У 2022 році Ірина Міщенко разом зі своєю родиною та родиною сестри Наталі
Тарабаріної та батьками евакуювалася, рятуючись від наступу РФ із Лисичанська у село Лютеньку, що на Полтавщині. Це вже була друга їхня евакуація у житті — у 2014 році Лисичанськ вже був під окупацією. Але евакуація у 2022 році розтяглася на понад два роки. Проте ці два роки стали періодом втілення можливостей.
Робочий день у Лисичанському КАТПІ починався о сьомій ранку. Але усталені вранішні збори 24 лютого 2022 року у родині Міщенків порушив потужний вибух. До них, вибухів, лисичанці були звиклі — поряд Станиця Луганська. Навіть після звільнення у серпні 2014 року Станиці, там ще два роки відбувалися бойові зіткнення із росіянами і лисичанцям було добре чути звуки цієї боротьби.
Але того разу було все інакше: бомбили сам Лисичанськ. У 2014 році, як говорить Ірина Міщенко, вони відбулися "легким переляком", хоча й тоді виїздили із міста — всього на тиждень. А на наступний день після звільнення міста вже повернулися у Лисичанськ. Цього ж разу все було серйозніше.
— Написала в школу й садочок, що діти будуть вдома. Із ними залишився чоловік, а я поїхала на роботу — роботу ж я не покину, — говорить Ірина Міщенко. По дорозі вона заїхала за сестрою Наталією. Разом вони працювали у Лисичанському КАПТІ бухгалтерками.
На роботі пекло продовжувалося: ніхто не знав, що робити, як поводитися. Телефони швидко розряджалися — всі телефонували до рідних. У магазинах і аптеках почався ажіотаж. Й постійно звучала сирена.
— Вона в принципі такі працювала увесь час. Ми виїздили під звуки сирен, — говорить Ірина Міщенко.
Дорога в евакуацію
Міщенки й Тарабаріни вирішили їхати після того, як росіяни обстрілами зруйнували подвір’я батьків Ірини та Наталії.
— Нас попередили, що росіяни будуть обстрілювати район, у якому жили наші батьки: "Ір, давай забирай батьків, поки ми тут відстрелюємося, вони будуть сидіти тихенько". І буквально через пів години після того, як я забрала батьків мені надсилають фото — приліт прийшовся по сараю, — говорить Ірина.
На початку повномасштабного вторгнення почала волонтерити — допомагати літнім людям, яких покинули родичі.
Покидати Лисичанськ вона не хотіла — на своєму районі вона взялася волонтерити — допомагати дідусям і бабусям, чиї родичі виїхали у надії, що все швидко закінчиться. Самі ж старенькі не хотіли покидати свої домівки, хоча, як говорить Ірина, волонтери могли це зробити, аби було тільки бажання людей. Але настав час обирати:
— Дуже важко було, коли дивишся в очі бабусі і говориш, що завтра побачимося. Але знаєш, що вже не прийдеш, бо ти маєш думати за власних дітей. Ми намагалися переконати таких людей виїжджати, тим паче, що була можливість, але вони навідріз відмовлялися, — говорить Ірина Міщенко.
Вони евакуювалися спочатку у Дніпро, потім у Полтаву — до маминої сестри.
— Нас приїхало 11 людей. Ми не брали нічого, похватали дітям по тосту, я розуміла, що це може затягнутися до літа, взяла їм літні речі. На нас був ще зимовий одяг — у тому й поїхали. Приїхали, два дні і... приліт по Полтаві. А що ж ви хотіли? Привезли. До вас приїхав Донбас, — жартує Ірина.
— Тож ми вирішили виїздити у село, — говорить Наталя. — У нас було все, але фактично два роки життя у нас вкрали. Для мене було найстрашнішим і найболючішим із самого початку евакуації, коли моїй дитині доводилося спати на чужій подушці. На ній спав хтось, а тепер моя дитина. Тому на наступний же день я поїхала і купила всім нові подушки. Ми їхали із Лисичанська у спортивних костюмах із трубою і гітарою — син тоді навчався у музичній школі. На блок-постах над нами жартували, мовляв, взяли найнеобхідніше.
Біг повернув відчуття нормальності
Як і під час першої евакуації, Ірина та Наталя із родинами поїхали до Лютеньки, що на Полтавщині. Лютенька – село їхнього дитинства та батьківщина їхніх тата і мами. Колись давно їхні батьки виїхали із Полтавщини на Луганщину. Але Лютеньку родина Міщенків не забувала. Щоліта сюди на канікули до бабусі й дідуся приїздили Ірина із сестрою.
