дитинства не випускав баяна із рук, вона – власниця сопрано. Обоє вони – ветерани праці.
Напередодні Дня людей похилого віку Гадяч.City побував у гостях родини Підгайних і тепер не зрозуміло, хто із них «молодіший» – Василь Іванович і Валентина Дмитрівна чи 30-річні журналісти.
Василь Іванович 15 років працював у місцевому училищі культури (зараз коледж культури імені І.П.Котляревського) викладачем по класу баяну, 22 роки був директором музичної школи, а пізніше став керівником аматорського народного колективу «Золоте зерно» – на цілих півтора десятка років. Їхній будинок – наче музей: у залі історія родини Підгайних у фото – тут їхні фото, дітей, онуків. Один за одним з’являються пухкі від фотокарток альбоми.
Василь Іванович показує на фото чорнявої дівчини із купою медалей. Це внучка Оля.
Валентина Дмитрівна прихорошується перед дзеркалом – малює губки, крутиться перед трильяжем, одягає на шию намисто. Коротка стрижка і джинси. Ну зовсім не схожа на класичну бабусю.
— Ми старості ніколи не відчували, говорить Валентина Дмитрівна, – і не відчуваємо. Десять років тому із дівчатами – колегами по «Золотому зерну» поїхали у Іллічівськ (зараз Чорноморськ) у санаторій. А там бачу можна на парашуті покататися із катера. Дзвоню доньці Ларі, розказую. Вона мені: «Мама, та ну ти що». А мені ж хочеться ж дуже страх. Телефоную знову: «Лара, а може таки спробувати». Донька: «Ну добре, але щоб тільки батько не знав». І от я лечу, відпускаю стропи, страшно, косинку зірвало. Мене після того дівчата називали Терешковою. І додає: «Це Василь Іванович у нас домосід, а мені аби куди поїхати. Я собі зробила закордонний паспорт. Думаємо із сестрою поїхати у брата Бориса, який живе у Латвії, або до сестри Люди у Філадельфію.
Василь Іванович нещодавно відсвяткував 80 років, Валентині Дмитрівні – 77. Але коли із ними спілкуєшся геть забуваєш про їхній вік. Можливо, тому що вони багато жартують і навіть одне із одного.
— А знаєте чому у нас Ваня талановитий (онук один із чотирьох онуків подружжя, полтавський художник, Іван Підгайний мав виставку у гадяцькому історико-культурному музеї прим. автора)? То він увесь у бабусю вона колись собаку намалювала , а хвіст біля вуха. От у неї і вдався, – жартує Василь Іванович і веде у передпокій. Тут велика бібліотека, на стіні напроти – портрет Шевченка.
— Це я малював, — показує на картину. – Простими олівцями. Зачинився у кабінеті і не пускав до себе нікого два дні, поки не завершив.
Полюбила за кучері
Мистецтво стало не лише справою життя Василя Івановича і Валентина Дмитрівни, а й… поєднало їх.
Василь Іванович – із млинянських. Його батько загинув у 1941 році на фронті, а маму у 1947 році посадили до в’язниці за те, що із Лисівки принесла додому три бурячки, щоб син Вася не помер із голоду. Їй дали три роки, які вона відбувала на Півночі аж під Воркутою.
— Мати встигла мене відвести до своєї сестри у Солдатове. Отам я підростав, пригадує Василь Іванович. – І тут мене кликали на колодки старші хлопці і дівчата, щоб я їм грав на баяні.
Мама Василя Івановича на Півночі зустріла свого другого чоловіка – той теж відбував покарання. Вітчим заробив свої 10 років за те, що він як голова колгоспу не виконав план хлібозаготівлі у 33-му році. Подружжя оселилося у місті Інта, що неподалік від Воркути.
Сюди мама Василя Івановича забрали сина до себе.
— Ой, усього там було, — пригадує Василь Іванович.– Школа була за 60 кілометрів від дому. Жив у інтернаті. Там так холодно було, що аж волосся мерзло.
Але саме тут у Інті розкрився талант Василя Підгайного.
— Я не знаю, яким би був мій батько. Але свого вітчима я дуже любив. Отакий був чоловік! І Дмитровна дуже його любила. Він сам не умів грати на жодному музичному інструменті, але мені купив і балайку, і скрипку, гітару, гармошку, баян. У інтернаті не було викладача із музики, тож я опановував баян самостійно виписав собі самоучителя, — говорить Василь Іванович.
