Максимівка – невелике сільце, що знаходиться на території Краснолуцької громади. Живе тут трохи більше 200 людей – в основному люди старшого віку. Із інфраструктури – лише маленький сільський магазин та місцевий клуб. Але якраз клуб і став центром життя невеликого села.
Була канцелярія – став клуб
Прийнято вважати, що від колишнього міністра шляхів сполучення Російської імперії Аполлона Кривошеїна у Гадячі у «спадок» залишився лише насип під залізничну колію. Можливо б, задум міністра і був втілений у життя, якби він простісінько не прокрався. Та й колія, яку тепер вважають «родзинкою» Гадяччини, з’явилася не дуже чесно – Аполлон Кривошеїн хотів прокласти її саме по своїх володіннях. Але державний контролер Третій Філіпов доклав про успіхи Кривошеїна царю Миколі ІІ і Кривошеїн позбувся своєї посади і недобудував колію. Тепер ім’я Аполона Кривошеїна згадують хіба що у Гадячі.
Проте у Максимівці ім’я опального міністра не лише добре знають, а й мають історичну будівлю пов’язану із його ім’ям. Більше того, цей архітектурний артефакт зараз відіграє значну роль у житті Максимівки – тут розташований сільський клуб.
Колишня канцелярія Аполлона Кривошеїна стоїть у центрі села поряд невеличкого соснового скверика. У часи Другої світової тут розташовувався госпіталь, а після деокупації від нацистів району, приміщення перепрофілювали під сільський клуб. Тож максимівський заклад культури не лише одне із найстаріших будівель району, а й найстаріший сільський клуб на Гадяччині.
Тут варто сказати декілька слів про саму Максимівку. З боку Римарівки на шляху до села вас зустріне ідеально рівненький асфальт, навкруги тішить око природа, тож недарма гадяцькі селебріті облюбували це село, щоб зводити тут собі будиночки. А крім того, на території села поряд із клубом росте дубова алея, висаджена ще за часів Кривошеїна. Колись вона простягалася аж до Груні (Псла). Зараз від неї залишилось кілька десятків дерев. Але вони просто таки вражають своєю могутністю. Крім естетичної функції, дуби беруть безпосередню участь у створенні крафтового максимівського продукту – місцеві приловчилися робити із кори і листя таку настоянку, що мало відрізниш від дорогого коньяку. Але відома Максимівка, крім дубів і Кривошеїна, передовсім художньою самодіяльністю.
Максимівські дуби, насаджені за часів Аполлона Кривошеїна.
… Колишня канцелярія Кривошеїна кидає тінь на сосни, поряд на кілку припнуте чиєсь телятко. У селі сієста – всі поховалися від полуденної спеки, жодної людини немає на вулицях села. Хіба двоє дівчат біля колон клубу знімають відео для тік-току. Пояснюють, що не живуть у Максимівці, проте на літо приїздять до бабусь. Із розваг тут дійсно хіба що дивитися на дубову алею, сходити у місцевий магазин чи зайти на дитячий майданчик. Але учасниці художної самодіяльності взяли культурне і громадське життя у руки і помаленьку «ворушать» Максимівку.
Їх десять. Серед них три сестри, листоноша, медпрацівниця, колишня завідувачка Краснолуцького клубу, завклубом. Більшість із них уже пенсіонерки. Наймолодша учасниця – завідувачка Максимівським клубом Валентина Рябцева. На репетиції вони збираються чотири дні та тиждень – в основному це місцеві жительки, але їдуть до Максимівки і з Римарівки, і з Гадяча.
На годиннику за кілька хвилин чотирнадцята. На календарі – субота – день репетиції. Учасниці художньої самодіяльності повинні готуватися до концерту до Дня Незалежності. Максимівська сієста продовжується, але вже починається рух – першою до клубу приїздить його завідувачка Валентина Рябцева.
Валентина у культурі зовсім недавно – якихось чотири роки. Зараз здобуває професію режисера у місцевому Гадяцькому коледжі культури і мистецтв.
— Я все своє життя ніяк не була пов’язана із культурою, працювала у сільському господарстві, потім продавчинею. Сюди потрібен був завідувач. Я спробувала і у мене вийшло. А вийшло тому, що у мене був такий самодіяльний колектив, пояснює Валентина.
Вона відчиняє високі двері і напівтемне приміщення клубу стає рятівним від спеки надворі.
