У третю неділю травня ми вшановуємо пам’ять жертв політичних репресій — це представники інтелігенції, заможні селяни, науковці, державні діячі. Словом, усі хто міг протистояти більшовицькому режиму, який окупував територію України на початку ХХ століття. Про величезну трагедію україського народу ми поговорили із Олегом Пустовгаром, представником Українського інституту національної пам’яті у Полтавській області та членом обласної комісії з реабілітації жертв політрепресій. У 2005-2010 роках Олег Пустовгар був членом обласної редколегії книг «Реабілітовані історією».
За перший рік закатували 6 тисяч "ворогів народу"
Гадяч.City: Чи на даний момент відомо, скільки людей постраждали від політичних репресій на Полтавщині? Яка робота проводилася, щоб відновити ці прізвища?
Олег Пустовгар: Протягом 1917-1991 років, тобто під час панування окупаційного комуністичного тоталітарного режиму близько мільйона жителів Полтавщини зазнали політичних репресій. Це і розстріли, і вислання до концтаборів, і спеціальні психлікарні… «Червона коса» не оминала жодну соціальну верству: це і селяни, і письменники, і діячі «Просвіти», і політики, і діячі УНР, і освітяни, і священики та інші люди.
У цій страшній цифрі ключова складова — період правління кривавого кремлівського диктатора Сталіна. За даними завідувачки кафедри історії України, професорки Людмили Бабенко, у 1937-му та 1938-му пішли у засвіти найбільше видатних мешканців Полтавщини. Серед них поети Микола та Михайло Зерови, Михайло Драй-Хмара, перший голова Полтавської «Просвіти», історик, письменник, художник Григорій Коваленко та інші.
Терор СРСР проти мешканців Полтави пов’язаний з іменем російсько-комуністичного ката Олександра Волкова. Він керував полтавським управлінням сталінського НКВД. За перший рік роботи Волкова у Полтаві закатували понад 6 тисяч «ворогів народу»: «куркулів», колишніх військовослужбовців, опозиціонерів, священників. Приміщення місцевого НКВД осіло у будівлі Селянського банку (нині — СБУ). У підвалах розташовувалася в’язниця, де катували українців, оголошували вирок, і виконували його. Потім тіла невинно убієнних вивозили на міський цвинтар. Там забракло місця, тому наступні поховання почали викопувати в урочищі біля хутора Триби.
Нині це приміщення Головного управління СБУ у Полтавській області. У часи Великого террору — катівня і в’язниця, яку влаштував НКВД.
Відразу після відновлення незалежності на рівні Кабміну було започатковано науково-видавничий проєкт «Реабілітовані історією». Він покликаний створити науково-документальну серію книг задля відновлення історичної справедливості, ґрунтовного висвітлення трагічних подій в історії України, повернення із забуття незаслужено забутих імен державних діячів, науковців, митців, робітників і селян, вшануванню тих, хто боровся за свободу і незалежність.
На Полтавщині створили науково-редакційний підрозділ «Центр дослідження історії Полтавщини». «Моторчиком» процесу виступила згадана вище Людмила Бабенко. Співробітники центру, історики Полтави опрацювали увесь той розділ архіву обласного СБУ, де йшлося про реабілітацію жертв політичних репресій. Матеріалів накопичено було чимало, але вони з різних причин не видавилася, тут не хочу коментувати чому так, аби не політизувати ситуацію. Всім і так відомо, що нерідко влада Кучми більше імітувала проукраїнську дільність, аніж дбала про конкретику, зауважу, що станом на 2005 рік було видано лише один том…
Робота закипіла, пожвавилася після Помаранчевої революції. Віктор Ющенко велику увагу приділяв віднволенню національної памяті. Також і тодішній голова ОДА, «ющенківець» Валерій Асадчев. Так сталося, що у ті часи я очолював Департамент інформаційної політики облдержадміністрації, якому був підпорядкований «Центр дослідження історії Полтавщини». Тож увійшов до редколегії так би мовити «за посадою», на мені був менеджмент, але іноді, якщо мав час, долучався й до створення змістової частини. Додали туди фінансів, придбали оргтехніку, призначили нового керівника, заслуженого вчителя України Олександра Білоуська. Тож не хвалюся, просто інформую: було видано за даними архіву СБУ чотири томи (у них банк даних –прізвища невинно убієнних у алфавітному порядку) та том біографічних нарисів.
