За останні роки правила торгівлі змінилися кардинально. Ми купуємо товари онлайн і їздимо у великі супермаркети. Але у селах залишаються невеликі магазини, у які щодня йдуть жителі, щоб купити хліб чи до хліба. Один із них знаходиться у селі Соснівка, що у Лютеньській громаді.
Колишній «сільповський» магазин, стоїть у самісінькому центрі Соснівки. Магазин безпретензійно так і називається – «Магазин». На великих, майже панорамних вікнах – наліпки Нової пошти і оператора мобільного зв′язку, поставлені білі грати. Здається, тут законсервувався час – типовий магазин для типового села періоду перебудови. Навіть те, що магазин називається просто «Магазин» – це привіт із радянської традиції не давати назви торговельним закладам. Промтовари, продтовари – за цими означеннями усе зрозуміло.
Налишники і двері магазину пофабовані в синій колір. У сине вифарбуваний і невеликий ганочок при магазині. Під магазином росте бересток. На дерево місцеві можуть кріпити оголошення.
Появу магазину у селі датують приблизно – у Соснівці його збудували у проміжок із 20 до 30-х років минулого століття. І це не найстаріший магазин у селі – той, що стоїть зараз зачинений, біля колишнього млина, старший за магазин у центрі. Є у магазину під берестком і «конкурент» – за кількадесят метрів стоїть магазин-кафе «Затишок». Його історія теж цікава – тут колись була пожежна станція.
У колишньому сільповському магазині працюють дві Ніни Івер і Ніна Щербанська. На роботі ми застали лише Ніну Івер.
Вона прийшла працювати у сільський магазин ще й 1986 році.
— Доньці було рік із хвостиком. Я не думала виходити на роботу. Але роботи у магазині було багато, тому мене просили вийти і голова колгоспу, і голова сільради і навіть голова райсоюзу, розповідає жінка.
Разом із Ніною Івер у магазині почала працювати і Ніна Щербанська. Спочатку магазин був у відомстві районного споживчого товариства і у такому статусі пережив аж 14 років незалежності. Аж поки двом Нінам не сказали: або ви його викуповуєте, або закриваємо. І жінки вирішили купити приміщення.
Щойно ви заходите в магазин, перше, що впадає у око – чистовибілена грубка по праву руку і металевий рукомийник по ліву. У дальньому правому кутку стоїть трильяжне дзеркало, у протилежному – дерев′яний стіл із лавками. Приміщення – хоч конем грай.
— Уявляю, як тут збираються дідусі, п′ють пиво і розмовляють про життя, говорю пані Ніні.
— Так, було колись, погоджується жінка. – Але вже не ходять. У нас коли привозили хліб приходили бабусі, сідали на лавочку під магазином і чекали машину: а може, крім хліба, щось добреньке привезе.Увесь магазин поділений на зони – там, де продають харчові продукти, навпроти стоять стелажі із побутовою хімією, продовольчими товарами, два холодильники із морозивом. Звісно, не супермаркет, але найнеобхідніше можна купити.
— Це зараз так, а колись, коли я прийшла сюди торгувати тут все було заставлене товаром. Продавали не лише продукти, а й фарби, стосами лежали шерстяні хустки. Їх не купували і там заводилася міль. Памятаю, вдалося їх розпродати лише на Сорочинському ярмарку. А скільки було посуду мисочок, фужерів. Ми продавали валянки, куфайки, кременчуцькі ботинки. Коли робили інвентаризацію потрібно було порахувати, скільки у нас гудзиків, гребінців, заколочок. Товару було стільки, що у нас навіть був сторож із собакою щоб ніхто нічого не поцупив. Тільки у на початку 90-х те залежане почали купувати, – розповідає Ніна Івер.
А от із продуктами у 90-х було сутужніше. У магазині не було пшона, кільки, цукор видавали по півтора кілограма на талони. Мясом не торгували, підвозили лише ковбаси гадяцького мясокомбінату.
Поряд із входом до магазину – ще одні двері. Але вони міцно зачинені. Пані Ніна пояснює – там був «общєпіт». По-сучасному, щось на зразок кафе, де можна швидко перекусити. Або не швидко, якщо мова йшла про пиво.
— Нам не можна було торгувати алкогольними напоями, а от пиво завозили тільки в общєпіт. У пляшках не було, тільки у бочках. Крім пива, тут торгували пиріжками, котлетами у тісті, смаженою ковбасою і рибою, згадує Ніна Івер.
Власницями магазину Ніна і Ніна Івер стали у 2014 року. І уже сім років удвох «тягнуть» магазин.
Тут взагалі немає цегли все із дерева, розповідає Ніна Івер. – Взимку день починається із того, що приходиш на роботу і розтоплюєш пічку. На сезон потрібно два причепи дров. Цей магазин зроблений повністю із дерева. Тому нам взимку тут тепло, розповідає жінка. – Тут усе так старе. Іноді цвяха боїшся забити. Все осипається. Але якось працюємо. Самі перекрили дах, самі заготовляємо дрова.
Ніна Івер зізнається, коли у Гадячі відкрилися АТБ і Маркет, потік клієнтів у них значно зменшився. Все просто: у більшості людей, що працюють у селі, заробітні плати приходять на картку. Банкоматів у селі немає, тому доводиться їздити до Гадяча. По дорозі люди встигають ще скуповуватися у супермаркетах. Хоча все ж таки клієнти у соснівського магазину «Продукти» є: трохи людніше стає, коли починається навчальний рік. Крім того, є постійні клієнти, які не можуть їхати у район.
— Зараз люди скуповуються по тим дням, коли завозять хліб. Це понеділок, середа і пятниця. Разом із хлібом беруть і рибу, і морозиво, і печиво, говорить Ніна Івер.
Ніна Івер зізнається, що торгувати зараз важко і не лише тому, що під боком магазини у райцентрі. Населення у Соснівці помаленьку зменшується. Навіть її син поїхав на заробітки за кордон. Відтак, зменшується і потік клієнтів.
Але поки приходять по хліб до магазину дві Ніни працюватимуть. Адже ці 34 чотири роки не просто історія торгівлі у Соснівці. Це їхнє життя.