— Тут у нас добре – влітку прохолодно, а взимку тепло, незважаючи, що зал здається великим тепла від пічки вистачає, – розповідає Валентина.
Централізованого опалення тут немає, твердопаливного котла також, тож взимку рятує проста грубка.
Оскільки клуб єдина громадська інфраструктура, тут не лише проводять концерти. Максимівський клуб і прилегла до нього територія – це своєрідний громадський простір для відпочинку і спілкування жителів села. А ще коли до села приїздить перукар від територіального центру, у клубі є вже місце, де можна наводити красу – тут же біля входу стоїть трильяжне дзеркало.
За найстаршу у селі – завклубом
Хоча у колективі Валентина наймолодша, але можна сказати, але «найстарша» селі. У Максимівці старости немає – найближче село Римарівка, центр старостату, знаходиться за три кілометри, Красна Лука – центр громади за шість. Тож якщо щось у селі стається, всі звертаються до Валентини, адже крім того, що вона «найстарша», її обрали депутаткою Краснолуцької сільської ради.
Знадвору лунають голоси – учасниці народної самодіяльності сходяться на репетицію – першими приходять Марія Луцай, Лариса Оксьом і Галина Петренко. Галина і Лариса — сестри. Разом із ними у художній самодіяльності бере участь і третя сестра – Анфіса Велічко. За ними сходяться Любов Парня, Наталія Сушко, Лариса Власенко.
— А що Маші не буде (Марія Шаповал)?— перепитують одна одну.
— Та, у до неї ж онучку привезли, та й старший свого теж . Так він їхав на велосипеді та упав.
— Ааа.
Чекають на Валентину Калиновську – на ній доставка пенсій і газет до абонентів – жінка працює листоношею.
Це зараз вона сідає на велосипеда і накручує кілометри. А коли розібрали місток через Грунь, доводилося обходити чагарниками і лісами, аби дістатися до людей. Марія Луцай із Римарівки чудово знає, як це добиратися від одного села до іншого. Марія колись працювала завідувачкою Краснолуцьким клубом, а коли вийшла не пенсію, зрозуміла, що без пісні їй не живеться. Тож зараз хоч і на заслуженому відпочинку, але на репетиції приїздить регулярно.
— Буваю на репетиціях навіть у зимовий час. Страшно іти, так ми одна одну проводимо, ідемо перегукуємося. Мене проводить Галя, а її вже Валя, — говорить жінка.
А ось Галина Петренко їздить на репетиції із Гадяча. Крім того, що їй треба впоратися до дому і доглянути маму, жінка бере участь у самодіяльності. Лиш одне, що незручно – погане сполучення із Гадячем і додому доводиться повертатися на перекладних. Правда, курсує кільцевий автобус, але на вихідних – він не панацея, адже рейсів у ці дні немає.
Самодіяльність – річ спадкова
Учасниці самодіяльності сідають за стіл, що стоїть на сцені, витягують свої списані товстенні пісенники, Валентина включає на ноутбуці мінусовки. Ноутбук, як і костюми і апаратуру придбала для клубу сільська рада.
— Та то нам пощастило, що голова громади однокласник Валі, – жартує хтось із жінок і всі вибухають сміхом.
— Не лише ноутбук ми отримали, говорить Валентина. – Нам полагодили східці, зробили під’їзні доріжки, змінили костюми, замінили деяку апаратуру.
— Раніше краще було співали під баян, під нього було легше співати – програші були короткі, трохи відпочинеш і співаєш далі. А тепер така музика, що танцювати треба – програші довгі, тому заповнюємо їх танцями. І плигаємо, як кози і ніхто не подумає, що ми пенсіонерки, — жартує Лариса Оксьом.
Лариса Оксьом.
Самодіяльність їй передалася у спадок – її батьки також брали участь. А зараз вона разом із сестрами Анфісою і Галиною продовжує родинну традицію.
— У нас був сімейний ансамбль Савенків, співали батьки, я із сестрами. Ми об’їздили усю Полтавщину, розповідає жінка. – Любина мама ходила сюди співати, Валіна свекруха. Тож нам самодіяльність можна сказати, передалась у спадок.
Ампір на теренах Максимівки
Доки учасниці самодіяльності тренуються, є час щоб роздивитися сам клуб.
