Одинадцять років тому «Файберлінк» став першим на Гадяччині приватним комерційним провайдером. Сьогодні телекомунікаційними послугами локального інтернет-провайдера користуються жителі майже ста населених пунктів Полтавської і Сумської областей. Засновник і керівник компанії Володимир Демченко розповідає Гадяч.Сity про становлення компанії та принципи роботи.
Фото із особистого архіву Володимира Демченка
— Володимире, зараз чимало власників бізнесів діляться зі своєю аудиторією, як їм вдалося відкрити власну справу. “Файберлінку” вже 11 років і на 2010-й рік інтернет був таким собі дивом. Як Ви відчули «хвилю»? Чому саме бізнес пов'язаний із комунікаціями.
— Насправді я ніколи не розглядав інтернет як бізнес, адже мав власну справу в іншій сфері — встановлював супутникові антени по Гадячу і району. Мені імпонувало працювати у сервісі. І пізніше сервіс я поставив на перше місце в обслуговуванні наших клієнтів. Уявіть собі, бабусі у селах плакали від радості, коли замість двох каналів, які завжди сніжили, я привозив 80 каналів у відмінній якості — люди щиро раділи тому, що я для них робив. І наш умовно “обмін”: я клієнтам сервіс, вони мені гроші, був скоріше обміном цінностями. І кошти ніколи не були в пріоритеті. Справа ж була не у каналах, які міг показувати телевізор. А у значенні моєї роботи. Хай це буде пафосно, але для когось буквально відкривався світ.
— Коли говорять про історії успіху, то люди, які добилися певних висот в житті, починали працювати із раннього віку. Скільки вам було, коли ви почали займатися своєю справою?
— У 17 років я вже почав заробляти гроші. Після дев’яти класів Петрівської школи поїхав із товаришем вступати до Комсомольського політеху (зараз Комсомольський політехнічний коледж м. Горішні Плавні — прим. автора). До 20 років я ще себе шукав, адже тільки так можу пояснити вибір факультету із технічного обслуговування автомобілів. Проте пізніше я зрозумів, що це не моє і вже на третьому курсі почав встановлювати “тарілки”. А на четвертому взагалі навчався дистанційно. Пізніше цей досвід допоміг у Києві.
Заробиш — віддаси
— Тобто Ви працювали у Києві. Розкажіть про це. Чи важко було хлопцеві із села адаптуватися у мегаполісі.
— Хоча у столиці я був лише чотири місяці, але ще й досі пам’ятаю чи не кожен день. Комусь потрібно піти у армію, аби прийти в розум, а для мене життя у Києві стало переломним моментом: у мене було життя до і після.
Почалося воно із того, що до мене зателефонував товариш, який жив у столиці, і запропонував робити у Києві те, що я робив у Гадячі, але за більші гроші. Наприклад, якщо я у нас заробляв 2-2,5 тисячі гривень (400-500 доларів) у місяць, то в Києві — 7-8 тисяч гривень (1,5 тисячі доларів). Плюс бонус: мене навчатимуть встановлювати кондиціонери. Звичайно ж я поїхав. Перший місяць робота більш-менш була, а потім довелося перебиватися. У мене не було коштів ні на проїзд, ні на їжу. Я винаймав житло і господарка-бабуся підгодовувала мене. Був навіть винен гроші за квартиру, на що вона мені сказала:
— Ну що ж, заробиш — віддаси.
Було важко, але Київ «відточив» мене по сервісу: те що нормально було у Гадячі, у Києві не проходило. За кожен свій прокол платив зі своєї кишені. І насправді я за це дуже вдячний, адже я б не навчився відповідальності. Чимало працівників хвилюються, що їх штрафують або знімають премії. Але ніхто не хоче подивитися збоку: якщо тебе оштрафують – ти зробиш висновки і намагатимешся виконувати свою роботу якісно. А якщо кажуть: та добре, пройде і так — людині робиться ведмежа послуга.
До речі, бабусі я гроші віддав, коли їхав додому, — зі мною розрахувалися за замовлення.
"Сєть", чат, Counter-Strike
— Чому Ви повернулися у маленьке місто? Можливо, ту чорну смугу потрібно було пережити? Адже молодь завжди намагалася “зачепитися” у столиці.
— У Гадячі було те, чого не було у Києві — робота. Можна було піти охоронцем у супермаркет, але я хотів працювати у тій сфері, яка була мені до душі. Мій родич запропонував повернутися у Гадяч і займатися тим, чим я займався — встановлювати антени. Це мені сподобалося. Але я запропонував: я встановлюю "тарілки" і буду партнером у бізнесі із продажу кондиціонерів. Він знав, що я вмію і був на 100 % відповідальним.