Ірина пригадує, що спершу було надзвичайно, важко, адже їм довелося покинути своє життя, а діти просилися додому:
— Коли ми приїхали у Лютеньку, нам дуже допомагали небайдужі, сусіди. Давали дітям іграшки, але коли твоя дитина приходить і каже: "Мама, поїхали додому, я хочу до своїх іграшок", це дуже важко.
Трохи оговтавшись після переїзду, Ірина та Наталя почали облаштовуватися у селі. Наталя із чоловіком придбала будинок. Ірина залишилася жити у бабусиній хаті. Якщо із житлом їм більш менш пощастило, то із роботою у селі все було складніше.
Несподівано для себе Наталя відкрила овочівництво — поряд із будинком, який вони придбали із чоловіком був город. Чоловік на той час був добровольцем у ЗСУ.
— Потрібно було чимось займатися і не думати постійно, де він і як він там, тож придумала собі таке заняття, — говорить Наталя.
Спочатку вона сприймала своє заняття як розраду, а потім почала допомагати із овочами військовим та всім хто їх потребував. Коли росіяни торік зірвали Каховську дамбу, жінка привезла капусти у сільську раду, щоб із гуманітарним вантажем її передали постраждалим.
На 23 сотках Наталя, як говорить, вирощує все. Але найбільше — помідорів, баклажанів та перцю, багато цибулі. А односельці можуть придбати ось таку красу.
Ірина ж спочатку їздила збирати малину — дізналася, що у селі є малинник, одразу помчала туди. Півтора року працювала у місцевому магазині. Попри те що у селі роботою не розкидаються, все ж вирішила її залишити.
Але без роботи молода жінка не залишилися. Роботою вона зробила своє хобі.
Ірина ще у Лисичанську займалася важкою атлетикою, їздила на змагання у Луганській області.
— У мене була мала вага, 47 кілограмів, але жим я робила на 50 кілограмів. Це вище своєї норми, тому я завжди займала перші місця. Заняття важкою атлетикою мені дуже подобалися, азарт від перемоги, адреналін перед виходом. Мені пропонували влаштуватися в клуб і займатися важкою атлетикою вже професійно. Я тоді подумала: як це? Покинути роботу, бухгалтерію. Ні, ні, ні!
Крім того, для себе Ірина навчалася на тренера із йоги та нутриціолога.
Переїхавши у Лютеньку, Ірина почала бігати – це витягнуло туги за рідним домом та повертало відчуття нормальності.
Незабаром разом із Іриною стала бігати й Наталя, пізніше – деякі лютенчанки. Разом вони проводили тренування із фітнесу на природі.
Фітнес у селі — це реально
Думка відкрити спортивний зал прийшла спонтанно – Ірина разом із сестрою та її чоловіком осіннього вечора стояли біля сільського магазину й помітили купку дітлахів.
— Ми говорили, що зараз діти під магазином постоять, поп’ють кави і розійдуться. Дозвілля для них у такому великому селі ніякого. І тут чоловік Наталі говорить, що я ж можу відкрити спортивний зал, адже знання я маю, – говорить Ірина.
Проте лише одного бажання було замало. Потрібно було найголовніше – приміщення. Й таке приміщення знайшлося – у місцевому будинку культури вже була облаштована кімната. Працівники Лютенської сільської ради, знаючи що Ірина проводить заняття із фітнесу на природі самі запропонували їй це приміщення.
Ірина закупила каримати, спортивні снаряди й перше заняття провели 14 лютого цього року. А нещодавно Ірина відкрила фітнес-зал у більшому приміщенні та пройшла навчання за сприяння Жіночого центру працевлаштування. Нині тут Ірина проводить заняття із фітнесу, дитячої гімнастики та джампінгу. А ще — заняття на природі.
До Ірини на заняття приходять школярі місцевої школи, жительки Лютеньки, під час обідньої перерви — працівниці Лютенської сільської ради. Найстаршій відвідувачці 73 роки, приходить мама трьох діток. Військовослужбовці можуть приходити і безкоштовно тренуватися. Тим, хто хоче схуднути Ірина підбирає індивідуальний план харчування.
Але попри вже більш-менш налаштоване життя після звільнення Лисичанська Ірина та Наталя хочуть повернутися до рідного міста. Коли буде перемога, у їхньому рідному місті буде відбудова. А значить, знадобляться послуги лисичанського КАТПу.
