Киянка Наталія Федорова родом із Рашівки. Але давно живе у Києві. Зараз жінка активно займається волонтерством. Наталія поділилася своїм досвідом із журналістами Гадяч.City
Волонтеркою стала 25-го, опівдні
Наталія розповідає, що волонтерити із чоловіком почали ще у 2014 році, але як зізнається жінка «не так сильно» – просто періодично комусь донатили гроші.
— А «серйозно» я почала займатися волонтерством 25-го. Опівдні. — говорить Наталія.
Точний час і день вона запам’ятала на все життя, бо 25 лютого вона разом із чоловіком стояла у багатотисячній черзі до центру комплектування у Києві, щоб записатися до територіальної оборони.
Наталія родом із Рашівки. Навчалася у Гадяцькому училищі культури на факультеті режисури. Тут познайомилася із своїм майбутнім чоловіком. За ним поїхала до столиці. Вже багато років Наталія киянка. У столиці разом із чоловіком відкрила бізнес — родина має центр дитячого розвитку.
Як і тисячі родин в Україні, 24 лютого Федорови прокинулися від жахливої звістки — росія почала повномасштабну війну.
— У цей день ми якось навіть не замислювалися, що відбувається навколо нас. Ми опечатували приміщення центру розвитку, давали інструкції колективу. А вже вранці 25-го зрозуміли, що це повномасштабна війна і потрібно щось робити. Так ми опинилися під стінами військкомату, — говорить Наталія. — Скільки було добровольців не описати словами. Але всі чекали своєї черги.
Людей так було багато, що працівники центру комплектування не справлялися із роботою — потрібні були робочі руки, які б допомагали людям заповнювати папери на контракт.
Доки Наталя була у військкоматі її чоловік організовував харчування для людей, які стояли у черзі,
Так в один день їхня звичайна родина перетворилася на родину волонтерів. А за два тижні на родину волонтерки і військового — чоловіка взяли до тероборони. Зараз за словами Наталії, її чоловік «в окопах».
Заплакала у звільненому Ірпені
На початку повномасштабного вторгнення їх зібралося близко тридцяти — волонтери-колеги – Наталії та її чоловіка, друзі, знайомі.
– У нас було 10 авто. Ми їздили на той час в окупований Ірпінь до Романівського мосту. На мотузках передавали їжу і теплі речі ірпінським волонтерам. Тоді не було страху росіян чи близької смерті, — говорить Наталія. — Вперше я заплакала в Ірпені, коли два тижні тому побувала там.
На Романівському мосту Фото: Фото із особистого архіву Наталії Федорової.
Щойно росіяни відступили із півночі України, команда Наталії поїхала по селах Київщини. Повезли їжу, ліки, засоби гігієни.
– Сапери попереду — без них неможливо проїхати, ми за ними, — пригадує весну-2022 Наталія. — Андріївка, таке гарне село було. Тепер від майже ста хат залишилися самі димарі. Понад 200 будинків там пошкоджені.
Наступний день після звільнення Бородянки. Шокувало те, що натовп людей стоять і чекають, що їхніх рідних відкопають під завалами. Люди вже не плачуть, а просто чекають.Фото: Фото із особистого архіву Наталії Федорової
Зараз Наталія допомагає трьом військовим частинам збирати потреби. Наприклад, коли батальйони ідуть на схід, перші потреби це сухпайки, медичка, амуніція. З амуніцією складно, тому що у кожного батальйону свої завдання і свої потреби і їх потрібно чітко розуміти та обирати якісне.
Крім того, потрібно чітко розбиратися, які потреби у кожного батальйону, адже потреби саперів не такі, як наприклад, у розвідників.
– Коли до тебе приходять розвідники, ти вже розумієш, що їх не має бути видно. Крім того, їм будуть потрібні верблюди – наплічники для води та потовивідні системи. Крім того, все це має бути при бійцеві, адже коли вони йдуть із точки А у точку В, вони не обов’язково повернуться у точку А, – говорить Наталія.
Цьому всьому легко навчитися, переконує Наталя, коли занурюєшся у волонтерство одразу «обростаєш» потрібними контактами і знайомими.
Передача генератора в Бородянці. Історія цікава тим, що передаючи генератор Наталія попросила хлопців, якщо він їм вже не буде потрібен, щоб їй зателефонували, а волонтерка його забере. На її здивування хлопці повернули генератор. Тепер він допомагає розвідникам ЗСУ за межами Київської області.Фото: Фото із особистого архіву Наталії Федорової.
Коли буває важко волонтеру. Пряма мова
«Ми можемо збирати потреби для бригади, а потім через днів через десять знову розпочати той же збір, люди дивуються чому так. Доводиться пояснювати, що речі на фронті – це розхідний матеріал. А тому що все залишили і не повернулися, бо не було як».
«Важко буває коли на початку війни ти відчував себе корисним: коли домовлялася із Польщею про вантаж, коли Кременчуцький хлібозавод присилав тисячу хлібин щодня, тому що магазини у Києві були зачинені, і ми доставляли хліб хлопцям на передову. Зараз слава богу тут (у Києві) спокійно, але совість гризе, що не можеш допомогти на сході».
«У нас є волонтерські чати. Найстрашніше коли пишуть, що на завтра потрібен прапор. Я вже боюся слово «прапор». Це означає, можливо, комусь із хлопців, із ким я особисто знайома, я шукатиму прапор для церемонії поховання».
«Мозок звикає до розтрощених будинків, підірваних авто, але до смерті ніколи не можливо звикнути».
