Коли чуєш слово "культорганізатор" уява вибудовує асоціативний ряд установ, де може працювати людина із таким фахом — будинок культури, клуб, школа. А ось гадячанка Інна Мельник працює у культорганізаторкою у Гадяцькому територіальному центрі соціального обслуговування. У цій роботі немає гучних аплодисментів чи нагород, але є десятки щирих "дякую" та усмішок. Саме з таких дрібниць складається велика справа Інни Мельник, адже вона організовує дозвілля людей поважного віку.
«Ми, по суті, всі психологи»
Інна Мельник працює у терцентрі вже майже п’ятнадцять років. Каже, що її робота — це не лише культурно-просвітницька діяльність, а й, певною мірою, психологічна підтримка. Розповідає, що організацію культурної програми для підопічних у терцентрі започаткували ще до її приходу, тож вона продовжує і традицію, і роботу.
Багато з тих, хто звертається до терцентру, — це люди, які залишилися самі, без підтримки близьких. У когось діти виїхали за кордон, хтось утратив чоловіка чи дружину, а комусь просто не має з ким поговорити.
«Насправді, всі працівники нашого центру певною мірою є психологами — адже ми, перш за все, слухаємо. До нас приходять люди з важкими життєвими обставинами. Часто їм просто потрібно, щоб хтось вислухав. Вони плачуть, сміються, радіють. Ми намагаємося допомогти, як можемо: добрим словом, підтримкою чи просто присутністю», — розповідає Інна.
Вона дуже уважна до слів, ніколи не вживає називає своїх підопічних людьми похилого віку, кажучи натомість — «поважного віку».
— Ми поважаємо їхній досвід. Тому під час заходів я завжди наголошую: ми відзначаємо вашу мудрість і ваш життєвий шлях, — говорить Інна.
Культурно-мистецьке життя терцентру кипить: концерти, зустрічі, творчі колективи «Вечірні зорі» та «Осіннє золото» приїжджають із програмами, створюючи особливу атмосферу тепла й вдячності, часто підопічних терцентру запрошують на заходи та виставки, які відбуваються і місцевому Гадяцькому історико-краєзнавчому музеї.
Інна переконана: головне не масштаб події, а щирість:
«Люди це відчувають. Вони не шукають розваг, їм потрібне людське ставлення. І коли бачиш їхні усмішки, розумієш: робиш щось справді важливе».
Кожен захід — це нагода не лише відзначити свято, а й подарувати людям кілька годин радості, відволікти від проблем, дати можливість поспілкуватися.
«Часто після заходів люди кажуть: “Дякуємо, що витягли нас із дому. Ми ніби ожили”. І справді, соціалізація — це частина нашої роботи. Люди приходять, розмовляють, сміються, співають — і це вже терапія».
Інколи працівники організовують екскурсії чи виїзні зустрічі. Це справжнє свято для підопічних.
«Пам’ятаю, як ми їздили до Лесиного гаю. Після екскурсії влаштували пікнік: співали, спілкувалися, розповідали історії. Із нами були й переселенці — різні люди, але всі за одним столом. Виникло відчуття єдності, спільності», — додає Інна. — Такі поїздки залишають теплі спогади. Люди фотографуються серед пролісків, діляться емоціями, пізніше переглядають знімки. Хтось навіть говорить: «Я ніби знову молодість прожив».
Екскурсія до Лесиного гаю Фото: Фото надала Інна Мельник
Такі зустрічі та поїздки часто переростають у дружбу, хоча вважається, що у зрілому віці важко заводити друзів. Але після таких заходів хтось просить номер телефону нової знайомої, хтось починає відвідувати заходи разом. Виникає коло спілкування, підтримка, якої часто не вистачає вдома.
Телефонні дзвінки, що тривають годинами
Робота Інни не обмежується стінами закладу. Вона телефонує підопічним не лише запрошувати їх на заходи, а й просто дізнатися, як справи:
«У слухавку часто чую різні історії. Хтось не може прийти через проблеми зі здоров’ям, хтось доглядає онуків або має нагальні справи. Такі розмови інколи тривають по кілька годин — адже людям важливо виговоритися».
Ці дзвінки — більше, ніж просто запрошення. Це знак уваги, нагадування, що про них не забули. І навіть якщо людина не може прийти, вона дякує за турботу. «Боже, як приємно, що ви про мене згадали!» — такі слова, каже Інна, здатні зігріти душу на цілий день.
Із кожним проживаєш частинку життя
У терцентрі панує атмосфера великої родини. Тут усі знають одне одного, піклуються, допомагають.
«Мене жартома називають “мамою”. Коли ми кудись їдемо, я всіх перераховую: раз, два, три… щоб ніхто не загубився, щоб усім було зручно. Завжди маю з собою воду, ліки, бо у людей може піднятися тиск чи запаморочитися голова», — говорить Інна.
Для неї вони не просто відвідувачі. Вони стали частиною її життя, її «другою родиною». І кожна втрата болить:
«Ми не раз проводжали наших підопічних в останню путь. І кожного разу — це біль. Бо з кожним проживаєш частинку життя. Телефоную, а мені кажуть: “Вона вже лежача, нікого не впізнає”. І серце стискається... Але все одно прошу передати привіт, бо хочеться, щоб людина знала: її пам’ятають».
Серед десятків історій Інна згадує одну жінку — сильну, життєрадісну, яка пережила безліч операцій і хвороб.
«Вона завжди була активною. Потім стався інсульт — і вона перестала приходити. Я телефонувала, підтримувала. І що ви думаєте? Вона повернулася. З труднощами, але з усмішкою. Казала: “Як же я скучила за вами. Є куди прийти, є з ким поговорити”. І це було найкраще, що можна почути, — говорить Інна.
Такі люди залишають по собі світло, каже Інна. І додає: робота у терцентрі — це не просто робота, це покликання. Це постійне чергування смутку і радості, життям і прощанням. Але саме це робить її справжньою.
«Люди старіють, хворіють, відходять… Але їхні усмішки, їхні історії залишаються з нами. І кожного дня я вдячна, що можу бути поруч», — говорить Інна.
.
