13 січня українці святкують Щедрий вечір, або Маланки, або Василів вечір. Цього дня водять козу, а 14 січня зазвичай хлопці ходять посівати. А у Гадяцькому районі була ще одна кумедна традиція із присмаком адміністративної відповідальності.
Хто такі Маланка і Василь?
У календарно обрядовій традиції ім’я Маланки і Василя нероздільні. Але у реальному житті ці двоє навіть не зустрічалися. Більше того, якщо Василь ще має фізичний вияв, то Маланка – це назва обряду із переодяганням у тварин. Тож водіння кози на Маланки це не що інше як язичницька традиція. Але все таки у обрядової Маланки є свій прототип — свята Меланія Римлянка.
Єдине, що пов’язує Меланію і Василя так це те, що вони служили Богу та були досить статусними людьми у свій час і походили із досить забезпечених сімей. Зараз їх би назвали лідерами громадської думки і волонтерами.
Отже Василь Великий, а саме його ми вшановуємо 14 січня, був архієпископом у Кесарії Кападокійській (Туреччина). Іншими словами, Василь був людиною при посаді. Меланія Римлянка походила із багатого римського роду Валеріїв Мессал. У 14-річному віці батько віддав дівчинку заміж за 17-річного патриція Апініана. Меланія не надто хотіла виходити заміж і мати дітей, але проти батькового слова вона не могла піти проти.
У досить молодому віці Меланія пережила особисту трагедію: обидві її дитини померли у маленькому віці, а слідом за ними і її батьки. Після смерті батьків Меланія стала спадкоємицею чималенького багатства. Але ним вони із чоловіком не скористалися для особистих вигод. Натомість гроші витрачали на будівництво храмів і лікарень.
Як на Щедрий вечір бешкетували на Гадяччині
Зазвичай на Маланку, або Щедрий вечір, існує традиція водити козу, або маланкувати. Ця традиція прийшла ще із дохристиянських часів і культивується і досі. Але ще двадцять років тому у селах колишнього Гадяцького району побутувала ще одна кумедна традиція. В ніч із 13 на 14 січня сільські хлопці забиралися у ватаги і ходили знімати хвірточки незаміжнім дівчатам. Зазвичай, хвірточку десь ховали або заривали у сніг. Пощастить коли бешкетники про відволочуть хвіртку трохи віддаль від двору. Не пощастить – коли знімуть разом із хвірткою і ворота.
Хвіртку знімали і гадячанці Світлані Ковальовій. Жінка розповідає:
«У Островерхівці також був такий звичай. Пам’ятаю випадок: хлопці розділилися і одні прийшли посівати, щоб відволікти тата, а інші зняли хвіртку. Добре, що лежав сніг і тато по слідах її знайшов. А бабуся моя була родом із Цяцьчиного. Розповідала, що у цей день протрушували стежки соломою між дворами хлопця і дівчини, які зустрічалися. А якщо була десь «стара діва» (вік 20 років вважався критичним для заміжжя), то могли піджартувати і протрусити стежку від її двору до двору якогось одинокого старезного діда».
Надія Страшко, редакторка Гадяч.City, пригадує, що у Лютеньці також був такий звичай:
— Колись моїй сусідці хлопці зняли хвіртку і закопали її у снігу. Знайшли її тільки після того, як сніг почав танути. Причому хвіртка виявилася мало не під двором. Хоча шукали по усьому селу. Мені теж колись знімали хвіртку. Але хлопці повелися досить чемно. Зарили її у сніг біля двору. А щоб швидше знайшли, залишили непритрушеною клямку.
Валентина Сімінько із Рашівки пригадує, що у селі в ніч на Василя знімали хвіртки навіть тим, у кого не було дівчат у родині.
— Де можна було зняти, там і зносили, — говорить Валентина. — А одного разу перенесли малого собаку разом із будкою, а на його місце привели вівчарку.
Сергій Верещака із Веприка пригадує:
"Хвіртки знімали, але не скрізь. Лише там, де є молоді дівчата. Традиційно віддавали хвіртки за могоричі. Я ходив тільки два рази — у 8 та 9 класах. Наш гурт робив тільки все розумних межах. Якщо в когось зняли хвіртку, то ховали недалеко. Дуже було смішно, коли дядя Толя, батько моє однокласниці, довго шукав хвіртку, а вона була за декілька метрів від сінника.
На допомогу нам випав вранці великий пухнастий сніг і засипав її. Раніше хвіртки виносили далеко за межі села, ворота чіпляли на мостах.
А ось цікаву історію, яка сталася у Книшівці 60 років тому, розповідала моя бабуся Галина Федосіївна.
Одного року вранці у селі був такий сміх – то у сусіда на даху сараю коза прив’язана. Парубки не змогли зняти хвіртку, бо дід Мирон до неї прив’язав свого злющого пса. Тоді хлопці пішли на господарський двір і поцупивши козу, затягли її на сарай і прив'язали. Дід Мирон виставив шмат сала і почастував хлопців. Він на них не сварився, бо згадав свою молодість. Отака історія.
А хвіртку можна було знайти у сусіда на даху, у власній стайні виявити чужого коня. Всі господарі тієї ночі пильно стежили за своїм господарством. Вночі хлопці чого тільки не вигадували, аби заподіяти шкоду дівчині, котра їм чимось не догодила, — розповідає моя бабця . – Найчастіше крали хвіртки та ворота. Пам’ятаю, як на ранок всім селом шукали свої хвіртки. Де тільки їх не ховали – і на кладовищі, і в річку кидали, часом міняли хвіртки на різних кінцях села Книшівки. Хто з господарів не міг пильнувати всю ніч, в’язав хвіртку та браму дротом або знімав її сам та ніс до себе до хати. Траплялося таке, що свою хвіртку вдавалося знайти лишень навесні, коли танула крига на річці. Не один господар тоді робив собі нову хвіртку".
До речі, така традиція існувала не лише на Гадячичні. На колишній Миргородщині, Лубенщині, Чорнухинщині також культивували такий звичай.
