У Гадяцькому історико-краєзнавчому музеї відбулася лекція, присвячена традиціям святкування Різдва в Україні. Її прочитала молодша наукова співробітниця музею Катерина Стромило. Захід зібрав слухачів, які цікавляться українською традиційною культурою, народним календарем та глибинним символізмом зимової обрядовості.
Різдво в системі традиційного календаря
Українське традиційне суспільство було переважно хліборобським, а тому весь рік підпорядковувався аграрному календарю. Наші предки чітко орієнтувалися в циклах природи, спостерігали за сонцем, місяцем, погодними змінами й на основі цих спостережень вибудовували свій побут і святковий ритм життя.
Рік умовно поділявся на чотири великі обрядові цикли: зимовий, весняний, літній та осінній. Кожен із них мав власну систему свят, заборон, дозволів і символів. Зимовий цикл був особливим, адже саме на цей період припадали найкоротші дні та найдовші ночі.
Різдво ж посідало центральне місце у зимовому обрядовому колі, адже символізувало народження нового світла, оновлення світу та початок нового життєвого циклу.
Сонячна символіка та походження дати Різдва
Дата Різдва — 25 грудня — має глибоке коріння, пов’язане із сонячним календарем. У Давньому Римі саме в цей період відзначали свято Непереможного Сонця. У 336 році за правління імператора Костянтина Великого вперше було зафіксовано святкування Різдва Христового цього дня.
— У народній уяві кінець грудня був часом «смерті» старого сонця й народження нового. Люди вірили, що без їхньої участі світло може не повернутися, тому виконували численні магічні дії, спрямовані на підтримку космічного порядку. Саме з цих уявлень походять численні різдвяні обряди, пов’язані зі світлом, вогнем, зерном і співом, — говорить Катерина Стромило.
Підготовка до Різдва: піст, очищення, дідух
Підготовка до Різдва починалася задовго до самого свята. Ще під час жнив господарі відкладали особливий сніп зерна — перший або останній, який зберігали до зими. Саме з нього виготовляли дідуха — один із найважливіших символів українського Різдва.
Дідух уособлював дух предків, пам’ять роду, безперервність поколінь і побажання добробуту. Його урочисто вносили до хати напередодні Святвечора й ставили на почесному місці.
Важливою складовою підготовки був Різдвяний піст — Пилипівка, що тривав сорок днів. У цей час люди обмежували себе не лише в їжі, а й у поведінці, намагалися уникати сварок, важкої роботи, готувалися духовно до великого свята.
Введення, полазник і зимові ворожіння
Зимовий обрядовий цикл починався зі свята Введення в храм Пресвятої Богородиці. Від цього дня, за народними уявленнями, «зима входила в силу». Саме тоді особливого значення набував обряд "полазника", або "обряд першої ноги" — першої людини, яка переступала поріг оселі.
Тож вважалося, що на Введення в хату першим до хати повинен був зайти молодий, сильний, здоровий та забезпечений чоловік. Вірили, що такий "першопрохідник" принесе в родину добробут і здоров'я, а рік буде дуже вдалим: худоба добре плутатиметься, а врожай буде багатим. Якщо ж першим у хату заходила стара жінка, це вважалося поганим знаком. Тому зазвичай жінкам не дозволялося ходити по хатах цього дня.
Але найцікавіше, що найкращим полазником вважали вола. Його заводили до хати, де годували та поїли. Це робили з переконанням, що такий ритуал допоможе волу добре працювати, а згодом принесе багатий урожай.
З початком зими активізувалися й різноманітні ворожіння. Ворожили не лише дівчата на судженого, а й старші люди — на врожай, здоров’я, достаток. Такі практики поєднували в собі елементи магії, віри й психологічної потреби зазирнути в майбутнє. Найбільше ворожили на Катерини та Андрія.
Святий Миколай у народній уяві
Говорячи про період підготовки до різдвяних свят, неможливо оминути велике свято Святого Миколая Чудотворця.
Святого Миколая надзвичайно шанують у християнській традиції як у православ’ї, так і в католицизмі. Він зажив слави чудотворця ще до розколу Церкви, більше того — ще за життя. Святий Миколай є реальною історичною постаттю, яка жила на межі III–IV століть нашої ери. Свою славу він здобув завдяки милосердю: допомагав бідним, роздавав гроші й їжу, підтримував знедолених.