Ці томи передані до найбільших бібліотек області , є і у Гадячі. Також вони оцифровані і доступні для усіх охочих у всесвітній інтернет-павутині.
У книзі першій науково-документальної серії книг «Реабілітовані історією. Полтавська область» на основі маловідомих архівних джерел опубліковані результати дослідження про масові політичні репресії у 1918-1980-х рр. на Полтавщині та особливості функціонування більшовицького режиму, надруковані документи про формування системи державного терору на території Полтавської області, описані методи роботи радянських спецслужб, діяльність органів влади СРСР щодо організації системи тотального політичного нагляду за свідомими українцями. Ця книга доступна тут.
У другій, третій і четвертій оприлюднено біограми про уродженців і мешканців області, що були репресовані комуністичним режимом від літер А до Я. Скачати на свій гаджет можна тут
У книзі п’ятій зібрані нариси, написані різними авторами у різний час для різних видань (дата публікації вказується поряд із прізвищем автора нарису). Скачати на свій гаджет можна тут
Про філармонію дослідження є, про репресії — немає
Гадяч.City: Наскільки це важко було досліджувати політичні репресії проти селян? Адже про Голодомор і Розстріляне відродження начебто ми знаємо більше, ніж про репресії проти селян?
Олег Пустовгар: У Полтаві сформувався пул дуже патріотичних і фахових людей, які готові рухати цю справу. Але ще потрібна державна підтримка, фінанси, ну і політична воля. Зрозуміло, що проросійський режим Януковича згорнув ці проекти, дійшло навіть до того, що було заборонено УІНП. Яка вже там пам'ять про невинно убієнних комуністами! Центр дослідження історії Полтавщини зорієнували на книги про філармонію та інші малозначущі речі. Втім, після Революції Гідності ситуація покращилася. Мав честь майже протягом року знову очолювати Департамент інформаційної діяльності ОДА. Пишаюся, що тоді вдалося створити низку короткометражних документальних проєктів. Скажімо, до виходу відео про Остапа Вишню мало хто знав, що він був петлюрівським офіцером, начальником медично-санітарного управління Міністерства залізниць Української Народної Республіки, за що й ув’язнили до комуністичних сталінських концтаборів.
Згаданий Центр підготував книгу про шлях Полтавщини до незалежності, у ній опублікували біограми низки шістдесятників, скажімо Лідії Гук. Паралельно проводилася робота над томом шостим «Підкуркульники». На жаль, досі кошти на друк або бодай інтернет-версію не виділялися.
Водночас Державний архів Полтавської області працює над архівно-пошуковим проєктом «Український мартиролог ХХ століття». Установа представила прізвища понад 5100 полтавців, які постраждали від радянської репресивної системи.
Архівно-пошуковий проєкт «Український мартиролог ХХ століття», започаткований Державною архівною службою України, – це зведена база даних, що містить стислі відомості про жертв політичних репресій 1920-1950-х років: фотопортрет або кілька фотографій (за наявності), ім'я жертви, національність та коротка характеристика роду занять, дати життя, відомості щодо арешту та ув'язнення, реабілітації, посилання на архів, де зберігаються архівно-слідчі справи та інші дотичні матеріали. Доступно тут.
На мою думку, одна із завершальних точок процесу досліджень — це опрацювання обласного архіву Нацполіції. Там теж багато важливих документів, в тому числі й про репресії проти селянства. Якщо архів СБУ у цьому сенсі досліджений повністю, то там ще, як кажуть, «і кінь не валявся». Можливо, матеріалів про злочини радянської міліції, НКВД та ін. там ще на кілька томів. Я ініціював перед ОВА цю проблему ще у «ковідні часи», ставлення було доброзичливе, але…То ковід, тепер новий виток війни з путінськими продовжувачами справи сталіна, то кажуть, що грошей немає. Хоча… А коли ж як не зараз працювати над деколонізацією свідомості?
Інститут нацпам’яті створив кілька просвітницьких проєктів з цієї теми. Зокрема й виставку "Тріумф людини. Мешканці України, які перемогли ГУЛАГ". З 19 травня вона експонується у Полтавській обласній універсальній бібліотеці. Якщо знайдеться партнерська установа (музей або освітній заклад) цю виставку можливо показати й у Гадяцькій громаді. Також її можна скачати свій гаджет тут
Тож справа не у тому важко чи ні, а у політичній волі, бажанні, небайдужості.
