Випадок, який стався у Полтаві вранці 6 вересня без перебільшення сколихнув не лише Полтавщину, а й Україну. Нагадаємо, у полтавську 11-ту школу вранці зайшла 19-річна студентка із арбалета поцілила у двох педагогічних працівниць. Стрілкиню обезброїв дев’ятикласник.
Але насправді підґрунтя цього випадку у тому, що українські навчальні заклади – як прохідний двір. Будь-хто безперешкодно може зайти у приміщення і на територію без якихось над зусиль. Тому що охорони у дитячих садках, школах, університетах просто немає.
Де можна побачити охорону у Гадячі, так це магазини, супермаркети тощо. Але у комунальних закладах ви її не знайдете, тим паче у школах. Максимум, хто може відповідати за безпеку це сторожі (які приходять на ніч) чи вахтери. Здавалось би, в умовах карантину зайти у школу неможливо, але пройти на територію будь-якої гадяцької школи, а тим паче зайти у приміщення це вже не така важка справа. Досить лише знати, де знаходиться чорний вхід. Про сільські школи й мови немає: навіщо, якщо всі всіх знають. Проте чи повинна все таки бути охорона у школі. Скажемо одразу: прямо у законі про освіту такого рядка, що у школах має бути охорона немає. Але є таке поняття, як безпечне освітнє середовище, тобто умови, де до ваших дітей не застосують фізичної сили, нічого не вкрадуть, не цькуватимуть тощо. А от забезпечувати ці умови має керівник закладу, працівники школи і педагогічний персонал. Тобто на практиці ми маємо, що за безпеку на перерві відповідає черговий учитель, а під час уроків — технічний працівник. Проте чи зорієнтується непідготовлена людина, якщо раптом станеться якийсь форс-мажор. Відповідь правильна — ні.
Інша сторона медалі
Всі батьки хочуть, аби їхні їхні діти були у безпеці під час навчання у школі чи у дитячому садочку. І беруть ініціативу у свої руки: просто збирають по кілька гривень "на охорону". Гривня до гривні — виходять кругленькі суми. Але частина їх може осідати у кишенях учасників БК (батьківських комітетах) чи керівників навчальних закладів. А якщо все "по чесному", то зазвичай такі "охоронці" працюють не оформленими без ніяких ніяких договорів на надання послуг між юридичними особами. І це найголовніший підводний камінь організації такої охорони: якщо щось станеться, "охоронець" ніяким чином не відповість за свої дії чи бездіяльність. Тому що у законі про охоронну діяльність ідеться, що суб’єкт, який займається охороною діяльністю повинен мати ліцензію на таку роботу.
Хто б міг зарадити у цій ситуації, так це органи місцевого самоврядування. Оплата праці охоронника може здійснюватися лише із місцевого бюджету і аж ніяк не із кишені батьків. Але такі випадки по всій Україні поодинокі. Все через недостатнє фінансування, як стверджують представники місцевого самоврядування. І крім того, на жаль, ми живемо ще тими категоріями, що у наших школах безпечно. Нічого не стається, доки, наприклад, хтось не вирішить розстріляти учителів із арбалету.