Після школи хлопець поїхав до тітки у Полтаву, мама і вітчим переїхали до Гадяча. Родичка влаштувала хлопця на Південний вокзал обліковцем вагонів. Паралельно він навчався на вечірньому відділені музичного училища і був за концертмейстера при аматорському колективі Південної залізниці. А потім Василя Івановича забрали у армію. Після трьох років служби у Москві хлопець повернувся до Гадяча – сюди наприкінці 50-х років із Харкова перевели училище культури і відкрили 4-річне навчання.
Валя Руденко із Дубов’язівки Конотопського району Сумської області вже навчалася на другому курсі училища культури, коли на перший курс вступив кучерявий старшина.
Василь Іванович показує старі весільні фото. На одному високий кучерявий хлопець і худесенька як тростиночка дівчина. Весільна сукня – до коліна – дань моді 60-х.
— Значить вступив я: красивий страшина, здоровий, дівчата штабелями падають, і тут тобі треба зустрів дубов’язівську, — жартує чоловік.
— За оті кучері я його полюбила. І виходила заміж за нього, бо думала, що діти будуть кучеряві. А воно ніхто у батька кучерями не вдався, — сміється Валентина Дмитрівна. – Ми зустрічалися, зустрічалися, а тоді Василева мати говорить йому: «А що ж оце буде, значить, Віра випуститься та втече, а ти будеш доучуватися». Ото так ми й одружилися.
Унікальний Василь Підгайний
Василь Підгайний – єдиний на увесь район і місто заслужений працівник культури України серед працівників культури району. Це звання він отримав не просто так. Адже за всю його довгий робочий вік він впустив сотні студенів, три сотні вихованців дитячої музичної школи, об’їздив із «Золотим зерном» пів України.
— Нагороджував президент Ющенко. Бачив я його, як оце тебе. А Ада Роговцева поряд сиділа. Ющенко із кожним ручкався і чаркувався келишком шампанського. Мені подарували квіти. А що мені із ними робити? Лізьте, дорогенькі, у дипломат. Знаєш, отой такий старий. У Києві ніде ночувати, поїхав до дочки у Лубни. Там відсвяткували мого заслуженого. Квіти витяг, поставив. Їхати на Гадяч лізьте, дорогенькі, знову назад. – сміється Василь Іванович. – Вони тоді у нас іще зо півтора місяця стояли мов живі.
Василь Іванович – спокійний, розважливий. Валентина Дмитрівна попри свій вік метка і неспокійна. Пильно слідкує за тим, що говорить Василь Іванович.
— Василь Іванович у нас голова, а я шия, — пояснює.
Валентина Дмитрівна була однією із восьми дітей родини Руденків. А велику сім’ю потрібно було годувати.
— Ми із подружкою Лідкою одного разу втекли із занять в училищі дивитися кіно. Після того нас до директора викликали, кажуть хор через нас понижав. Того стипендії не дадуть. Лідка стоїть плаче. А я до неї: «Чого ти плачеш. Ну раз не дадуть». А самій не по собі — у нас же восьмеро у сім’ї, як я буду. А до директора кажу: «Подумаєш, раз хор понизив». Нас із Лідкою відпустили. Але стипендію дали, — розповідає Валентина Дмитрівна.
Запитую у Підгайних про їхні стосунки із гаджетами. У них є ноутбук. Василь Іванович зареєстрований у Фейсбук.
— Але частіше ми користуємося Скайпом, — говорить Валентина Дмитрівна.— Василь Іванович говорить із моїм братом Борисом, тим, що живе у Латвії. Говоримо із моєю сестрою, що живе у США. – Колись Борис виходить на зв’язок, питає про Василя Івановича. Я йому: «Ще й на велосипеді їздить». А Борис: «Как, Василий ездит?». А мій брат страший від Василя Івановича!
Підгайні припрошують до столу. Від них голодним точно не вийдеш. Їжа мов і проста, але таких лінивих вареників із малиновим варенням начебто не їв жодного разу не їв у своєму житті.
— Ось спробуй, який я готую майонез. Сам. Ось уже 15 років, — зауважує Василь Іванович. — А Валентина Дмитрівна вже тим часом розповідає рецепт грінок, таких смачних, що б не з’їсти й пальці. Словом, не знаєш на кому сфокусувати свою увагу.
Запитую у подружжя формулу довгого життя і ентузіазму.
— Я загартувався ще у дитинстві: вранці перед заняттями у школі щодня у тайгу на 5 кілометрві на лижах їздив. Купалися у холодній воді. Того й живу довго. Та головне, у нас жодного дня із Валентиною Дмитрівною не було не щасливого. А щастя – воно у дітях, внуках і улюбленій справі, — настанок філософствує Василь Іванович.