Так ми працювали кілька років. Я жив у Гадячі. Знімав свою першу квартиру у «сотці» (будинок на Полтавській, 100 — прим. автора). І цікавився інтернетом: не лише щоб провести собі, а й як працює система. На 2009 рік монополістом на ринку інтернет-послуг був Укртелеком. На гадяцькому Укртелекомі була черга у 500-700 людей. Його начальник був навіть впливовішим, ніж голова міської ради. Щоб підключити інтернет, потрібно було чи не три роки стояти у черзі. Я теж намагався це зробити, але нічого з того не вийшло. Але мені дуже хотілося, щоб у мене був інтернет — пробував навіть зробити свою “сєтку” (так називали об’єднані у мережу кілька користувачів інтернету; у нульових вони були надзвичайно популярні, — прим. автора).
Через деякий час я переїхав на Черемушки, на Тельмана, 12а. І що ви думаєте: тут було те, що мені потрібно — “сєть”! яка об’єднувала 40 абонентів — квартири на Тельмана,12а, Швидкого, 1, 3 ,5 ,7 ,9, Тельмана, 14а. Називалась вона Clаmp Local. Звісно, «сєть» була неофіційною – інтернет брали в Укртелекому і перепродували користувачам цієї мережі. Я звісно став її абонентом. У нас був чат «Комфорт», у якому ми переписувалися, через спеціальну програму качали один в одного музику і фільми та влаштовували турніри із Counter-Strike. Класні були часи!
Але цю мережу викрили і інтернет на цьому закінчився – для сорока людей сталася прямо таки трагедія, адже ми заходили у чат від самого ранку і переписувалися із будь-яких дрібниць. Я хотів побудувати свою мережу – на Сарському, адже на Черемушках уже була. Ми почали працювати із моїм товаришем із Петрівки – він більше «шарив» по комп’ютерах, а я був хорошим організатором. Ми вивчали, яке обладнання потрібне для створення цієї мережі, де брати інтернет, але за пів року у нас нічого не вийшло. Тандем розпався: товариш повернувся у Петрівку, а я залишився сам.
Наприкінці 2009 року до мене зателефонував той хлопець, який створив мережу на Черемушках, і запропонував… її купити. У нього не виходило через неї запустити офіційний інтернет. Про купівлю я навіть не думав. Ризик – мережа відрізана, що із нею робити невідомо. А ціну власник запропонував таку, яку якраз лежала у мене в заначці — це були гроші, від продажу свого авто. І це були мої останні гроші. Я думав тиждень: купувати чи ні. І все таки пішов у ва-банк. Перед новим роком забрав сервер – це був звичайний комп’ютер і вхідний кабель. Коли ніс сервер до своєї квартири, відчув гордість і радість: «Тепер я господар цієї «сєті». У мене тоді було почуття гордості більше, ніж буває навіть зараз, коли я бачу результати своєї роботи.
Перший інтернет — від "Київстару"
Я запропонував товаришу, який би мав стати партнером по сарській мережі, працювати на мене. Перший ап-лінк (вхідний канал з інтернетом) був від Київстара і складав 4 мегабіти. Ці 4 мегабіти ми ділили на 40 людей. На той час при тих сайтах це була нормальна швидкість. До тієї мережі, що була, я добудував ще гілку на Тельмана, 16а і Тельмана, 14б. А у 18-му будинку (Тельмана, 18а) також була своя мережа. Її власник також запропонував забрати її.
Інтернет ми могли забрати лише на Кругу від Київстарівської вишки, що знаходиться на «Росії». Для цього купили обладнання для вай-фаю (до речі, воно ще й досі є і в планах створити музей, який представлятиме історію “Файберлінка”), по ньому доправили інтернет до Черемушок і вже звідти роздали інтернет по абонентах. Перший інтернет пішов у мережу наприкінці березня 2010 року, а своє день народження святкуємо 27 вересня – тоді коли отримали першу ліцензію.
— Десять років тому інтернет не мав такого значення і поширення, як зараз. Як ви знаходили своїх клієнтів?
— Писав у чаті, що можна підключити інтернет, клеїв оголошення по під’їздам, у селі працювало сарафанне радіо. Крім того, вже пізніше брав на роботу людей, які жили у тому селах, де ми підключали інтернет. Він не лише підключали інтернет, а й були таким собі рекламниками – залучали нових клієнтів розповідаючи про наші переваги.
Першими почали подавати інтернет по оптоволокну
— Розкажіть, як це бути першопрохідцями на ринку інтернет-послуг.
— Влітку я заробляв гроші на продажах кондиціонерів, і вкладав їх в розвиток компанії. Наприкінці 2010 року ми побудували мережу на Великому кругу і в районі вулиці Шевченка, через рік – на Сарському, у 2012-му – Цегляний (Кирпичний) і Заяр. Ми були першими, хто почав роздавати інтернет по оптоволокну.
Нас було двоє: я і мій товариш. Ми купили кілометр кабелю і протягли по опорам. Допомагали мій брат, товариш і іноді людина, яку ми наймали. Зварювального апарату у нас не було – щоб варити оптоволокно, потрібен був спеціальний, який коштував від 15 до 20 тисяч доларів. Тому я шукав людей, які мали цей апарат.
На той час офіс я уже зняв. До обіду ми сиділи на офісі, а після обіду йшли підключати абонентів. На нас було все: бухгалтерія, техпідтримка, робота із клієнтами. І ті люди, які стояли у черзі в Укртелекомі прийшли до нас.