Селян убивали і виселяли, тому що вони не сприйняли окупації
Гадяч.City: Навіщо радянська влада влаштувала українському селянству репресії? Чому з’явилися «куркулі»?
Олег Пустовгар: Українське селянство підтримало Петлюру. Історик, уродженець Гадяцького краю Віктор Ревегук у архівах знаходив чимало донесень місцевих ВЧК з приміткою «настрій селян петлюрівський». Мова йде про 20-ті роки минулого столітя. Полтавщина тоді вирувала антибільшовицькими повстаннями. Селянство не сприйняло окупації УНР червоною росією. Для придушення опору Москва створила каральний репресивний орган влади більшовицької Росії — Всеросійську Чрезвичайну комісію (ВЧК), яка згідно зі злочинними декретами Владіміра Лєніна впроваджувала політику «червоного терору» та впроваджувала «продразверстку». «Продовольча диктатура» і «продрозверстка», зокрема, це невід’ємні складові політики «воєнного комунізму», яка запроваджена ленінським декретом Ради комісарів РСФРС та декретом ВУЦВК УСРР «Про продрозверстку лишків врожаю 1918 та попередніх років». Простіше кажучи, силоміць відбирали у селян хліб, прирікаючи їх на голодну смерть. Тобто вчиняли подібні злочини як зараз на тимчасово окупованих територіях окупанти Путіна.
Заможні селяни, або як їх називали«куркулі», з точки зору комуністичної ідеології мали «сумнівне соціальне походження», не пролетарське. Голодомор 32-33 років так само був технологією геноциду задля придушення селянського опору під гаслами «боротьби із куркулями». Тоді у Зіньківському повіті гуляло таке прислів’я: коли був отаман Петлюра-хліба була хура (тобто віз, це старовинне українське слово — Олег Пустовгар, а прийшли комуністи нічого вже стало й їсти.
У 37-38 було червона гільйотина ще зробила додатковий репресивний удар під гаслом боротьби з «ворогами народу». Десятилітями українські селяни в СРСР були безправними рабами, не маючи навіть паспортів! Для того щоб вступити до вишу або з іншою метою виїхати з колгоспу треба було це погоджувати з головою колгоспу. Зрештою, комуністична політика знищення приватної власності, заможного селянства, господарів на своїй землі «крутилася» довкола колгоспів (від скорочення — колективне господарство) — сільськогосподарські підприємства на території колишнього СРСР, повністю підконтрольних компартійній владі, символу рабської експлуатації селян у СРСР.
Селяни практично не могли отримати радянський паспорт.
Ось чому так складно ставали на ноги фермери після відновлення незалежності. Ось чому і тепер у сфері сільського господарства в Україні, на відміну від країн ЄС, домінуюча компонента не фермери, а латифундії, власники яких успадкували нерідко менталітет отих комуняк-голів колгоспів. А фермерський менталітет «середнього класу» і дотепер відроджувати складно.
Тобто не встигли подолати травми попередніх російських окупацій, а тут нові: інтернет сповнений новин про те як росіяни нищать фермерські господарства на Херсонщині та у Запорізькій області.
Вирок — член родини репресованого
Гадяч.City:Яка доля чекала людей, які поверталися додому (звісно, кому щастило залишитися живим)? Що означало бути репресованим або походити із родини репресованих (наприклад, комусь із родини вдалося врятуватися, чи вдавалося цій людині якось налагодити життя)?
Олег Пустовгар: Це було жахливо. Родичі «ворогів народу» були безправними людьми. З іншого боку, нерідко їх робили слухняними гвинтиками системи і доводили до такого стану, що вони відмовлялися від найрідніших людей. Відома фраза «Син за батька не відповідає», була вимовлена Сталіним у грудні 1935.
