24 лютого 2022 року Росія веде жорстоку та несправедливу війну проти України. За цей час тисячі українців загинули, мільйони були змушені покинути свої домівки, а міста та села перетворилися на руїни. Серед тих, чиї долі вирішили росіяни стала родина Віри Дейни із Сар. Війна забрала життя її сина Олега Пункіна та брата Олександра Явтушенка. Сьогодні Олегові мало б виповнитися 35 років…
Життя перерване війною
Пані Віра згадує свою велику родину – вона середня між двох братів. Саша – менший на 5 років. У неї – син і донька, у старшого брата також син і донька. У Саші – два сини. Велика родина, дружна сім’я. Син пані Віри, Олег, живе і працює у Полтаві, але їздить у Сари – попри переваги міста він любить село, приїхати до батьківської хати, доглядати за садом. Можливо, садок нагадував йому про мрію – після 9 класу хлопець хотів навчатися на лісника. Але старша на два роки сестра вступила до Полтави, до технічного університету і якось і хлопець за її прикладом також вирішив вступати до цього вишу.
Віра Пункіна із донькою і синомФото: Фото із родинного архіву Віри Дейни
У хаті Олександра Явтушенка нині живуть переселенці – ось така доля: люди, які втікали від війни живуть у будинку людини, яка загинула на війні.
— Ці люди знайшли старі фотоальбоми. Кажуть: який ваш Саша був красивий. А він і справді таким був. Бистрим був, енергійним Увесь у русі. А ще — великим жартівником, дуже багато друзів мав, завжди допомагав іншим. Я не можу й досі прийняти їхню смерть. Для мене вони завжди будуть живими, — говорить пані Віра.
Фото: Фото із родинного архіву Віри Дейни
Олександра і Олега призвали із різницею у рік – Олександра у березні 2022 року, його племінника – у квітні 2023-го. Олег дуже любив Олександра, вони між собою були близькі й завжди знаходили спільну мову. Загибель дядька Олег переживав дуже тяжко, а в цей час уже й сам був на фронті.
"Саші немає"
Олександр мав фах водія, працював у місцевому колгоспі, потім – на сирзаводі у Гадячі. Про те, що її брат буде служити до війська пані Віра дізналася від дружини Олександра. Вони говорили про його майбутню службу, пані Віра намагалася якось відговорити брата від служби — Олександр мав проблеми зі здоров’ям. Але він лише сказав: «Віра, мені сказали, я буду йти, хтось же має захищати».
Останнє фото Олександра. Фото: ФБ-сторінка Олександра Явтушенка
Олександр Явтушенко служив стрільцем-санітаром у 4-му танковому батальйоні. Пройшло лише три місяці його служби, як родина отримала звістку, що Олександр має статус зниклого безвісти. Але тоді все обійшлося – після двох тижнів невідомості Олександр вийшов на зв’язок.
Пані Віра пам’ятає день, коли востаннє говорила із братом – це було 29 жовтня. 2022-го. Після того зв’язок із ним обірвався. Але так вже було – кілька днів тиша й знову приходило повідомлення: «Вєра, не переживай. У мене все добре». Так він завжди писав, коли приходив із завдання. Але від того дня телефон мовчав. Так тривало до 4 листопада.
— Саша загинув 1 листопада. А четвертого у мене був день народження. Я прийшла із роботи додому пізно і побачила купу дзвінків і повідомлень від рідних. Подумала, що це мене хотіли привітати із днем народження. Повідомлень не відкривала, спочатку вирішила зателефонувати старшому братові. А він мені говорить: «Віра, ти знаєш? Саші немає», — говорить брат.
Врятував життя ціною власного
— Олег любив у школі математику і фізику, їздив на олімпіади. Одного разу приїхав із олімпіали, питаю його: "Синок, ти щось знав? Написав" ? А він: та щось написав. А виявилося, що зайняв друге місце. Ще одним захопленням Олега були книги. Дивлюся читає щось по астрономії. У нього було багато пригодницької літератури. Навіть позивний, мабуть, він вибирав собі за книгами – Корсар, – розповідає пані Віра.
Олег вивчав у політехніці електромеханічні системи автоматизації й після закінчення вишу влаштувався на роботу до «Полтавагазвидобування». Коли почалося повномасштабне вторгнення Олег разом із колегами допомагав українській армії – вони ремонтували бомбосховища, варили протитанкові їжаки. Пані Віра говорить, що її син був добрим, чуйним, а ще дуже справедливим і завжди добивався своєї мети.
Фото: Фото із родинного архіву Віри Дейни
— Він мені говорив, якщо йому прийде повістка, він не вагаючись піде служити. І я дізналася, що він буде у війську за день до його відправлення. Він просто зателефонував мені і сказав, що пройшов ВЛК і наступного дня вже він буде їхати. Просив не хвилюватися, — говорить пані Віра.
Олег потрапив до «карпатців» – у 49-й окремий піхотний батальйон «Карпатська Січ». Щовечора, навіть пізнього, Олег відписував мамі про свої справи. Вона знала: якщо він довго не пише, значить на завданні. Востаннє вони спілкувалися 21 січня. Пані Віра знала – наступні дні будуть важкими для її сина. Проте всі ці дні душа була не на місці. А 25 січня Олег не обізвався. Вона писала повідомлення, на які не було відповіді.
Розпачу додавало те, що у пані Віри не було контактів ані із побратимами, ані з командиром Олега – за місяць його перевели у новий батальйон.
— Разом із ним перевели хлопчину, із яким товаришував син. Вони чергувалися: син ішов на чотири дні, потім на чотири дні заступав Максим. Тобто вони не потрапляли на одне завдання. Максим мене заспокоював, говорив, що рано робити висновки. Але все ж обмовився, що бій був великий. Але скоріше за все, він боявся мені говорити. Або не хотів порушувати субординацію про загибель має повідомити ТЦК або командир, – розповідає пані Віра.
Фото: Фото із родинного архіву Віри Дейни
25 січня – був останнім днем його зміни. Але росіяни пішли у наступ і зав’язався великий бій, із якого самотужки вийшли лише двоє бійців. Олег відстрілювався із гранатомета, щоб хлопці могли вийти. Рятував інших, а сам залишився на полі бою. Вже пізніше пані Віра дізналася, що її син напередодні своєї загибелі витяг із поля бою пораненого, а наступного дня загинув прикриваючи відхід побратимів.
***
Олег любив рідні Сари. Він брав свого пса і йшов до річки. Любив ліс. Попри те, що жив у Полтаві, у свою відпустку він приїхав у рідне село. Пані Віра тоді була за кордоном і рвалася приїхати в Україну.
Але Олег тоді переконав не їхати – «зустрінемося наступною відпусткою». Про сина й брата у неї залишилися, мабуть, неоціненні речі — книга "Завіяні вітром", яку колись Олег подарував мамі на день народження, і повідомлення від рідних людей із фронту.
Тепер ці повідомлення назавжди у пам’яті телефону...