Фото із особистого архіву Володимира Демченка
— У вас були конкуренти? Не рахуючи Укртелекому.
— Коли ми почали протягувати мережу на Сарському, на ринок зайшов великий інтернет-провайдер, який купив місцеву кабельну мережу «Візит» і на основі неї почав будувати свою. І коли я це побачив, то мене накрила депресія, адже я думав, що я тут один. Розумів, що ми не конкуренти. Ходив пригніченим десь два дні, а потім я сказав собі, що опускати руки зарано і потрібно працювати. Ми взяли одну людину на підключення, я залишався на офісі, почали співпрацювати із людьми, які працювали позмінно і пізніше у нас з’явилася бригада із підключення.
Конкуренти спонукали до розвитку: у них був тариф 5 мегабіт, а у нас 1. Я зрозумів, що потрібно розширювати інтернет-канал. Але тих коштів, які платили абоненти вистачало лише для того, щоб заплатити заробітну плату та оренду офісу. На інвестиції взагалі не було грошей. За чотири мегабіти ми платили Київстару 2 тисячі гривень. Це на той час були шалені гроші, при тому що із абонентів ми брали по 50 гривень. Тобто все, що я заробляв на абонплаті, віддавав Київстару.
За свої заощадження протяг кабель до вишки МТС (зараз Vodafone) і звідти ми забрали перший по оптоволокну 100-мегабітний канал. Коли ми включилися до МТСа стали платити 12-13 тисяч за 90 мегабіт. Це було втричі більше, ніж у Київстара, у якого ми брали вже 28 мегабіт. Тому могли більше включати клієнтів та інвестувати у розвиток мережі. Ми стали купувати нові сервери, акумулятори, більш професійні комутатори, модернізувалися. Я почав їздити на конференції УКОС – Українські конференції операторів зв'язку, де навчався та здобував досвід і згодом мережа почала набирати оберти. Переломним став 2013 рік — ми подали інтернет у перше село. Це була Петрівка. А далі вже почали заходити у села.
Фото із особистого архіву Володимира Демченка
— Що означає назва компанії “Файберлінк”?
— Про назву я почав думати, щойно я придбав черьомушкинську мережу. Оптоволокно першим з’явилося у нас і я хотів відобразити це у назві. За оптоволокном було майбутнє. І в назві компанії хотів вкласти те, що це оптоволоконна мережа. В перекладі “fiber” означає «оптоволокно». Лінк – зв’язок, тобто я хотів укласти у цю назву, що ми оператори із оптоволокном. По оптоволокну можуть «бігати» і 100 гігабітів і навіть терабіти.
Ми продаємо не лише швидкісний інтернет, а й відмінний сервіс
— Скільки людей зараз працює на компанію?
Ще чотири роки тому у нас працювало 8 людей плюс сумісники по селам. Зараз у нашій групі компаній разом із сумісниками колектив налічує близько 50 людей. У нас 6 сервісних бригад, аварійна, чергові адміністратори, відділ продажів, маркетингу, відділ будівництва, фінансів тощо. У нас чудова команда професіоналів, однодумців і клієнтоорієнтовних людей, які прагнуть змін, а також надають найкращі послуги для людей. Пишаюся, що можу працювати із цими людьми.
— Що дозволяє «Файберлінку» виділятися на ринку інтернет-послуг, адже зараз конкуренція навіть більша, ніж було 10 років тому.
— Ми клієнтоорієнтована компанія і працюємо щодня: монтажні бригади, офіс, контакт-центр, мережеві інженери. Люди знають, що до нас можна завжди прийти чи зателефонувати і вирішити проблему. Так, у нас не найдешевші тарифи, але ми даємо більше, ніж просто інтернет. Ми для людей робимо сервіс. У нас наприклад, діють пожиттєві гарантії на абонлінію і обладнання, якщо клієнт на максимальному тарифі.
— У якому напрямі далі рухатиметься компанія «Файберлінк»?
Зараз переводимо усі села із Wi-Fi на оптоволокно, тому що лише на оптоволокні ми можемо забезпечити якісний і стабільний інтернет. Ми працюємо не лише у Полтавської області – а це території колишніх Гадяцького,, Миргородського та Лохвицького районів, а й у Сумській – у Липоводолинському та Лебединський райони. Плани на 2021 – покрити села Полтавської та Сумської області по оптоволокну.
— Якщо працівник захоче прийти у компанію на роботу, яка освіта потрібна у сфері інтернет-послуг?
— Я ніколи не цікавлюся у людини, яка приходить до нас, яка у неї освіта. Наприклад, після Комсомольського політеху я закінчив Харківський автодорожній університет. Навчався там лише тому, що мав стереотип про те, що потрібно мати вищу освіту. Але зараз я вважаю, що не всім потрібно йти в університети. Зараз усьому можна навчитися. Якщо людина хоче робити і вчитися, ми навчимо: завжди брав людей без нічого і давав їм професію. Головне, щоб людина мала бажання навчатися і вчилася.
