Зазичай, коли ми чуємо словосполучення «політичні репресії 30-х років» на думку спадають відомі імена – Микола Куліш, Валер’ян Підмогильний, розстріляне відродження чи Будинок "Слово".
Але під репресії потрапляли не лише відомі й не лише письменники й науковці. Сталінські репресії прокотилися невеликими містечками та селами, забравши із собою не лише життя, а й імена репресованих.
І лише зараз можна дізнаватися їхні історії. Борис Сірий із Гадяча був одним із тих, кого не помилував комуністичний режим.
Десять років за "болтовню"
Гадячанка Валентина Широколава була упевнена, що її тато, Борис Сірий, загинув під час Другої світової війни. Та і як не вірити мамі, яка так і говорить – тато загинув. Аж поки не зіткнулася із суворою реальністю, коли вона не знала долі свого батька, але окремі люди у Гадячі та не тільки, пам’ятали, що вона – донька ворога народу.
Валентина Широколава у Гадяцькому історико-краєзнавчому музеї під час відкриття виставки художника Сергія Каташова. Фото: Гадяцький історико-краєзнавчий музей
Борис Сірий жив на нинішній вулиці Владка. Пані Валентина ще й досі пам'ятає, де стояла його батьківська хата. Він працював рахівником у артілі Гадяцької райспоживспілки, а вільний час проводив у соборі – співав у хорі і керував ним. До хору ходила й мама пані Валентини Ольга. Так хор і собор стали доленосними у житті молодих людей – вони почали зустрічатися.
Портрет Бориса Сірого пензля художника із Гадяча Сергія Каташова.
– Мою маму називали найкрасивішою жінкою у Гадячі. А коли вони почали зустрічатися, то вже на їхню пару говорили, що коли вони йшли вулицею, на них усі заглядалися. Чимало молодих чоловіків за нею упадали. Але вибрала вона одного – мого тата. Він писав їй такі листи, записочки, – говорить пані Валентина.
Хоча батько Ольги був гоноровий: Борис не рівня їхній дочці. Все ж молоді люди побралися – 1932 році. Дітей родина Сірих не поспішала народжувати через тяжкі часи – в Україні лютував Голодомор. І лише у 37-му році у Борис і Ольга стали батьками маленької дівчинки.
– Я народилася 22 лютого. А десь у червні вночі до нас прийшли троє людей. Коли його забрили він сказав: «Якщо є справедливість на світі, я повернуся». Після того візиту мама боялася спати ночами, – розповідає пані Валентина.
То була остання ніч, коли Ольга і Борис бачилися. Наступного дня Ольга побігла до в'язниці (нині це приміщення Гадяцького аграрного училища), щоб віднести передачку і бодай щось дізнатися про чоловіка.
Але її не пустили. Сказали коротко: йде дізнання.
Пані Валентина припускає, що батька могли забрати через те, що він ходив до церковного хору та "виконання плану".
19 вересня 1937 року "трійка" УНКВД по Харківській області засудила Бориса Сірого на 10 років таборів. За що – родина так і не дізналася. Через багато років, вже за брєжнєвських часів, до них прийшов міліціонер, щоб дізнатися про сусідів, які із відступом нацистів із Гадяча й собі втекли до Німеччини. Ольга насмілилася запитати за що сидів її чоловік.
Міліціонер коротко кинув:
— За болтовню.
Листи із неволі
Де перебував її чоловік Ольга дізнавалася з адрес на конвертах: Новосибірськ, Красноярський край, Комі – де він валив ліс. Вони написані на поганому папері, маленьких блокнотних аркушиках. Але сповнені любові і ніжності. А ще – табірних жахіть. Борис писав, як його обікрали співкамерники, як їх, політичних, посадили разом із кримінальними.
Ці листи були невидимим зв'язком і надією, що Борис незабаром повернеться додому. Але коли почалася радянсько-німецька війна і нацисти окупували Гадяч, листи вже не надходили. Але й після деокупації жаданих звісток більше не було. Ольга не знала, що із чоловіком, але вірила, що він живий. Жінка лише знала його останнє місцеперебування – Сєвєродвінськ.
Дні йшли за днями, незабаром і роки. Пані Валентині говорили, що її тато загинув на війні. А Ольга сподівалася, що Борис повернеться – у 1947 році спливав термін заслання.
Але дива не сталося. Одного разу на їхньому порозі звився невідомий чоловік. Представився – сам із Красної Луки, був разом із Борисом Сірим у Сєвєродвінську. І повідомив трагічну новину – Борис Сірий упав у холодну воду, застудився. Важка праця по 12 годин і недоїдання зробили свою справу – чоловік помер у 1942 році.
Коли Борис Сірий зрозумів, що настають його останні хвилини, попросив свого земляка, якщо він виживе, повідомити родину про його смерть і покласти йому під голову фото дворічної Валентини.
— Цей чоловік виконав останню волю батька. Ми ні разу не були на його могилі. По-перше, там де він перебував, був режимний об'єкт – будували атомні човни. А по-друге, його могили взагалі немає. Померлих ховали у рові, – говорить пані Валентина.
У 1959 році Полтавський обласний суд реабілітував Бориса Сірого й родина навіть отримала компенсацію 200 чи 300 рублів.
На ті гроші Валентині купили зимове пальто.
