Окупація Донеччини і Луганщини триває уже понад 10 років. Здається, що за ці роки там уже немає тих, хто чекає на повернення до України.
Редакція Гадяч.City поспілкувалася із жителькою одного із міст Донбасу, яка через війну в Україні переїхала на Полтавщину. Задля її безпеки, а також її рідних, ми не називаємо міста із якого вона виїхала й де проживає на Полтавщині, а також хто залишився у жінки в окупації.
Адже її родичі вже понад десять років чекають Україну, і що їх звільнять від російських окупантів.
"Зараз прийде Правий сектор і буде громити пам’ятники Леніну"
Ми назвемо її Олена.Хоча пройшло вже понад 10 років й тут на Полтавщині вона розпочала нове життя їй важко говорити, адже там, на Донбасі залишилося її дитинство, колишнє життя і головне, родичі.
Олена приїхала на Полтавщину невдовзі після того, як росіяни відхопили частину Луганської та Донецької областей.
Олена говорить, що їй вже важко пригадувати, що було десять років тому. Але чітко пам’ятає паніку і розгубленість, яка панувала у її місті:
— У нас, як і у більшості міст Донбасу, проводили проросійські мітинги. На них були не лише місцеві, а й заїжджали хлопці із Криму. Я не ходила на ті мітинги, але чимало моїх земляків пішли. Люди, можливо, до кінця не розуміли, що відбувається. А дехто ще й хотів федералізації — говорить Олена.
Вона зізнається, що тоді й сама тоді багато сумнівалася та шукала інформацію про те, що відбувається й зрештою вже пізніше зрозуміла, хто або що було винне у війні — пропаганда.
— Російська пропаганда наскільки накрутила людей, що вони дійсно думали, що зараз прийде Правий сектор і буде громити пам’ятники Леніну. Це було так, ніби хтось чужий прийде до нас і руйнуватиме звичне нам життя. Але була й матеріальна сторона: чимало людей хотіли пенсій як у Криму, тому голосували за днр та лнр. Доки тривала Революція гідності, ми не відлипали від екранів, дізнавайся, що відбувається на Майдані. Але коли сепаратисти і росіяни почали захоплювати населені пункти Донбасу, росіяни абсолютно перехопили інформаційне поле, — розповідає Олена.
"Референдум"
11 травня 2014 року на захоплених росіянами й сепаратистами територіях відбувався псевдореферендум, який зрештою не визнали демократичні країни світу.
Олена зізнається, що їй та її родині довелося також іти на голосування.
— Це було без варіантів: якщо ти не йдеш, то із тобою щось не так, на тебе підозріло зиркають і щось думають. Тому ми просто змушені були піти на виборчу дільницю, — ділиться жінка.
У "бюлетені" було лише одне питання: чи підтримують жителі створення днр та лнр. Олена розповідає, що поставила галочку навпроти "Ні". Вони склали бюлетені так, щоб ніхто не побачив відповіді і вкинули до скриньки.
Після того як у її місті встановили російсько-сепаратистську владу, у місцевих підприємців почали забирати бізнес, у школах російська поступово витісняла українську.
— Начебто це батьки дітей вирішили, що має бути російська мова викладання у школі.Але ми хоч і зросійщений регіон і спілкувалися російською, навпаки, батьки учнів були за українську мову у школах, — говорить Олена.
Після так званого референдуму мешканці почали покидати місто. Крім того, до міста Олени почав наближатися фронт.
— До травня 2014 року у нас ще було відносно тихо. А вже після референдуму я працювала на роботі під звуки вибухів. Спочатку поїхали родини із дітьми. Дехто виїхав, щоб пересидіти війну, але так сталося, що залишився на новому місці, — розповідає жінка.
Серед таких була й Олена.
— Я поїхала до знайомих на Полтавщину, щоб просто відпочити. Але додому вже не повернулася. А вдома у мене залишилися родичі, — говорить жінка. — Перед повномасштабним вторгненням вони приїздили до мене. Я хотіла їх забрати, але їм було шкода будинку і господарства. А після повномасштабного вторгнення ми не зустрічалися жодного разу.
Вони чекають на Україну
— Інформацію в окупації дуже важко добувати, але хто хоче, той знаходить. Так, телебачення українського на окупованих територій немає. Але інтернет не заборонений, Ютуб теж. Проте мало хто хоче шукати правду, але мої рідні знають де в Україні відбуваються обстріли, де росіяни влаштували черговий воєнний злочин, — говорить Олена.
Із родичами вона спілкується через месенджери. Під час таких розмов вони стараються говорити на якісь нейтральні теми, не зачіпаючи позицій щодо війни в Україні, тому що знають, що їх можуть слухати.
Олена говорить, що бути українцем в окупації дуже небезпечно. Тому місцеві мешканці воліють не показувати свою проукраїнську позицію. Вони не збираються у спільноти, адже серед учасників можуть бути зрадники.
Проте вони щодня вболівають за Україну і чекають деокупації.
***
Цей матеріал ми публікуємо для того, щоб показати, що на окупованих територіях живуть наші люди і не всі підтримують росію. Якщо й вони прочитають цей матеріал, мають знати, що й ми, на вільній Україні, чекаємо, що суверенітет нашої держави знову буде відновлений у межах кордонів 1991 року.
Також цей матеріал для тих, хто говорить, що війну в Україні принесли жителі Донбасу і вони хотіли в росію, хай росіяни забирають свій Донбас.
Донбас — це наша земля, як Приазов’я, Крим, Поділля чи Волинь. І там живуть наші люди. Звинувачувати когось у війні — це перекладання вини зі злочинця на потерпілого чи потерпілу. Тому що ворог у нас один — росіяни.
