Ідея написати про колишніх мерів міста у стінах редакції пурхала вже давно. Було цікаво: чим займаються посадовці з префіксом екс. Але якось усе не доходили руки і не було часу. Хоча тема ця надзвичайно цікава. І от герой нашого сьогоднішнього матеріалу сам прийшов на гостину до «Гадяцького вісника». Звичайно, колись йому не доводилось представлятися: його знали в обличчя і у місті, і у районі, та й навіть в Україні. А перед нами, працівниками «Вісника» – звичайно ще із невеликим життєвим і творчим шляхом йому довелося назватися – Микола Семенович Гайдамака. Хтось комусь стиха шепнув: «Так це ж перший мер Гадяча!». Ну просто так ми не змогли випустити із редакції таку людину. Як виявилося, надзвичайно цікаву, розумну і з чудовим почуттям гумору.
Наймолодший керівник міста на Полтавщині
Коріння Миколи Гайдамаки походить із давнього козацького села Великі Будища. Тому й не дивно, що у всій постаті колишнього очільника міста простежується щось і справді гайдамацьке. А в очах іноді спалахує хитринка і мимоволі думаєш, а не було, бува, у роду козаківхарактерників.
Микола Гайдмака став першим мером міста по Полтавській області. Його обрали 26 березня 1990 року (до Незалежності залишався ще рік із хвостиком). На той час йому було 32 роки.
У Полтавській області він був наймолодшим керівником міста. Він протримався лише одну каденцію – до 24 липня 1994, але зробив на десятиліття наперед.
Перші гроші
Цитата:
«Першу копійку заробив у 9 класі у 1974 році, коли склав кросворд і на¬друкував у журналі «Україна». Отримав гонорару 20 рублів 20 копійок. Купив собі спортивного костюма і спорядження. Ще гроші залишилися. Мама на той час уже була на пенсії, отримувала 16 рублів. Я питаю: «Мамо, що Вам купити?».
А вона відповідає: «Купи мені кілограм тюльки і кілограм халви».
На посаді мера Микола Гайдамака отримував 200 рублів. На той час це було небагато, зважаючи на те, що у родині було 4 дітей. Тільки коли Микола Гайдамака покинув мерське крісло, і перейшов у «Полтавагазвидобування» став отримувати невелику допомогу на багатодітну родину.
Як Микола Гадамака став очільником міської ради
Микола Гайдмака закінчив Великобудищанську школу. Згадує, що мав після 10 класу похвальні грамоти з історії і географії. Вступав до Полтавського педагогічного інституту, але не пройшов по конкурсу. Тому довелося іти у армію. Після демобілізації вступив до Кременчуцького філіалу Харківського політехнічного інституту, де провчився три роки і перевівся до Полтавського інженерно-будівельного інституту.
— Довелося переводитися до Полтави на заочне відділення, щоб бути ближче до дому, бо мама тоді вже була старенька. Тому і сам навчався і брата навчав, — говорить Микола Гайдмака. Почав працювати на Гадяцькому експериментальному заводі домобудування (зараз завод ЗБВ).
У березні 1990 року проводилися чергові вибори депутатів міської ради. Постало питання про те, хто буде головою виконкому.
Його повинні були вибрати самі депутати серед кандидатів від депутатського корпусу. Було чимало кандидатур, але коли вони зрозуміли, яка відповідальність лягає на їхні плечі, всі відмовилися.
— На першій сесії міської ради Олександр Мигаль – директор тодішнього СПТУ¬47 запропонував мою кандидатуру, – згадує Микола Гайдамака. – Хоча я на той час не був депутатом міської ради. Депутатський мандат я отримав через три місяці, коли відбулися довибори.
– Чи важко Вам було працювати?
– Тоді взагалі був важкий час: купони, талони… Не було елементарного – шкарпеток, мила, цукру, цигарок… Почався хаос. Але ми не розгубилися. У мене була хороша команда. І ще дуже допомагали Василь Васківський – голова райвиконкому та його заступник Леонід Луб’яний.
