У Гадяцькому історико-краєзнавчому музеї відкрилася персональна виставка художниці Юлії Кобізької під назвою "Живучі". На картинах – локальна історія села Рашівки, багато синього кольору та його відтінків, світла, а також ностальгії.
Світло на папері
Юлія Кобізька за фахом графічна дизайнерка. Для жителів Гаддяччини її ім’я добре знайоме, адже саме Юлія створила музей-аптеку у Рашівці й утілила мрію про документальний фільм про Рашівський театр. Виставка "Живучі" це черговий щабель у вираженні Юлії.
Юлія Кобізька не має художньої освіти, але постійно навчається та виробляє навичку надивленості.
Перший свій малюнок вона створила ще у 7 класі для конкурсу. Своїм улюбленим художником називає Ван Гога.
Назва виставки – «Живучі» – народилася із простого спостереження: більшість хат і дворів, зображених на картинах, уже зруйновані або покинуті. Але вони продовжують жити на полотнах.
– Руїни, яким по 60 років, стоять під снігом і дощем. Значить, живучі. Й продовжують жити на картинах. Як і ми, попри все, попри обстріли й війну продовжуємо святкувати життя щодня», — пояснює художниця.
Юлія працює в основному із акварельними фарбами.
«Це дуже складна техніка. Малювати потрібно тут і зараз. Треба бути дуже дисциплінованим художником. Вони починають розливатися, а ти маєш все, як з дітьми все контролювати швидко. А з олійними фарбами працювати легко, їх можна змивати, їх можна наносити знову, повертатися через рік, через два. Акварельні фарби це інша історія. Водночас акварель дарує легкість, повітря і сонце", — пояснює художниця
Тож ще одним головним героєм її картин стає світло. Це особливо відзначив художник Володимир Перетятько під час попереднього перегляду виставки: «Подивіться, як гарно зображене світло. Без цього теплого мазка ми б його не відчули». Проте зізнається Юлія,
Улюблений колір Юлії – синій. Тож його дуже багато на її картинах. Адже це колір життя, неба і миру.
Фрагменти родинної та локальної пам’яті – на картинах
Старі двори, весняна рілля, криниця, сільські пейзажі — ці картини про Рашівку, але кожен відвідувач і відвідувачка зможуть знайти обриси свого рідного села. А за кожною картиною постає історія. Тож на виставці мисткиня постає не лише як художниця, а як оповідачка. Її картини – це історії із життя жителів Рашівки. Вони не просто фіксують пейзажі чи сільські вулиці — кожен двір, кожна хата має свою історію. Деколи це спогади, іноді перекази, легенди, почуті від місцевих мешканців. Усі вони справжні, живі, подекуди з домішкою народного гумору.
У стилі Ван Гога.
Історії, що лягли в основу картин, – це фрагменти родинної та локальної пам’яті. Одна з них — про бабусю, яку вважали відьмою і яка одного дня вирішила побілити всю хату в малиновий колір, розвівши марганцівку з крейдою:
"Баба була противною, відлюдькуватою, але хазяйнувала ловко, не без фантазії. Одного разу купила в аптеці марганцю, розвела його з крейдою і вибілила всю хату в малиновий. Каже так, ніби в хаті сонце красується".
Інша історія про сім’ю, яка змушена була жити в землянці, поки її дім займали «красні» чи голови колгоспу:
"Батько сказав, що тепер ми будемо жити в землянці. І ми мовчки покинули хату, яку ще дід наш будував. Там красні зробили собі штаб. Потім заселили голову колгоспу. Правда, швидко його прибрали, бо пив.
Після нього теж п'яниця був, а тоді поставили нашого батька. Бо він колись був один з найбагатших хазяїв в селі і знав, як керувати хазяйством. Отак ми з землянки знову повернулися в свою хату, яку ще дід наш збудував".
Кожна картина для Юлії – це ретельна підготовка: дослідження, фотографування, пошук ракурсів тощо. Вона може приїздити кілька разів на локацію у різні пори року, щоб побачити зміну освітлення, кольорових відтінків і навіть стану об'єкта в часі. Але є й винятки. Наприклад, картину зруйнованої рашівської церкви вона відновила написала по фото уламків. А разом із тим віднайшла цікаву локальну історію:
"Якщо в когось і є видатна пам’ять, то вже точно не така, як була в нашого попа Аркадія. Людина надзвичайної вдачі: варто було йому побачити когось один раз – і він назавжди запам’ятовував ім’я й обличчя. Без усяких книг знав, коли кого хрестив, відспівав, вінчав і сповідав. Кремезний, аж страшний, трохи схожий на самого Бога.
Потім піп Аркадій помер. А в церкву влучив німецький снаряд — і вона почала розвалюватися, поки люди не розібрали її на цеглу. А самого попа й досі згадують. Коли хтось пригадує давнє, кажуть: "У нього пам’ять, як у попа Аркадія".
І саме ці історії – людські, щемкі, справжні – роблять виставку "Живучі" не просто мистецькою подією, а своєрідним актом збереження пам’яті. Через акварелі Юлія Кобізька повертає до життя те, що майже зникло: хати без господарів, подвір’я без сміху, вулиці без людей. Її картини — це тихий, але впертий голос села, яке живе, попри час, занепад і забуття.
Переглянути виставку у Гадяцькому історико-краєзнавчому музеї можна буде до липня.