На нараді в Москві башкирський колгоспник Гильба, сказав:
«Хоча я й син куркуля, але я буду чесно боротися за справу робітників і селян і за побудову соціалізму»,
на що Сталін вимовив — «Син за батька не відповідає». Наказом НКВД № 00447 від 31.07.37 установлювалося, що члени родин репресованих відповідно до даного наказу, які «здатні до активних антирадянських дій», з особливого рішення трійки підлягають запровадженню в табори або трудпоселення. Родини осіб, «репресованих по першій категорії», що у прикордонній смузі, підлягали переселенню за межі прикордонної смуги усередину республік, країв й областей, а ті що проживали в Москві, Ленінграді, Києві, Тбілісі, Баку, Ростові на Доні, Таганрозі й у районах Сочі, Гагри й Сухумі — підлягали виселенню із цих пунктів в інші області за їхнім вибором, за винятком прикордонних районів.
Родичів воїнів УПА відправляли не лише у концтабори «к бєлим мєдвєдям», але були й «м’якші» покарання, скажімо так звані спецпоселення у Сибіру. Загалом з 1944 по 1953 рік із західних регіонів було виселено за межі України на довічний термін понад 200 тисяч людей. Через такі випробування пройшла моя теща. Для неї Сибір став домівкою на довгих двадцять років, сповнених складних перипетій. Режим заборонив повертатися до рідного Луцька, то поселилася у Семенівці, налагодила життя, народила доньку-мою майбутню дружину, працювала у музичній школі, створювала Рух і «Просвіту», домоглася встановлення бюсту Тарасу Шевченку у Семенівці. Спогади тещі оприлюднені на «Історичній правді» тут
Реабілітація без компенсації
Гадяч.City:Вже за радянських часів людей проти яких застосовували репресії реабілітували рішенням судів. Чи отримувала ця людина якусь компенсацію за зруйноване життя. Чи за часів незалежності такі люди отримували компенсацію?
Олег Пустовгар:Незаконність Великого терору визнали ще за часів СРСР після смерті Й.Сталіна, коли в роки «відлиги» провели часткову реабілітацію репресованих. Реабілітаційні процеси другої половини 1950-х — початку 1960-х років мали обмежений характер. Більшість громадян, засуджених за політичними звинуваченнями, не отримали повної реабілітації, а їхні права не були повністю відновлені. Яка вже там компенсація…
У 1991 році, в останні місяці існування УРСР, було ухвалено Закон «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні». У ньому вперше в Україні законодавчо засудили і відмежувалися від політичних репресій як методу керування суспільством. Але оскільки цей закон ухвалювався ще в УРСР, то певна частина цих репресій, навіть вчинених позасудовими органами, все ще визначалася «обґрунтованими». Відповідно до вимог Закону органами прокуратури та судами впродовж 1991–2001 років було реабілітовано 248 тис. 810 громадян, відмовлено в реабілітації — 117 тисячам 243 особам.
У 2015 році Україна засудила злочини комуністичного тоталітарного режиму Законом «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки». Законопроект було розроблено Українським інститутом національної пам’яті. У 2018 році Верховна Рада прийняла Закон «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення процедури реабілітації жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917 — 1991 років». Закон суттєво розширює коло осіб, які підпадають під реабілітацію.
Зокрема, в ньому прописана автоматична реабілітація осіб, які були покарані позасудовими органами, право на реабілітацію отримають ті, хто зі зброєю в руках боровся за незалежність України, був ув’язнений, примусово поміщений у психіатричний заклад, трудову армію, позбавлений майна через «експропріацію» чи «розкуркулення», або ж депортований за національною ознакою.
З 2019 року почала працювати Національна комісія з реабілітації, яка є спеціальним постійно діючим органом при Українському інституті національної пам’яті. Комісія надає статус реабілітованих особам, постраждалим від політичних репресій комуністичного та тоталітарного режимів Україні. Цей статус передбачає певні пільги. На рівні Полтавщини так само діє обласна комісія. Я до неї належу. Регіональна комісія з реабілітації є першим рівнем нової системи реабілітації громадян, що були репресовані комуністичним тоталітарним режимом: приймає заявки на реабілітацію, аналізує обставини і документи справи та подає обґрунтовані висновки до Національної комісії з реабілітації, яка працює на базі Інституту нацпам’яті й приймає остаточне рішення.
