Людмила іпоказує на своєму сматфоні місце, куди потрапила російська ракета. Квартира жінки згоріла вщент — саме у її помешкання сталося пряме попадання. На щастя, у квартирі нікого не було. Адже Людмила разом із родиною і сусідами вже як два тижні жили у бомбосховищі.
Сєвєродонецьк в українській історії має «темну» пляму – у цьому місті майже двадцять років тому відбувався з’їзд, на якому регіонали хотіли створити Південно-українську народну республіку як відповідь на Помаранчеву револцію. Регіонали хотіли відкусити досить таки великий шмат України для своєї недореспубліки – Донецьку, Луганску, Запорізьку, Дніпропетровську, Херсонську, Миколаївську, Одеську області і Крим. Чи не найголовнішим ідеологом республіки був тодішній губернатор Харківської області Євгеній Кушнарьов. Він відкрито заявляв, що готовий до радикальних дій і навіть натякав, що в цьому може допомогти росія.
росія дійсно прийшла. Через 10 років. Але Сєвєродонецьку у 2014-му пощастило: місто не зазнало руйнувань і швидко було звільнене від російських окупантів.
Проте росіяни не залишили у спокої Сєвєродонецьк, як й інші міста і села у Донецькій і Луганській областях.
Услід за Волновахою і Маріуполем російські окупанти стирають Сєвєродонецьк із обличчя землі. Мешканці міст-привидів, як зараз називають Волноваху, Маріуполь і Сєвєроденецьк намагаються вирватися із пекла. Серед тих кому вдалося це зробити — сестри Ірина і Людмила. Зараз вони у Гадячі, живуть у рідні. Жінки погодилися розповісти свою історію.
Ірина:
— Доки не прийшли росіяни у нас усе було добре, у нас була робота, рідний дім. 24 лютого я прокинулася із якимось негарним відчуттям. Зайшла в Ютьюб і перше відео, що побачила – про «спецоперацію» путіна. Я все зрозуміла одразу. Телефоную до сестри і говорю: «Люда, у нас почала війна». Потім почалося: росіяни почали бомбити аеропорт (аеропорт у Сєвєродонецьку знаходиться за 4 кілометри від міста). Скло повилітало із шибок. Ми хаотично почали збирати речі і перебралися жити у бомбосховище.
Жінка усміхається: їм ще дуже пощастило із укриттям.
— Ми дружили трьома сім’ями, у однієї із моєї подруг у цьому бомбосховищі був швейний цех. І ми вирішили ось так, трьома родинами туди перебратися. У бомбосховищі нас було 15 дітей разом із дітьми. Там була підведена вода, електрика. Навіть знайшли старенький холодильник думали, що не працює. Раділи, як діти, коли він запрацював. Ми ще поставили туди мультиварку і хлібопічку.
— У місті працювали 3-4 магазини. Ми по соцмережам відслідковували, що у який магазин завезли. Стояли у чергах, коли все вибухало і свистіло: треба ж щось їсти. І тоді ми зрозуміли, що потрібно виїжджати, — говорить Людмила.
Вибиралися із-під обстрілів уп’ятьох: чоловік Ірини, батько жінок і семирічна донька Ірини. Люди не стали чекати гуманітарного коридору: окупанти увесь час їх зривали та й навіть режим тиші, білий прапор і табличка «Діти» не стають на заваді росіянам розстрілювати мирних мешканців
– Поки їхали — перечитали усі молитви. Дісталися до іншого міста, але за день зрозуміли, що і там небезпечно. І тоді ми вирішили їхати до родичів у Гадяч, — говорить Ірина.
Зараз вони разом із родичами живуть усімох в маленькій однокімнатній квартирі. Людмила говорить, що зараз їм найважливіше знайти помешкання у Гадячі, адже усімох на одній площі дуже важко розміститися.
— Знайти квартиру і оговтатися, – додає Ірина. – Адже ми ще й досі там.
