У Рашівці, що у Лютенській громаді, наприкінці 80-х першими відкрито заговорили про Голодомор. Видимим геноцид, про який тихенько говорили лише у родинах, зробили рашівські рухівці. Вони ходили вулицями села і складали списки людей, які не пережили голодні 1932-1933 роки. Рашівчанка Ольга Стасовська була серед тих, хто відкривав страшні і правдиві сторінки нашої історії.
Найбільше голод викошував дітей
Рашівський осередок Народного руху України сформувався ще наприкінці 80-х років минулого століття. Його учасниками стала інтелігенція – учителі та лікарні. Очільником рашівського руху був директор Рашівської школи Олексій Басараб. Ольга Стасовська працювала у місцевому дитячому садочку, пізніше перейшла працювати у школу вчителькою української мови та літератури. У організацію також вступив її чоловік Іван Глушков.
Фото: Фото із особистого архіву Ольги Стасовської
— Перше, що зробив Олексій Басараб – познайомив нас із резолюцією установчих зборів Народного Руху України, а нашим завданням було зібрати підписи про надання статусу українській мові державної та скласти списки загиблих під час Голодомору, — пригадує Ольга Стасовська.
На своїй вулиці жінка зібрала відомості про 173-х загиблих. Збирати інформацію пані Ользі допомагала її мама, яка теж була свідком тих подій.
— Мама говорила – у цій сім’ї померли п’ятеро від голоду. Я йшла вже до їхніх нащадків і уточнювала відомості, — розповідає Ольга Стасовська. — Найбільше голод викошував малих дітей. Наприклад, рашівчанка Марія Левадна розповідала, що у її родині було четверо чи п’ятеро дітей, вона була найменшою. Коли почався голод їй було лише три роки. У її родині всі померли — і діти, і близька рідня. Марію забрали далекі родичі, так і вижила. А поряд із нами жила рожина Горошків. У них було 5 дітей. Усіх поховали.
За приблизними підрахунками пані Ольги, у Рашівці могло померти у Голодомор близько двох тисяч людей. На початку 30-х років Рашівка була великим селом, а зараз ця цифра рівнозначна тому, що б вимерло ціле село.
Списки загиблих передали у сільську раду
Ставлення односельців до збору прізвищ загиблих було неоднозначне: були такі, що підтримували, а були й такі, що говорили: «Люди ділом займаються, а ви хтозна-чим».
Списки загиблих рухівці віддали у сільську раду і… більше про них ніхто нічого не знав. Хоча радянський союз вже тріщав по швах, все-таки комуністи не втрачали пильність. Якщо більшість рашівчан охоче ділилися відомостями про своїх рідних, то місцева влада не дуже була рада діяльності рухівців.
Доносити правду про Голодомор було одним із завдань рвхівців.
Ольга Стасовська пригадує як одного разу зустрілася із головою сільської ради Ніною Данильченко.
— Питає: «Що ото ходиш там збираєш?». Кажу, що збираю підписи про надання українській мові статусу державної (списки загиблих і збір підписів за надання статусу українській мові робили паралельно — прим. авторки). А вона мені «А тобі хтось забороняє балакати по-українськи? Балакай скільки хочеш, нащо тобі ті підписи». А ось секретар парторганізації Володимир Знайко був апріорі проти рухівців. Кричав мені: "Куди ви лізете? До тих бандерівців?"
Коли Ольга Стасовська почала займатися списком загиблих, їй було 37 років. У її родині тема Голодомору не була табуйованою. У 30-х роках буксирна бригада вигребла із дому її батьків все. Забрали навіть цибулю, яку приготували для посадки навесні. Врятувала родину діжечка із ячменем, яку прадідусь пані Ольги закопав у хліві у місці де стояли задні ноги корови. Але не всім так щастило заховати збіжжя — «буксири» ходили із довгими щупами й проштрикували землю, заходили на городи.
Слухали про голод по приймачу
Про Голодомор говорили більше у родинах, на загал про голод мовчали. Пані Ольга пригадує, що вечорами батьки слухали «Голос Америки». Слухати було трохи незручно, адже треба було притулитись вухом до приймача, щоб зрозуміти про що говорять — сигнал глушили, щоб люди не мали доступу до інформації.
— Батько слухає і переказує мамі про Голодомор. Пригадую, вона завжди плакала. А батько дивувався: «Ну це ж треба, Америка говорить правду, а у нас мовчать як нічого не було», — говорить Ольга Стасовська.
Фільм про Голодомор
Крім формування списків загиблих та збору підписів про надання українській мові статусу державної, рухівці збирали кошти на зйомки фільму про Голодомор за мотивами роману Василя Барки «Жовтий князь». Фільм «Голод-33» вийшов на екрани у 1991 році ще до проголошення незалежності України. Ольга Стасовська пригадує, що рухівцям вдалося зібрати близько 200 рублів.
Ще один фільм про голод зняли наприкінці 80-х років. Це було документальне кіно, яке, як пригадує рухівець Анатолій Скаженик, вони показували колективам та учням у місцевому СПТУ.
Пан Анатолій був свідком відкриття у Гадячі хреста пам’яті жертв Голодомору біля Всіхсвятської церкви. Чоловік розповідає, що попри тиск комуністів, людей прийшло на відкриття чимало, адже одним із ключових завдань рухівців було донесення відомостей про Голодомор. До речі, хрест пам’яті жертвам Голодомору у Гадячі був одним із найдавніших у Україні — у 90-му ще мало хто міг дозволити собі виступити проти радянського режиму.
На відкритті хреста пам’яті жертв Голодоморів у 1990 році.
***
Проте не лише голодом морили українців. Ольга Стасовська пригадує, що її батька тягли колгоспу. Він тримався до останнього, але через психологічний тиск довелося відвести до колгоспу коня та віддати два гектари землі. Родина навіть не належала до середняків.
А ось хто мав господарство і був добрим господарем, той міг втратити й життя. Ольга Стасовська пригадує, що їй розповідала мама:
— Це було десь у 28-30 році. Біля нас жила родина Козача. У них було шестеро корів, четверо коней, два десятки овець. На них працювали два наймити, яким родина платила гроші. Їх везли всю родину, навіть дітей. Повантажили на підводу і повезли. Як їхали, їхні наймити плакали.