До речі, звичай класти подарунки під подушку на Миколая є відносно новим. Іван Франко писав, що в XIX столітті традиція дарування на Святого Миколая була поширеною насамперед у містах, тоді як у селах вона приживалася значно повільніше. Нині ж і в містах, і в селах цей день відзначають повсюдно, часто сприймаючи звичай як прадавній.
Імовірно, уявлення про його «споконвічність» сформувалося через виняткову пошану до Святого Миколая. У народній традиції його навіть називали другим після Бога. Зафіксовано й народні перекази XIX століття, у яких стверджувалося, що якби Бог зник, саме Миколай міг би його замінити. У цьому уявленні є своя логіка, адже саме Святому Миколаю, серед усіх святих, приписували чудо воскресіння мертвих — діяння, яке в християнській традиції пов’язують насамперед із Ісусом Христом.
На свято Святого Миколая так само був поширений образ полазника. У цей день ворожили всі — дівчата, жінки, чоловіки та літні люди.
Підготовка до Різдва
Чим ближче наближалися дні до Різдва, тим активнішою ставала підготовка до свята. Останні десять днів або тиждень перед Різдвом у народі називали «свинячим Різдвом». Це було пов’язано з тим, що господарі прагнули заготовити якомога більше м’ясних наїдків, аби від Різдва й до Водохреща, а подекуди й до другого Святвечора, на столі не бракувало страв.
У цей період різали свиней, птицю, готували ковбаси, сало та інші м’ясні припаси. Натомість від дня Насті, який припадає на 22 грудня, важку працю вже не виконували — займалися переважно приготуванням їжі та завершальними приготуваннями до свят.
Саме в цей період дівчата завершували оздоблення оселі. Поширеними були солом’яні «павуки», витинанки з паперу, декоративні птахи, дзвіночки та інші обрядові прикраси.
Водночас варто зауважити, що пишні рушники, витинанки та яскраві декоративні елементи з’являлися в українських хатах відносно пізно — тоді, коли оселі перестали бути курними або напівкурними.
Святвечір як сакральний центр різдвяного циклу
Із появою першої зорі вважали, що саме ця — Вифлеємська — зоря сповістила світові про народження Ісуса Христа. Саме після цього родина сідала до Святвечірньої трапези. До столу готували дванадцять виключно пісних страв, і за вечерею обов’язково мала зібратися вся родина.
Вірили, що той, хто не прийде цього дня на Святвечір, увесь рік буде блукати, шукати свою долю, щастя чи здоров’я. Тому присутність усіх членів родини за столом мала особливе значення. Цього вечора говорили тихо, пошепки, щоб не потривожити душі померлих родичів.
Вважалося, що саме в цей період душі предків приходять до оселі та оселяються в дідуху, а також у сіні, яким устеляли підлогу, лави й стіл. Сіно символізувало не лише ясла, у яких народився Христос, а й простір для перебування душ померлих родичів.
Головною стравою Святвечора була кутя. Нею розпочинали й завершували трапезу. За своїм змістом вона нагадує поминальне коливо, адже через кутю вшановували пам’ять предків. Вірили, що душі рідних приходять не випадково — вони мали оберігати своїх нащадків, захищати господарство та сприяти доброму врожаю в наступному році.
Це пояснювали тим, що в період зимового сонцестояння старе світило вже «померло», а нове ще не народилося. У цей небезпечний, перехідний час, за народними уявленнями, активізувалися злі сили, здатні нашкодити людині й господарству. Саме тому посередниками й захисниками між світом живих і потойбіччям виступали душі померлих родичів.
Перед тим як сісти за стіл, було прийнято обережно дмухнути або легенько торкнутися місця, на яке сідали, щоб ненароком не образити душу предка чи доброго духа, який прийшов допомогти. Під час вечері намагалися говорити якомога тихіше.
Старші люди цього вечора підперізувалися перевеслами — вірили, що це вбереже від болю в спині протягом року. Також намагалися майже не пити, а особливо не пити води, щоб упродовж року не мучила спрага.
Кутя була не лише центральною стравою, а й предметом численних ворожінь. Ще під час приготування господиня уважно стежила за зерном: якщо пшениця добре розварювалася й піднімалася, рік обіцяв бути вдалим; якщо ж зерна «осідали» — чекали якихось труднощів.