– Чому не вийшло із другою каденцією?
– Я програв своєму наступнику Олександру Клюсу 223 голоси. Тоді нас було претендентів 7 осіб. У першому турі була дуже низька явка: із 16 тисяч виборців, які мали право голосувати, за мене віддали вибір 6 тисяч, у Клюса тоді було 1800. Але несподівано мій опонент став мером.
– Ви пам’ятаєте свій кабінет?
– Звичайно! Міська рада колись знаходилася у тому приміщенні, де зараз знаходиться банк «Аваль». Зліва два вікна, які виходять на площу – то був кабінет голови. А справа знаходився кабінет секретаря.
Що зробив для міста на посаді міського голови
Микола Гайдамака підписав рішення про будівництво Свято¬Успенського собору. За сприяння колишнього депутата Верховної Ради Миколи Петренка Миколі Гайдамаці вдалося «вибити» 55 гектарів землі під індивідуальне будівництво: 50 га виділили із колгоспу «Дружба» – зараз це мікрорайон Новобудови та 5 гектарів із плодорадгоспу «Гадяцький» (у наші часи КСП «Зелений гай») – зараз це вулиця Олени Пчілки. Було виділено 550 ділянок для індивідуального будівництва. Це дало змогу «розвантажити» чергу на квартирний облік. На той час інтенсивно велося будівництво житла. Микола Гайдамака підписав більш ніж 350 ордерів на квартири.
Знову ж таки завдяки Миколі Петренку було введене кабельне телебачення (на той час така розкіш була тільки у трьох містах Полтавщини).
– У 1992 році до Києва ми дали заявку на розробку генерального плану забудови Гадяча, розроблялась документація на будівництво об’їзної дороги, була документація і виділені перші гроші на будівництво спортивного комплексу із двома плавальними басейнами біля міської школи №4 (зараз тут автостоянка і часто виступає цирк¬шапіто). І статус Гадяча як міста обласного значення ми піднімали ще у 1992 році, – розповідає Микола Семенович
Із цього питання Микола Гайдамака двічі їздив до Верховної Ради. Для цього вимагали три фактори: повинна була бути розвинена промисловість, населення більше ніж 50 тисяч жителів і місто повинне було мати історичну цінність. На той час Гадяч не мав статусу гетьманської столиці. Якби цей статус був ще у 1992 році, ми ще тоді стали містом обласного підпорядкування.
У цьому ж році було виділене місце під нове кладовище. Два роки діяли маршрути за напрямком Вокзал – Санаторій і Вокзал – Малі Будища, проїзд був безкоштовним, активно будувалася міська четверта школа.
Життя після каденції
Микола Гайдамака має 42 роки трудового стажу. У трудовій книжці тільки 4 записи і всі по переведенню. Після Гадяцького експериментального заводу домобудування пішов до райкому партії, звідти у міську раду, далі – до ГПУ «Полтавагазвидобування». Там пропрацював 23 роки. Шістнадцять з яких – заступником начальника промислу із капітального будівництва. Оскільки обсяги будівництва зменшилися, останнім часом працює майстром РБД (ремонтно¬будівельної дільниці). У його підпорядкуванні 8 осіб. Їхнє завдання – невеликі ремонтні роботи: побілити, пофарбувати, покласти плитку.
Захоплення
Микола Гайдамака розповідає, що до того як стати мером був 11 років тренером із самбо. Кандидат у майстри спорту Радянського Союзу, дворазовий призер спортивного товариства «Динамо». Організував школи самбо у першій школі, потім у другій, СПТУ і нарешті в школі¬інтернаті. За 11 років підготував багатьох спортсменів. Троє його вихованців закінчили Рязанське вище десантне училище – єдине на теренах колишнього Радянського Союзу. Одного з них, Андрія Смірнова, гадячани добре знають.