На Полтавщині регіональна комісія почала діяти з березня 2019 року. Організаційне та методичне забезпечення діяльності комісії здійснюється Департаментом культури і туризму ОВА. За період із 2019 по 2023 рік ми првоели провели сім засідань, до комісії звернулися 23 заявники щодо реабілітації або визнання потерпілими від репресій 55 осіб. За поданням нашої Полтавської регіональної комісії Національною комісією реабілітовано 24 особи. Визнано потерпілою від репресій — 1 одну особу.
Лише один пам’ятник на Полтавщині
Гадяч.City:Чи на належному рівні в Україні вшановується пам’ять українських селян, які стали жертвами радянської влади? Чи є окремі пам’ятники тощо?
Олег Пустовгар:Найбільш відомий пам’ятник в урочищі Триби неподалік Полтави. Він з’явився на хвилі розвалу СРСР і відновлення незалежності. Свого часу гучно лунала ідея подальшої розбудови меморіалу, облагородження території, спорудження арки-каплички… Але поки що ці добрі наміри так і лишилися намірами. Переконаний, що у кожній громаді Полтавщини, в тому числі й у тих, які утворилися на колишній території колишнього Гадяцького району, має бути пам’ятник жертвам комуністичних репресій.
Меморіал пам’яті жертв політичних репресій у Трибах — єдиний на Полтавщині.
І не абстракція, а персоніфікований: гуманітарні відділи громад цілком спроможні проаналізувати другу, третю і четверту книги з серії «Реабілітовані історією. Полтавська область» і виокремити звідти списки земляків. У моєму баченні це має бути «стіна пам’яті». З іншого боку, важливо чути й іншу думку-архітекторів, скульпторів. У будь-якому разі, елементом такого пам’ятного знаку мають бути прізвища невинно вбитих комуністами. Таку мою ініціативу підтримали у Новоселівській громаді біля Полтави, розробили програму, там є пункт про такий пам’ятник. Але від ухвалення документу до його реалізації – довга дорога. Побачимо, як складеться, але сподіваюся, що буде такий собі дороговказ для інших громад.
Як знайти відомості про репресованого родича
Гадяч.City:Мабуть, немає жодної української родини, яка б не постраждала від репресій у 30-х. Можливо, хтось і не знає, що у його родині були репресовані. Чи якось можна самотужки перевірити таку інформацію? Наприклад, можливо через архіви?
Олег Пустовгар: Один із «плюсів» декомунізації — створення нової державної інституції. Це галузевий архів Українського інституту національної пам’яті. На їхньому сайті створено рубрику «Пошук репресованого»
Розділ «Звернення до Архіву національної пам’яті» буде корисним всім, хто ставить перед собою одне й теж запитання: «З чого почати пошук відомостей про свого репресованого родича?». Тут Ви можете написати своє звернення з пошуку інформації про репресованого до Архіву національної пам’яті, надавши всі наявні у вас дані. Працівники архіву безкоштовно допоможуть знайти відомості в різноманітних базах даних, визначити потенційне місце зберігання архівної слідчої справи на репресованого, написати правильне звернення в архів, нададуть індивідуальні алгоритми пошуку.
Розділ «Книги-порадники» дає можливість всім охочим вільно переглянути та завантажити дві книги у форматі PDF «Практичний порадник із доступу до архівів. Право на правду (2016 рік)» та «Архіви КГБ для медіа», в яких детально описані алгоритми пошуку інформації про репресованих комуністичним тоталітарним режимом в 1917-1991 роках. Також містяться «словник чекіста», дані про історію функціонування репресивних органів в Україні, переліки різноманітних інституцій, які стануть у нагоді при пошуку репресованого в Україні та зарубіжних державах.
Розділ «Звернення до інших архівів» буде корисним усім охочим, хто хоче за 5 хвилин надіслати звернення з пошуку інформації про репресованого відразу в усі українські архіви, де можуть міститися такі відомості. Завдяки спеціальній формі після заповнення відповідних полів з інформацією про репресованого комуністичним тоталітарним режимом, система автоматично надсилає звернення у декілька архівів. Заявнику віднині не потрібно більше шукати точні назви архівів та їхні електронні адреси, переживати за правильність заповнення звернення та самостійно надсилати звернення в установи. Завдяки новому сервісу комунікація між українцями та архівами стає значно простішою. Більше не потрібно шукати точні назви архівів та їхні електронні адреси, хвилюватися чи правильно заповнене звернення та самостійно надсилати листи в установи.