— Уже не пам'ятаю, скільки воно коштувало, ймовірно 170 рублів. Було із бостона, цегейковий комір, із поясом. Бабуся плакала і казала: «Це тобі подарунок від батька напам'ять», – згадує жінка.
Попри реабілітацію клеймо родини ворога народу залишилося на його родині на довгі десятиліття.
Як це бути донькою ворога народу Валентина Широколава дізналася сповна. Адже страждали не лише репресовані, а і їхні родичі, а головне, діти.
Валентина навчалася на «п'ятірки», була старанною ученицею, особливо їй давалися іноземні мови. Але директор школи не ризикнув давати їй золоту медаль.
Після закінчення школи дівчина вирішила їхати вступати до Києва, у педагогічний інститут іноземних мов. Вона була переконана, що все вийде. І на екзаменах вона дійсно отримала прохідний бал.
Дороги в інститути немає
— Нас поїхало п'ятеро вступати. Склали екзамени, сказали нам їдьте додому, а потім вам надійде виклик. Я й чекала. Зі мною вступала моя подружка і ще одна дівчина. У однієї батько був фронтовик, у іншої – загинув на війні. І от я бачу, що подружка радісна біжить вулицею. Так я зрозуміла, що їй виклик прийшов. Прийшов виклик і іншій дівчині, яка вступала разом зі мною. А мені ні, – розповідає жінка.
Її тітка, яка жила у Києві, прийшла у приймальну комісію, щоб дізнатися чому Валентині немає виклику на що почула:
"Мы не могли принять всех, у них отцы погибли на фронте, а она дочь врага народа".
— Я так плакала і кричала, я хочу вмерти. Бабуся і мама мене водою відливали таке зі мною. Так і зрозуміла, що мені дороги в інститути закриті, — пригадує Валентина Широколава.
І дівчина вирішила вступати у медучилище у Гадячі. Але цей вступ був не такий уже й легким. На Валентину написали донос, нібито її батько під час нацистської окупації був редактором газети. Її мама ходила у райком і доводила, що батька арештували ще в 1937-му. Яка співпраця із нацистами?
Зрештою рятівницею Валентини стала бабуся – вона просто вимолила у директорки, щоб її внучка вступила до училища. Дівчина вчилася на відмінно і навіть отримувала підвищену стипендію.
– Але ж мого імені навіть не внесли у списки, що я вступила. Боялися, – говорить пані Валентина.
Вона із відзнакою закінчила медучилище, причому навчання закінчила вже у Полтаві. Їй вдалося створити й родину. Майбутнього чоловіка вона попередила одразу – «Я донька ворога народу». Нині жінка міркує, що її чоловік Володимир не побоявся зустрічатися із нею, бо й сам мав у родині репресованого. Тож доля звела двох молодих людей із недолями.
Валентина і Володимир Широколави
— Його дядько був із Березової Луки. А раніше казали, що у саме у Березовій і Лютеньці жили такі, запальні, люди. Отож він вішав портер Сталіна, але не втримав і впустив. Портрет розбився. Чоловікового дядька забрали до Лубен у в'язницю. А він молодий (йому десь 22-23 роки було) із кимось побився, його там і закатували. А написали, що стався інфаркт міокарда, – розповідає пані Валентина.
"Чисті" і "чесні"
Подружжя поїхало до Чорнобиля – там була робота чоловікові. Та й сама пані Валентина влаштувалася на роботу до санстанції.
У цьому місті вони прожили двадцять років. Літня жінка ще й досі із трепетом і захватом розповідає про Чорнобиль, який довелося кидати через аварію на ЧАЕС. Родина Широколав жила і працювала у Кременчуці. Й повернулися до Гадяча на пенсії.
Лише зараз вона та її родина не боїться відкрито говорити про Бориса Сірого. Бо навіть попри реабілітацію на них було клеймо: у родині є репресований. Навіть у 80-х роках коли союз уже повільно вмирав як держава, знаходилися такі люди, які виказували, що вони – із родини ворога народу.
Донька пані Валентини Олена Любушко додає: від неї теж приховували, що її дідусь був репресований і для неї підтримували легенду, що він загинув на війні. Правду вона дізналася вже у зрілому віці.
— І от колись на роботі ми обговорювали репресії, пригадую, це вже було після Чорнобильської катастрофи. Тобто вже вільніше можна було говорити. І зізналася, що мій дідусь також репресований. На що мені у колективі сказали: «Значить, його було за що садить, а у нас усі чесні були», – мені й мову відібрало, зізнається пані Олена.
А пані Валентина розповідає про випадок на роботі у Кременчуці, коли зійшлися донька ворога народу і дружина кагебіста.
— Якось ми розговорилися у колективі і мене запитали, чому я про маму розповідаю, а про батька ні. І я зізналася, що він репресований. У нашу розмову втрутилася ця дружина кагебіста й сказала мені: «Вот мы были чистые, честные, у нас в семье никто не пострадал"
На пам'ять про батька у неї залишилися його листи, портрет, який місцевий художник Сергій Каташов змалював із весільного фото.
Пані Валентина надсилала до Москви кошти на встановлення пам’ятника репресованим. Їй хотілося, щоб хоч десь залишилась згадка про тих, хто зник безвісти.
Але той пам'ятник так і не з'явився.