– Я все життя був фанатом спорту, і спортом займаюся досі. Граю у шашки і шахи, і звичайно у «Що? Де? Коли?» (майже 20 років). Був капітаном команди, – розповідає Микола Семенович.
– Є тренування силові, а є інтелектуальні.
— Ви якось тренуєтеся перед іграми «Що? Де» Коли?»
– Свого часу виписував журнал «Навколо світу», «Наука і життя» і «Людина і закон» і «Роман¬газету». Зараз заглядаю у Інтернет. Маю єдину у Гадячі енциклопедію із шахів (на той час, коли я її купував вона коштувала 400 гривень – еквівалент чотирьом заробітним платам).
Про дітей
У Миколи Семеновича і його дружини Олександри Іванівни четверо дітей – доньки Ярослава, Олеся, Ірина та син Ігор.
Гайдамака¬старший пишається, що і він, і всі його діти закінчили Полтавський інженерно¬будівельний інститут (зараз Полтавський національний технічний університет).
Олеся, наймеша донька і син пішли по батьківським слідам – раніше працювали у ГПУ «Полтавагазвидобування», при ньому була така структура як капітальний ремонт, але потім вона трансформувалася у окрему структуру УГВ «Сервіс». Спочатку тут працював і син, але потім перевівся назад до «Полтавагазвидобування». У нафтогазовому комплексі працюють і два зяті Миколи Семеновича, але він сміється, що до цього жодних зусиль не прикладав. А от найстарша донька Ярослава закінчила архітектурний факультет цього університету. Микола Семенович не хвалився, але ми вже самі зробили висновок, що вона дуже крутий спеціаліст.
Про особисте і кросворди
– Страшу доньку називав я: дружина народила її на свій день народження. То я говорю їй – зробила собі подарунок, тоді я називатиму.
– Мій покійний брат Володимир служив у Томську (Росія). Якось до них у частину потрапив журнал «Україна» із отим моїм кросвордом. Так брат три місяці ходив королем, бо під кросвордом було написано : «Автор Микола Гайдамака». А ще три кросворди взяв у мене опублікувати Леонід Думенко, колишній редактор «Зорі Полтавщини», але я якось пропустив, чи вони були надруковані.
* * *
– Зараз модно бувати за кордоном, мери їздять позичати досвіду в інших країнах. Чи доводилося Вам бувати десь у зарубіжній країні?
– За кордоном я бував тричі. Першого разу у НДР, другий раз – Болгарії, коли возив групу працівників сільського господарства за обміном і третього разу – у Німеччині, коли разом із Миколою Брикіним їздив на чемпіонат світу по гирьовому спорту серед ветеранів.
– З якими відомими людьми Ви зустрічалися?
– Із трьома Президентами – Кравчуком, Кучмою і Ющенком. Із Леонідом Макаровичем ми зустрілися, коли він уже був Президентом.
Свого часу моя сестра працювала на Південмаші, директором якого був тоді Леонід Данилович. Саме тоді я вперше його побачив. Наступного разу ми вже зустрілися у Миргороді, де наша організація стала одним із спонсорів будівництва художньої школи. Він тоді приїздив на відкриття. У мене навіть фотографія вдома є. А із Ющенком я зустрічався, коли він був головою НБУ. Більше того, я був у дворі його мами – тоді у них у селі прокладався газопровід. Підрядником був «Інтергазбуд», а я тоді працював у цій системі. Товаришував із редактором обласної газети «Зоря Полтавщини» Леонідом Думенком.
Та мені важливіше не те, що я зустрічався із відомими людьми. Мені приємно, що і зараз, коли пройшло багато років, до мене підходять, просять, аби я знову повернувся у міську раду.
– А Ви б вступили знову у цю колію?
– Можливо, якби раніше Гадяч став містом обласного значення і був молодшим, то мабуть би… подумав. А взагалі, років 6¬7 років тому мені пропонували посаду начальника відділу Сумської облдержадміністрації, але я відмовився і нітрішечки не шкодую. Бо посади у житті не головне.