Якщо ви десь бачите колони, але ви не в Греції, а десь на Гадяччині – перед вами будівля у стилі ампір. Цей стиль набув широкої популярності на початку 19 століття і мода на нього прокотилася по усій Європі. І навіть докотилася до Максимівки.
Якщо обійти колишню канцелярію зліва, можна знайти ще один вхід – у Максимівський сільський ФАП. Медзаклад має напівлегальний статус – він не має працювати, але місцеві попросили, щоб тут був кабінет хоча б для лікаря, який приїздить із Римарівки. Той з’являється у селі на кілька разів на тиждень та й то на кілька годин.
Місцеві розповідають, що під канцелярією Кривошеїна, а зараз клубом, можуть бути винні погреби. Але входи у підвали добре позакладали, що неможливо пробити цеглу. За кілька десятків метрів від канцелярії стояв і будинок Кривошеїна, але він не вцілів. На його місці побудували ферму. Але й ферму занедбали і зараз там стоїть пустка. А ще від часів Кривошеїна залишився топонім – Собачий хутір – місцина, де пан міністр тримав псарню.
— Ми ходили туди косити сіно. У колгоспі не давали його, тому ми йшли туди на бугри і косили траву. Зараз усе там позаростало, але як же ж було гарно, був яблуневий садок, стояв колодязь, – розповідає Лариса Оксьом.
«Прийдеш і хочеш жити»
Діяльність Максимівського клубу не обмежується лише виступами художньої самодіяльності. Хоч школи у селі немає (початкову максимівську школу закрили ще років сорок тому), але ж діти є! Небагато, трохи більше двадцяти. Вони навчаються у сусідніх Сватківській та Римарівській школах. Проте своє дозвілля проводять саме у Максимівському клубі. Валентина Рябцева організувала для них танцювальний і вокальний гуртки.
Валентина розповідає, що не було жодного свята, яке б вони пропустили і не підготували концерт – хоч онлайн, але їх бачили глядачі. Але таки сутужно було навесні – майже увесь колектив перехворів на коронавірус.
— Дома сидиш, як пеньок, а сюди прийдеш, побачиш дівчат, розвієшся, вже й жити хочеться, говорить Любов Парня. – Проводимо репетиції, а тоді рекламна пауза – перемиваємо кісточки, переказуємо одна одній хто що почув чи побачив.
Таким складом дівчата жінки співають уже десять років. За свою роботу вони не отримують ані копійки. На ставку працює лише Валентина Рябцева, але тут вона і швець, і кравець і на дуді грець, адже крім творчості доводиться вирішувати і адміністративні, і господарські питання.
Валентина говорить, що учасниці самодіяльності не лише забезпечують дозвілля односельців, а й беруть участь у громадському житті: проводять суботники, білять бордюри, облаштували дитячий майданчик у центрі села. Вони навіть самі десять років тому робили ремонт у клубі і власними силами навели лад на прилеглій до клубу території. А ще облаштували із закинутої кімнати у самому клубі непоганий банкетний зал – тепер тут можна влаштовувати різноманітні посиденьки чи святкувати урочисті події.
За досвідом у Максимівський клуб їдуть з усієї України. На початку літа у Максимівці побували їхні колеги із Луганщини.
— Не повірите, вони так дивувалися, що у нас у маленькому селі є клуб і самодіяльність. Виявляється у них такого немає, — розповідає Валентина Рябцева.
Та мало у якому будинку культури зараз проводять дискотеки для старшого покоління. І максимівці ходять танцювати! І навіть на сільську дискотеку для дорослих приїздять жителі Гадяча!
— Було таке, що поліцейські приїздили, перевіряти чи все у нас тут спокійно, усміхається Валентина.
«Максимівські молодиці гарні і красиві, у селі живем найкращім, тож усі щасливі», – співають учасниці художньої самодіяльності. Розповідають, що репертуар вибирають із того, що сподобалося, трохи переробляють слова на свій лад.
—А взагалі у нас є художній керівник, вона із нами радиться, що будемо співати, — говорить Анфіса Величко.
Вони завзяті, веселі, поряд із цими жінками із маленького села весело і дві години збігають дуже швидко.
Єдине чому зітхають жінки – не знають, що буде із самодіяльністю. Зараз ходять самі, а що буде після них невідомо, тому що молодші якщо і мають хист до співу, та не дуже хочуть співати.