Під час вечері господар підкидав ложку куті до стелі й дивився, скільки зернин прилипне: вважалося, що саме таким буде врожай зернових. Другою ложкою ворожили на приплід худоби — ягнят, телят, поросят. Третя ложка слугувала для загального передбачення достатку в господарстві.
Поширеним був і обряд «кликання морозу». Господар брав горщик із кутею, прочиняв вікно й примовляв: «Морозе, морозе, вітре, вітре, іди до нас кутю їсти». Якщо ж «гості» не з’являлися, продовжував: «Не йдеш — то не йди й на поля, не морозь, не заливай». Горщик із кутею залишали на підвіконні, щоб задобрити сили природи й уберегти врожай від шкоди.
Окрім куті та узвару, на Святвечір готували багато пісної випічки з капустою, квасолею, картоплею, маком. Обов’язковими стравами були борщ і риба. На Запоріжжі, зокрема, варили вареники з капустою й щедро обкладали їх рибою. Вірили, що чим більше риби буде на столі, тим багатшим стане улов у наступному році. Для запорозьких січовиків риба взагалі була основною їжею.
Цього вечора до хати могли заносити й господарські знаряддя — ярмо, плуг, вила, усе, що використовували для обробітку землі. Це символізувало єдність родини, господарства й землі.
Ставлячи кутю та узвар на покуті, де вони мали стояти до Водохреща, господиня примовляла: «Кво-кво, кутя на покутя, щоб квочки сідали та курчата добре вилуплювалися». Також вірили, що якщо діти потопчуться в сіні, поквокчуть, побекають чи покрюкають, їхні дії, як чисті й невинні, будуть почуті, а господарство протягом року добре вестиметься.
Подекуди до хати на Святвечір заводили й тварин — козеня, теля, курку, щоб уся живність добре плодилася. Таким чином за столом символічно збирався весь рід — і живі, і померлі, і навіть господарська живність.
У дідуху, за народними уявленнями, також перебували душі предків — «дух діда». Його обов’язково «годували» кутею: іноді клали ложку прямо на сніп, іноді встромляли одну або дві ложки — для чоловічої й жіночої частини роду.
Після вечері мати складала ритуальну страву, яку діти несли хрещеним батькам, бабам і дідам, а також бабі-повитусі. За це діти отримували у відповідь яблука, горіхи, випічку або дрібні гроші. Цей звичай у багатьох родинах зберігся й донині.
А вже з настанням ночі починалося Різдво.
Колядки як словесна магія та обряд побажання
Зазвичай першими починали колядувати малі діти, які бігали від хати до хати з різдвяними піснями. Після них естафету переймала молодь, а згодом до колядування долучалися й дорослі.
У різдвяну ніч також відбувалося богослужіння. У давній українській традиції під час різдвяних відправ у храмах виконували й світські колядки. Так тривало до XVIII століття, доки релігійний центр не було перенесено з Києва до Москви. Там, не маючи подібної традиції й не розуміючи її значення, світське колядування в церквах заборонили.
Натомість було видано спеціальні розпорядження, згідно з якими колядувати дозволялося виключно за богослужбовими текстами. Саме тому вже у XVII столітті при монастирях почали активно створювати колядки християнської тематики. Ймовірно, саме в цей період з’явилися відомі сьогодні твори, зокрема «Нова радість стала» та «Добрий вечір тобі, пане господарю».
Загалом же традиційні колядки охоплювали теми сотворення світу, побажання достатку й благополуччя. Їх виконували окремо для кожного члена родини: господаря, господині, дітей, тих, хто перебував на службі чи в дорозі. Існували також спеціальні колядки для вдів, а також для хат, у яких уже ніхто не жив.
Вірили, що чим більше колядників завітає до оселі, тим щасливішим і вдалим буде наступний рік. Окремі колядки виконували й у тих домівках, де хтось із родини перебував на війні, — як оберіг і побажання щасливого повернення.
Завершення різдвяного циклу
Різдвяний період не завершувався одним днем. Після Різдва святкували Маланку, Василя, а завершувався цикл святом Йордану — Водохрещем. Освячену воду зберігали протягом року, використовували як оберіг від хвороб і лиха.
